Коли на порозі стоять родичі з величезними валізами та фразою «ми лише на пару днів», знайте: ваше життя вам більше не належить, а запаси кави та нервів вичерпаються швидше, ніж ви встигнете сказати «ласкаво просимо».

— Алло, а в тебе є лотки? Штук десять знайдеться? — Вікторія безцеремонно зазирнула на кухню, де я саме закінчувала прибирати після вечері.

— Лотки? — я відклала рушник, відчуваючи, як вкотре за цей тиждень починає сіпатися око. — Навіщо тобі стільки?

— Ну як навіщо? Ми ж завтра вранці виїжджаємо. Треба і в дорогу щось взяти, і додому привезти. Ти ж не хочеш, щоб ми в поїзді сухарі гризли? Та й Кості твої котлети дуже засмакували, каже — хай Аллочка напече цілу гору, щоб і вдома розігріти було що.

Я дивилася на зовицю. Весь тиждень її перебування в нашій невеликій квартирі вона поводилася так, ніби ми — обслуговчий персонал у готелі, де «все включено», причому рахунок оплачено заздалегідь і назавжди. Вікторія стояла, притулившись до одвірка, і впевнено диктувала меню, наче я шеф-кухар на зміні.

— Вікторіє, я не впевнена, що в мене вистачить продуктів на таку кількість…

— Ой, не починай! — перебила вона. — Тут через дорогу магазин, збігаєш швиденько. І курку запечи, ту, велику. Костя холодну курку любить. І салату якогось накриши, олів’є чи з крабовими паличками. Дорога довга, хлопець росте, йому треба нормально харчуватися.

Вона розвернулася і пішла у вітальню, звідки вже лунав гучний голос її чоловіка: — Віко, скажи їй, хай і відбивних зробить! Тільки м’яких, як минулого разу!

Я повільно опустилася на стілець. Сьомий день. Вони гостювали у нас тиждень, і завтра цей марафон мав нарешті завершитися. Здавалося б, треба радіти, але цей список замовлень «на доріжку» став останньою краплею. Я дістала телефон і набрала Світлану.

— Привіт, — прошепотіла я в слухавку, щойно почула голос подруги. — Можеш говорити? — О, привіт! Ну як ти там? Ще тримаєш оборону? — Завтра їдуть. Світлан, уявляєш, вона щойно замовила десять контейнерів їжі з собою. Котлети, відбивні, курка, салати… Наче вони не додому їдуть, а в кругосвітню подорож.

— Ти жартуєш? — Світлана аж охнула. — Ти ж їх тиждень годувала за свій кошт! — Саме так! Я вже навіть не рахую, скільки пішло на продукти. Щодня повні сумки, готую відрами, а все зникає за один вечір. У них же Артемко — підліток, апетит такий, що я не встигаю млинці смажити.

— І що ти будеш робити? — Світлана тихо засміялася. — Не знаю. Андрій у рейсі, повернеться тільки післязавтра. Я тут сама з ними воюю.

— Алло! — пролунало з вітальні. — Чай скоро буде? І вареннячко те, полуничне, дістань!

— Вже іду! — гукнула я у відповідь. — Світлан, мушу бігти. Потім розкажу.

У вітальні була звична картина. Костянтин розлігся на дивані, окупувавши пульт від телевізора. Вікторія гортала якийсь журнал, а Артем сидів у навушниках, повністю занурений у свій телефон. Моя Настя сиділа в куточку на маленькому пуфику — це було єдине місце, яке їй залишили «гості».

— Мамо, можна я піду в свою кімнату? — тихо запитала донька. — Настуню, ми ж домовлялися… там зараз Артем. — Ну ма-а-ам, він там навіть уроки мені не дає спокійно зробити, — очі доньки наповнилися сльозами. — Мала, не скигли, — буркнув Артем, не підводячи голови. — Завтра забереш свій склад іграшок. Потерпи.

Я стиснула зуби. Ще один вечір. Лише один.

А згадалося, як усе починалося. Кілька днів тому, без жодного попередження — просто дзвінок у домофон. На порозі Вікторія з родиною. — Андрій вдома? — запитала вона замість вітання, оглядаючи передпокій так, ніби перевіряла пил на полицях. — У рейсі. Буде через кілька днів. — Ну нічого, зачекаємо. Ми тут проїздом, вирішили рідню провідати. Скучили!

Це «ненадовго» перетворилося на тиждень побутового рабства. Вікторія з першого вечора почала давати мені поради, як жити. — Квартирка у вас, звісно, тіснувата, — зауважила вона, оглядаючи нашу двокімнатну оселю. — Ми от у себе вдома звикли до простору. А тут — як у коробці. — Зате нам тут затишно, — намагалася я віджартуватися. — Затишно… Ремонт би оновити не завадило. Обої он у кутку трохи відійшли. І що Андрій твій — усе по дорогах? Не може нормальну роботу знайти, щоб вдома сидіти? Ось у мого Кості — свій бізнес.

«Бізнес» Костянтина — це пара точок на ринку в райцентрі, де продавали господарські товари. Але в розповідях Вікторії це звучало щонайменше як мережа міжнародних гіпермаркетів.

Чайник засвистів. Я розлила чай, виставила на стіл печиво, яке ховала для Насті на сніданок. — Це все? — Вікторія невдоволено глянула на тарілку. — А цукерок шоколадних немає? — Закінчилися, — відрізала я. — Ех, Алло, господиня з тебе така собі… Треба завжди мати запас для гостей. Мало хто завітає.

Я мовчала, згадуючи, як учора вони з Костянтином з’їли цілий торт, який я спекла до чаю, поки ми з Настею були на прогулянці. Донька тоді дуже засмутилася.

— Тітко Алло, а зробіть мені ще бутербродів з шинкою, — подав голос Артем.

Нарізаючи хліб, я втішала себе думкою про завтрашній день. Андрій повернеться, ми нарешті будемо самі. Потрібно просто закрити цю тему.

— Алло, ти мене чуєш? — Вікторія стояла поруч. — Вранці встань раніше, щоб усе встигнути. О десятій ми маємо виїхати. Котлети, відбивні, курка… І пиріжків напечи з капустою. Костя їх дуже любить у дорозі. — Пиріжків? Вікторіє, це ж треба тісто ставити… я просто не встигну. — Та що там того часу? Я он для своїх щодня печу. Чи тобі для рідні шкода борошна та зусиль?

І тут двері в передпокої відчинилися. Знайомий звук ключів, який я впізнаю з тисячі. Андрій! Він мав бути лише післязавтра.

— Сім’я, я вдома! — пролунав баритон чоловіка.

Настя першою кинулася в коридор: — Тато! Татко приїхав!

Андрій увійшов у кухню — втомлений, у дорожній куртці, але з усмішкою. Обійняв мене, підняв на руки доньку. А потім глянув на сестру: — О, Віко! Ви ще тут?

— Як це «ще»? — обурилася зовиця. — Ми ж родичі! Скучили, от і приїхали. — Тиждень вже скучаєте, як я чув, — спокійно сказав Андрій. — Алла мені дещо розказувала.

Запала тиша. Навіть телевізор у кімнаті став тихішим. Костянтин вийшов у коридор, простягнув руку: — Здоров, Ігорю! Ми от завтра якраз збиралися рушати.

— Це правильно, — кивнув чоловік. — Алло, що в нас на вечерю? Я зголоднів з дороги. — Я зараз розігрію… — А нам? — вставила Вікторія. — Ми теж хочемо їсти! — Віко, я бачив, як до під’їзду під’їжджав кур’єр з піцою, поки я паркувався. Ви ж наче вечерю замовляли?

Я здивовано глянула на зовицю. Вони таємно замовили собі їжу, поки я поралася на кухні?

— Це… це Артемкові захотілося, — почервоніла Вікторія. — Дитина ж росте. — Зрозуміло, — Андрій сів за стіл. — Алло, давай ми повечеряємо спокійно. Настуню, йди до нас.

Ми пішли в іншу кімнату, залишивши гостей наодинці з їхніми думками. У спальні Андрій пригорнув мене: — Вибач, що так вийшло. Я намагався якнайшвидше здати зміну. Що за історія з контейнерами?

Я розповіла про список замовлень на завтра. Андрій лише хмикнув:

— Не хвилюйся. Завтра зранку я сам їх проводжу. Жодних пиріжків не буде.

Вранці я прокинулася від запаху кави. Андрій уже був на ногах. Я вийшла на кухню і побачила картину: чоловік робить звичайні бутерброди з сиром, а Вікторія стоїть поруч із незадоволеним виразом обличчя.

— Андрію, ну це ж несерйозно! Бутерброди? А гаряче? Салати де? — Віко, — Андрій спокійно загортав хліб у плівку. — Ось чай у термосі, ось канапки, ось яблука. Цього цілком достатньо на кілька годин дороги. — Але я просила котлети! — Вікторіє, — Андрій випрямився і подивився сестрі в очі. — Алла за цей тиждень витратила на ваше перебування майже половину наших сімейних грошей на місяць. Вона щодня готувала на трьох дорослих чоловіків, прибирала за вами. Моя дитина спала на розкладачці. Досить.

— Як ти можеш таке казати! Ми ж рідна кров! — Саме так. Рідна кров має совість, а не користується гостинністю як безкоштовним сервісом. Костя, збирайтеся. Через пів години виїжджаємо.

Проводи пройшли в напруженій мовчанці. Вікторія демонстративно не дивилася в мій бік, Костянтин бурчав щось про «міську гордість», і лише Артем залишався незворушним.

Біля дверей Вікторія таки не втрималася: — Ну, дякуємо за «теплий» прийом. Не думала, що рідний брат пошкодує шматка хліба для сестри.

— Їдьте з миром, — втомлено відповів Андрій. — Наступного разу, як зберетеся — попереджайте заздалегідь. І на день-два, не більше.

Двері зачинилися. У квартирі нарешті стало тихо. Ми залишилися втрьох. — Все, поїхали, — видихнув Андрій. — Настуню, біжи в свою кімнату, обживайся.

Донька радісно побігла до себе, але через хвилину повернулася з конвертом і папірцем у руках. — Мамо, дивись! Артем залишив під подушкою!

Я взяла записку. Кривим підлітковим почерком було написано: «Настю, вибач за кімнату. Купи собі щось класне. Артем». Усередині була невелика сума грошей.

— Треба ж, — здивувався Андрій. — Видно, хлопець у них нормальний, попри виховання батьків.

— Тату, а ми можемо сьогодні кудись піти? — несміливо запитала Настя. — Звісно! Одягайтеся, підемо в нашу улюблену піцерію. Відсвяткуємо повернення до нормального життя. Вдома сьогодні готувати не будемо — хай кухня відпочине від каструль.

Я пішла збиратися і у ванній помітила дорогу помаду. Точно пам’ятаю — Вікторія вчора вихвалялася, що купила її за якісь неймовірні кошти в торговому центрі. Видно, забула в поспіху.

Я на мить замислилася, а потім загорнула її в папірець і поклала в шухляду. Віддам, коли наступного разу побачимося — через рік чи два. Це буде мій маленький урок порядку.

— Алло, ти готова? — гукнув Андрій. — Іду!

Коли ми виходили, я обернулася. Квартира знову була нашою. Жодних зауважень про ремонт, жодних вимог «зроби ще чаю», жодного стороннього галасу.

— Мамо, а можна я замовлю пасту з креветками? — запитала Настя, коли ми вже йшли вулицею. — Можна все, сонечко. Сьогодні у нас особливий день. — Який? Свято якесь? Андрій усміхнувся і обійняв нас обох: — День відновлення територіальної цілісності нашої квартири.

На вулиці світило м’яке сонце, повітря було свіжим, і на душі нарешті стало легко. На зупинці ми зустріли сусідку, пані Марію. — Ой, Аллочко! Нарешті у вас тиша? Гості поїхали? — Так, пані Маріє, вже вирушили. — Ну і слава Богу. Я вчора твою гостю в магазині бачила. Так вона бідну продавчиню зацькувала — і хліб їй не такий, і молоко дороге. А сама набрала повної торби делікатесів. Дивні люди.

— Буває, — зітхнула я. — Головне, що тепер спокій.

Ми сіли в трамвай. Настя притислася носом до скла, розглядаючи місто. Андрій тримав мене за руку. — Знаєш, — тихо сказав він, — я зрозумів одну річ. Наступного разу я просто не відчиню двері без дзвінка. — Я тебе підтримую.

Телефон завібрував. Повідомлення від Світлани: «Ну що, вижила?» Я відповіла: «Так! Навіть сходимо в ресторан. Дім знову став домом».

Вечір пройшов чудово. Ми сміялися, обговорювали плани на літо і просто насолоджувалися компанією один одного. Без сторонніх очей і коментарів.

Повернувшись додому, я заварила чай. Той самий, дорогий, який Вікторія привезла з собою і пила сама, не пропонуючи нам. Вона забула і його. — Викинемо? — запитав Андрій. — Ні, — я всміхнулася. — Вип’ємо. Це буде компенсація за мої нерви.

Ми сиділи на кухні, де годинник тихо відбивав хвилини спокою. — За що п’ємо? — запитав чоловік, піднімаючи чашку. — За те, що ми вміємо цінувати свій простір. І за те, що гості — це добре лише тоді, коли вони знають міру.

Десь там, у своєму місті, Вікторія напевно вже розказувала сусідам, які ми «непривітні» і як ми її «вигнали голодною». Костянтин підтакував, доїдаючи наші бутерброди. А Артем… Артем, можливо, вперше задумався про те, що бути вдячним — це куди важливіше, ніж мати «свій бізнес».

Але це все було десь далеко. А тут, у нашій затишній оселі, панували мир і тиша. Звичайний січневий вечір. Наша маленька родина. І жодних зайвих людей.

Саме час бути просто щасливими.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.