Телефонний дзвінок розірвав ранкову тишу маленької затишної кухні в передмісті Києва, вирвавши Аліну з її звичної, розміреної рутини вівторка.
Вона якраз вдихала аромат щойно завареної кави, коли на екрані спалахнув незнайомий номер.
— Аліно Вадимівно? — пролунав у слухавці суворий, позбавлений емоцій жіночий голос. — Вас турбують із міської лікарні. Ваша мати, Валентина Петрівна, поступила до нас годину тому. Стан недобрий.
Світ навколо наче поплив, розчиняючись у сірому мареві.
Кавоварка продовжувала заспокійливо булькати на плиті, але Аліна її більше не чула.
У скронях пульсував лише один ритм — ритм тривоги.
— Що з нею? З нею все добре? — ледь видихнула жінка, міцно хапаючись за край стільниці, щоб не впасти.
— Їй недобре. Вам необхідно терміново приїхати. І, — голос на тому кінці дроту на мить завагався, — зв’яжіться з братом. Мамі зараз може знадобитися допомога вас обох.
Брат. Це слово, наче гострий уламок іржавого металу, боляче запало у душу.
Вадим. Уже десять довгих років вона не чула його голосу, не бачила його очей, не знала, чим він дихає.
Десять років минуло відтоді, як вони розсварилися вщент, випаливши за собою всі мости через ту кляту бабусину квартиру в центрі міста.
Вадим, молодший, завжди був маминим улюбленцем, «соколом», якому завжди хотілося більшого, ніж міг дати їхній невеликий районний центр.
Квартира стала для нього шансом на велике майбутнє. Він вимагав негайно продати її, щоб вкласти частку в свій амбітний стартап у столиці.
Аліна ж, яка роками не відходила від ліжка хворої бабусі, вважала, що житло по праву належить їй.
Вона мріяла оселитися там зі своїм чоловіком Сергієм і виховувати дітей у родовому гнізді.
Конфлікт спалахнув миттєво і страшно.
Взаємні звинувачення, старі образи, важкі слова, кинуті в розпалі люті, — усе це дотла спопелило їхні родинні почуття.
Зрештою, квартиру таки продали, а гроші поділили навпіл.
Вадим поїхав геть, обірвавши всі нитки.
Навіть коли не стало батька, він лише переказав кошти на поховання та замовив величезний кошик квітів через кур’єра.
Сам так і не з’явився.
Сергій застав дружину в стані повного заціпеніння: вона сиділа за столом, невидющим поглядом втупившись у стіну.
— Алю, що трапилося? — м’яко запитав він, кладучи теплу долоню їй на плече.
— Мама в лікарні, — глухо відгукнулася вона, не повертаючи голови. — Мені сказали, що я маю зателефонувати Вадиму.
Сергій важко зітхнув. Він був мимовільним свідком тієї важкої сварки десять років тому і добре знав, який глибокий слід вона залишила в душі його дружини.
— Значить, треба дзвонити, — сказав він твердо, зазираючи їй в очі. — Що б між вами не відбувалося в минулому, зараз це не має жодного значення. Зараз важлива лише мама.
Аліна тремтячими пальцями знайшла номер у старій, потертій записній книжці.
Десять років. Можливо, він давно змінив його, викресливши старе життя.
Проте гудки пішли.
Довгі, настирливі, вони наче випробовували її терпіння.
Нарешті в слухавці почувся незнайомий, трохи хрипкий, але впевнений чоловічий голос.
— Слухаю.
— Вадиме? — невпевнено запитала вона, відчуваючи, як пересихає в горлі.
— Так. Хто це?
— Це Аліна.
У слухавці запала тиша.
Аліні здалося, що вона чує, як брат важко і шумно видихнув повітря десь там, на іншому кінці країни.
— Щось трапилося? — запитав він уже зовсім іншим тоном, у якому виразно проступила тривога.
— Мама в лікарні. Лікарі кажуть, що потрібна підтримка нас обох. Ти маєш бути тут.
— Зрозумів, — коротко відрізав Вадим. — Виїжджаю. Буду завтра вранці.
— Приїжджай прямо до мене, — відразу промовила Аліна і в ту ж мить прикусила язика, злякавшись власної пропозиції.
— Добре, — просто відповів він і поклав слухавку.
Аліна так і залишилася сидіти з телефоном у руці, відчуваючи, як по щоці повільно котиться пекуча сльоза.
Вона злилася на себе за цю слабкість, злилася на брата за його лаконічність, злилася на долю за цю хворобу, яка силоміць змушувала їх знову стати поруч.
Наступного дня, коли в двері подзвонили, серце Аліни мало не вискочило.
Вона відчинила. На порозі стояв абсолютно незнайомий чоловік.
Високий, плечистий, у дорогому вовняному пальті, з вишуканою стрижкою та холодним поглядом успішної людини.
Але очі. Очі лишилися тими самими.
Глибокі, сині, як у їхньої мами в молодості.
— Привіт, Аліно, — сказав Вадим, намагаючись тримати голос рівним.
— Привіт, — відповіла вона, відступаючи вбік і пропускаючи його до коридору.
Вони незручно мовчали, поки він роздягався.
За ці десять років він перетворився з амбітного юнака на солідного, впевненого в собі чоловіка.
А вона. Вона відчувала, що постаріла, трохи набрала ваги, перетворившись на втомлену жінку, чиє життя обмежувалося школою та побутом.
— Спочатку поїдемо до мами, потім поговоримо з лікарем, — порушила тишу Аліна, не знаючи, куди подіти руки. — План такий.
— Добре, — кивнув Вадим, озираючи їхню скромну квартиру. — Скільки потрібно грошей?
Це запитання неочікувано здивувало Аліну. Ось він, її брат. Усе його життя тепер вимірювалося купюрами.
— Поки не знаю. Давай спочатку почуємо, що скаже медицина.
У лікарні Валентина Петрівна лежала в окремій палаті, оточена апаратами, що ритмічно пищали.
Вона спала, її обличчя здавалося блідим і зовсім маленьким на великій подушці.
Аліна ніжно взяла матір за руку. Холодна, безвольна рука, яка колись так впевнено вела її за собою.
Вадим стояв біля вікна, спиною до них, дивлячись на сірий лікарняний двір.
Лікар, літній чоловік із втомленими очима, прийняв їх у своєму кабінеті, заваленому паперами.
— Стан вашої матері непростий, — почав він без зайвих вступів. — Їй знадобиться надзвичайно тривала і, чесно кажучи, дуже дорога реабілітація. Тут, у нашому закладі, таких можливостей просто немає. Потрібна спеціалізована клініка в столиці.
— Яка саме? — швидко запитав Вадим.
— Є кілька варіантів у Києві чи за кордоном. Це коштує величезних грошей. Сотні тисяч.
Аліна зблідла так, що ледь не зомліла.
Таких сум вона не бачила навіть на папері.
Вона працювала вчителькою початкових класів, Сергій — інженером на місцевому підприємстві.
Їхніх доходів ледь вистачало на те, щоб виховувати доньку та вчасно платити за іпотеку. Вона розгублено подивилася на брата.
— Я все сплачу, — спокійно і якось буденно промовив Вадим, дістаючи з гаманця платинову картку. — Оформлюйте найкращий пакет послуг, який у вас є.
Щойно вони вийшли з кабінету, Аліна не витримала.
Вся образа, що роками гнила всередині, вибухнула назовні.
— Ось так, значить? Ти вирішив просто відкупитися? Приїхав, кинув пачку грошей на стіл і втік назад у свій блискучий Київ?
— А що ти від мене чекаєш? — різко розвернувся Вадим. — Ти хочеш, щоб я покинув свій бізнес, людей, зобов’язання і просто сидів тут біля її ліжка? У неї вже є ти для цього, хіба ні?
— Ох, як же зручно! — закричала Аліна, незважаючи на лікарняну тишу. — Значить, я — для того, щоб виносити качки та тримати за руку, а ти — «великий благодійник» з грошима? Ти завжди вмів добре влаштуватися!
— Вибач, але кожен сам обирав свій шлях! — огризнувся брат. — Не я винен у тому, що ти вирішила прозябати в цьому провінційному болоті.
Вони стояли посеред довгого білого коридору, оточені запахом ліків, і кричали одне на одного, вихлюпуючи всю ту гіркоту, що накопичувалася ціле десятиліття.
— Ти завжди був егоїстом! — вигукнула Аліна, і її голос зірвався на хрип. — Тобі начхати на всіх, крім себе самого! Ти навіть на поховання батька не приїхав, обмежився кур’єром!
— А ти завжди була заздрісною та дріб’язковою! — не лишався в боргу Вадим. — Тебе бісило, що в мене щось вийшло в цьому житті, а ти так і залишилася ні з чим, чіпляючись за бабусині стіни!
Молоденька медсестра визирнула з маніпуляційної і суворо зробила їм зауваження.
Вони замовкли, важко дихаючи і дивлячись одне на одного з неприхованою ненавистю.
Вечір у квартирі Аліни був гнітючим. Сергій намагався хоч якось розрядити обстановку, їхня донька Марійка з цікавістю та острахом позирала на незнайомого дядька.
Вадим сидів за столом, повністю занурений у свій смартфон, і здавався абсолютно чужим елементом у цьому скромному інтер’єрі.
— Я переказав на твою картку перший транш, — сказав він, не відриваючи погляду від екрана. — Це на клініку, доглядальницю та перші ліки. Якщо знадобиться ще — просто скажи.
— Дякую, — сухо відповіла Аліна, навіть не глянувши в його бік.
Після вечері Сергій повів Марійку в дитячу, а Аліна почала розбирати старі документи в маминому комоді — треба було знайти медичну картку та свідоцтво про народження.
Раптом із стопки пожовклих паперів на підлогу випав старий альбом. Вона підняла його і мимоволі відкрила.
Ось вони, зовсім маленькі, сидять обійнявшись на колінах у мами.
Ось Вадим, замурзаний, але гордий, захищає її від хлопців у дворі.
Ось вони разом прикрашають ялинку, і на їхніх обличчях сяє те саме непідробне дитяче щастя.
З кожною фотографією на Аліну накочувалися хвилі спогадів про ті часи, коли вони були не просто братом і сестрою, а найкращими друзями у світі.
— Що це в тебе? — тихо запитав Вадим, непомітно підійшовши ззаду.
— Наш альбом. Глянь, — Аліна вказала на чорно-білий знімок. — Пам’ятаєш, як ти подарував мені те цуценя на день народження, а тато наказав негайно віднести його назад? Ми потім два тижні переховували його в старому сараї.
Вадим раптом усміхнувся. Вперше за ці два важкі дні.
Він повільно сів поруч на диван, і вони почали разом гортати сторінки.
— А це пам’ятаєш? — засміявся він, вказуючи на фото, де Аліна була вся в багнюці. — Ми втекли з уроків, щоб піти на річку, і ти провалилася в яму. Як же я тебе тоді відмивав у холодній воді, щоб мама не помітила.
Вони дивилися на свої дитячі обличчя і сміялися.
Та крижана стіна, що стояла між ними, почала потроху танути, перетворюючись на воду.
— Як же давно це було, — зітхнула Аліна, і її голос пом’якшав. — Наче в якомусь іншому, паралельному житті.
— Так, — тихо погодився Вадим. — Я насправді часто згадую все це. Навіть там, у Києві, серед вічних перегонів за грошима.
Він раптом уважно подивився на сестру, і в його погляді вона побачила те, чого не помічала раніше.
Там був не холод, а глибокий, прихований біль.
— Знаєш, Алю, — почав він, і його впевнений голос здригнувся. — Я ж тоді поїхав не тільки заради стартапу чи грошей. Я просто задихався тут. Мені було життєво необхідно довести всім, а найперше собі, що я на щось здатний. Що я не просто «молодшенький», який нічого не вміє.
— Але якою ціною, Вадиме? — запитала Аліна, дивлячись йому прямо в очі. — Ми втратили десять років. Ми втратили одне одного.
— Я знаю. І я неймовірно про це шкодую. Коли ти зателефонувала вчора, я так злякався. Боявся побачити твій погляд, боявся, що ти ніколи мене не пробачиш. Тата вже немає, я так і не встиг сказати йому головного.
Його голос обірвався. Аліна побачила, як у його очах блиснули сльози.
Її сильний, успішний, багатий брат зараз був схожий на того самого маленького хлопчика, який тремтів від страху в сараї поруч із цуценям.
— Я теж винна, — зізналася вона, відчуваючи, як спадає камінь з душі. — Моя образа і ця дурна заздрість зовсім засліпили мене. Я забула, що ти — мій брат. Єдиний, хто в мене є.
Вона міцно обійняла його, і Вадим притиснув її до себе так сильно, наче боявся, що вона знову зникне.
Вони плакали вдвох, не ховаючи облич, — за втраченим часом, за батьками, за своєю безглуздою впертістю.
Через тиждень Валентину Петрівну перевезли до найкращого реабілітаційного центру країни.
Вадим сам віз їх на своїй машині, дбайливо підтримуючи маму на кожному кроці.
Він наняв найкращих фахівців, оплатив кожен день процедур.
Але тепер це не було «відкуповуванням».
Він телефонував щодня, приїжджав щовихідних, годинами сидів біля ліжка, тримаючи маму за руку і розповідаючи їй новини про свій бізнес та Марійку.
Валентина Петрівна одужувала повільно.
Мовлення поверталося з великими труднощами, права рука все ще була слабкою.
Але вона була при свідомості, і найбільшим щастям для неї було бачити поруч обох своїх дітей, які більше не кричали, а підтримували одне одного.
Одного разу, коли Аліна і Вадим разом сиділи в її палаті, вона з зусиллям підняла ліву руку і поклала свою долоню на їхні сплетені руки.
— Діти мої, — прошепотіла вона, і на її обличчі з’явилася слабка, але така тепла усмішка. — Як же добре що ви знову разом.
Вадим затримався в рідному місті на цілий місяць.
Він щодня приходив у гості до сестри, грався з племінницею Марійкою, яка від свого крутого дядька була просто в захваті, і допомагав Сергію з дрібним ремонтом на дачі.
У день його від’їзду Аліна проводжала його на перон.
— Ти точно не хочеш залишитися ще на кілька днів? — запитала вона, ховаючи сум за усмішкою.
— Мені справді треба повертатися до справ, — відповів Вадим, закидаючи сумку на плече. — Але я обіцяю: я більше нікуди не зникну. І ви обов’язково приїжджайте до мене на Різдво. Будемо святкувати всі разом.
— Обов’язково приїдемо, — кивнула Аліна.
Коли поїзд рушив, вона довго стояла на платформі, дивлячись услід вагону, що зникав у далині. У душі більше не було ані краплі образи, ані тіні злості.
Залишилося лише тепло і світлий смуток. У її житті нарешті знову з’явився брат.
Їхня родина, розколота колись на друзки, нарешті зрослася в єдине ціле.
І тепер вона точно знала: жодні гроші, квартири чи старі чвари більше ніколи не зможуть їх роз’єднати.
Чи варто роками плекати образу на найрідніших через матеріальні речі?
Як ви вважаєте, що є справжнім фундаментом міцної родини?
І хто тут винен, брат чи сестра, що вони не спілкувалися 10 років?
Фото ілюстративне.
