— Але ж це сімейне свято, мамо. Чому ти проти, щоб ми, як завжди, святкували його у тебе? — почала обурюватися моя донька, коли я не пристала на її пропозицію святкувати 10-річчя її сина, мого онука, у мене вдома.
— Доню, я Юрчика дуже люблю, і тебе люблю, і вас усіх люблю, але вдома більше ніяких свят не влаштовуватиму, здоров’я не маю, — кажу.
Дочка через це на мене дуже образилася. Бо не так просто відходити від добрих, зручних традицій, які я ж і встановила в своїй родині.
Мені 66 років. Я живу сама у своїй двокімнатній квартирі. Чоловіка не стало вже десять років тому, але я навчилася жити далі — спокійно, по-своєму. У мене є син і дочка. Обоє живуть окремо, мають свої сім’ї, свої турботи, своїх дітей. У сина — двоє, у дочки — троє.
І знаєте, все життя я була страшенно гостинною. Мені здавалося, що без великого святкового столу нема справжнього родинного тепла. Я любила, щоб у хаті пахло свіжою випічкою, щоб на плиті кипіли каструлі, щоб у холодильнику не залишалося місця від різних страв.
На всі свята — Великдень, Різдво, Новий рік, на всі дні народження кожного члена нашої сімʼї, навіть на прості вихідні — я збирала всіх у себе. І не дай Боже хтось не прийшов — я ображалася, переживала. Бо вважала, що сім’я повинна бути разом, хоч би що. Мені це було просто необхідно, а їм зручно.
Я ніколи не просила нічого взамін. Не брала грошей, не дорікала. Вони приходили, сідали, їли, сміялися, фотографувалися. Потім казали:
— Дякуємо, мамо, було дуже смачно!
І йшли.
А я залишалася серед гори посуду, крихт і втоми, але щаслива. Бо дім мій жив, бо чути було голоси й дитячий сміх.
Але все змінилося після того, як я потрапила до лікарні. Лежала кілька тижнів. Діти приходили, не скажу — не забули. Та я там багато над чим задумалася…
Вперше за довгі роки я була сама з собою — без шуму, без суєти, без того «треба». І відчула, що спокій — теж щастя.
Коли повернулася додому, мені стало важко навіть думати про ті багатолюдні застілля. Мені вже не хотілося бігати з каструлями, стояти цілий день біля плити. Хотілося просто тиші, горнятка чаю і, можливо, короткої розмови з кимось, хто прийде просто так — не їсти, а побути.
Потім у мене був день народження. Я заздалегідь сказала дітям:
— Цього року я не роблю ніякої гостини. Не треба нічого нести, не треба приходити з дітьми. Я просто хочу спокійно провести день.
Вони, звісно, здивувалися, але погодилися.
А потім… ніхто не прийшов.
Не було ні квітів, ні торта, ні короткої зустрічі. Тільки кілька дзвінків:
— Мамо, вітаємо! Будь здорова!
І все. А я сподівалася, що син і дочка знайдуть кілька хвилин щоб приїхати до мене і привітати мене особисто.
Я сиділа на кухні з чашкою чаю й дивилася у вікно. І не могла зрозуміти: невже мої діти приходили лише тоді, коли я готувала столи? Невже я все життя купувала їхню увагу пирогами та голубцями?
Мені стало боляче. Я згадала, скільки разів я зустрічала їх після роботи, скільки вечорів стояла біля духовки, щоб їм було «як у мами». І от — мама без гостини вже нецікава.
Я промовчала. Але після того вирішила твердо: жодних свят я більше не робитиму. На Великдень, на Різдво, на будь-яке інше свято — кожен хай святкує у себе.
І ось цього року на Великдень невістка сама готувала. Потім дзвонить:
— Мамо, це ж скільки часу треба, щоб те все зробити! І грошей пішло — страх!
А я спокійно відповіла:
— От бачиш, доню, тепер ти розумієш, скільки того всього мені доводилось.
Після того наче щось у її голосі змінилося. А дочка — теж зрозуміла. Коли сама залишилася після гостей серед посуду, сказала мені:
— Мамо, а ти як це все тягнула сама стільки років?
Я тільки посміхнулася:
— Любов тягнула, доню.
Минув час, все трохи призабулося, і тепер наближався ювілей мого наймолодшого онука. Дочка вирішила, що найкраще буде зібрати всю родину просто у мене, все як завжди. Вона мені зателефонувала, повідомила все радісним голосом, а я її засмутила, і навідріз відмовилася. Ну не маю я ні сили, ні бажання влаштовувати гучні застілля.
Дочка, в якої зараз завал на роботі, та й з грошима сутужно, дуже образилася, адже щиро вважала, що я їй допоможу, бо дитина хоче свята, а я як ніхто майстер в цій справі.
Але своєї думки я не змінила, повторила, що нічого влаштовувати у себе вдома не збираюся. Хоче, нехай в себе робить свято, а не може — то просто привітаємо онука, і на тому все.
Тепер я не кличу гостей. Не тому, що ображена. А тому, що хочу спокою. Хочу, щоб якщо хтось прийде — то не «на гостину», а просто «до мами». Без святкових страв, без галасу.
Я не хочу, щоб до мене приходили гості. Я хочу, щоб приходили люди. Бо гості — їдять і йдуть. А люди — лишають тепло.
Та мої діти мене не розуміють, образилися і дочка, і невістка. Не приходять і не телефонують, наче я їх чимось образила.
А яка ваша думка? Що я зробила не так?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
