fbpx
Breaking News
Коли Маринці було 25, рaптoво пoмepла її мама, а через два роки cпapaлiзyвaло батька. Мycила Маринця його oбхoдити, город обробляти, господарку тримати і ще й на роботі все встигати. Два роки тому Маринця пішла на Водохреща до церкви святити воду. Повернулася додому, oкpoпuла дім святою водицею, дала напитися батькові, нагодувала його. Вийшла на подвір’я, глянула на річку і кuнyлacя до берега. Про цe люди й дoсi говорять
Кoли я дiзналася, що вaгiтна, то щиpо дyмала, що все змiниться. Чим блuжче до пoлoгів, тим бiльше рoзуміла, що нічoго дoброго не чeкає нашу сім’ю. У пoлогoвому бyдинку я не мoгла додзвoнитися до Міші цілу добу, мені теpміново потpібні були  гpоші на плaтну пaлату, дoвелося пpосити подругу, пpидумуючи випpавдання
Нaйщаcливішa жiнкa за знаком Зодіаку. Ця пaні пpимycить уciх зaздpити. У неї виходить вcе! А чoлoвiки очeй не відвoдять!
Вже дeякий чaс мама була сaма не свoя. Нe подoбалося їй в мiсті жuти. Син відpазу після поxорону бaтька скaзав, щоб їxала до них. Погoдилася, бо зима дoвга, хату натoпити треба, воду нoсити далеко, а вона нездyжає. Заплaкала, мов дuтина. – Хай там як, а я дoдому хoчу. Хочу пoмeрти у pідній хаті
Зять просив продати квартиру, бо їм потрібне нopмальне житло. Жити в батьківській “хaлyпi” не хoчyть. Тeпeр тесть живе сам, навіть донька не спілкується з батьком
Без рубрики
Але я не буду тримати його біля себе. Дітьми, зобов’язаннями, тією ж любов’ю. Я погана дружина

“А ти готова боротись за свою сім’ю?” “Залежить від того з ким”, – кажу я, як виявляється, в голос, і припіднімаюсь з подушки. На годиннику 23:21, діти міцно сплять і соплять на різні голоси. Ляля у животі скаче. За вікном світло від снігу.

Я билась з дівчатами за хлопців. З дорослою жінкою – за коханця. Я брала в руки шматок арматури і пояснювала зловмиснику, що можу захистити себе і не раджу йому цього перевіряти, як саме.

Але “боротись за сім’ю”. Не знаю, напевно, я трохи інакше розуміла цю фразу, коли вирішила, що не боротимусь.

В голові дуже часто спливали всякі картинки з дитинства. Коли до мами приходили подружки чи знайомі. І за зачиненими дверима кухні не було видно, хто з них палить, але розмови було чути прекрасно. Я ще тоді дивувалась, скільки розлучених жінок. Мимоволі відмічала, що всі розлучені – яскравіші і, можливо, набагато більш впевнені в собі, ніж моя мама. Але мама була мудріша. Принаймні, так казала бабця і всі, включно з тими розлученими подругами. Вона багато терпіла, лише щоб зберегти сім’ю. І це чомусь було правильно. Я не знала, чому. Але на підсвідомому рівні було цілком логічно, що правильне робити складніше, ніж неправильне.

Я росла, і багато з того, що подавалось як істина, виявлялось неправдою. Принаймні, у моїй практиці. І за деякий час навіть перевіряти ті “істини” вже не хотілося зовсім, не говорячи про те, щоб вірити в них хоч на хвилинку.

“А де ж тоді любов?” – сльози хотіли котитись з очей, але зупинились. Їх вже не було. Вони вже витекли давно і надовго, і витекли саме за любов’ю. У складній життєвій ситуації мені виявилось дуже цінним побачити, що і один в полі – воїн. Що я сама здатна впоратись зі всім, і що мене неможливо “кинути”, бо я нікому не належу і ні від кого не залежу. Інша річ – почуття. Я зрозуміла, що попри матеріального забезпечення, аліментів тощо є щось, що видерлось би з мого сeрця з крoв’ю після розлучення. Він сам. Не “щось, що він робив для мене”, не сeкс навіть – будемо чесні: кількість сeксy від шлюбного статусу не залежить зовсім. Він, як близька людина, – ось що було вартим сліз, і витиснуло стільки тих сліз з мене.

Я знала одне: якщо з ним щось трапиться, я буду там тієї ж миті. Якщо для його життя треба буде мою крoв чи будь-який з oргaнів – я віддам і піду з лікарні швидше, ніж він прокинеться. Але я не буду тримати його біля себе. Дітьми, зобов’язаннями, тією ж любов’ю. Як і не тримала ніколи. Пишу про себе, наче я якась дуже шляхетна. Ні, я погана дружина, і багато чого робила не виходячи з того, що я – дружина, взагалі. Натомість мене ніхто не образив, ніхто не скривдив. Так – вийшло. І стоячи на порозі прощання, я не мала жодних претензій. Тільки біль від своєї любові, яка тепер вже не дуже узгоджувалась з обставинами. Але не звинувачення.

Натомість розлучені жінки, яких я знала раніше, нерідко демонізували “колишніх”. Про них розповідали всяке неприємне. З ними скандалили за аліменти. Їм дорікали дітьми – починаючи від мук у пoлoгах і закінчуючи тяжкістю виховання. Всі складні риси дітей приписували виключно непутящому батькові. Я слухала, дивилась, і ближче до 16 була остаточно впевнена, що заміж – це пережиток минулого. Принаймні, якось не так. Але краще – взагалі не виходити. Хлопцям, які подобались мені, подобалась така моя позиція. Я знала одне: не буду поливати брудом якогось абстрактного “колишнього”, не доведу до того, щоб валятись у нього в ногах, випрошуючи забезпечення. Стосунки завжди будуть добровільними.

Сім’я моїх батьків була збережена. Я могла би сказати, що вдячна мамі за це. Чи – що невдячна. Але напевно, це попросту не моє діло. Особисті стосунки, особистий вибір.

Лишатись самій в різних ситуаціях – здається, колись це було страшно. Але що більше накопичувалось ситуацій, досвіду їх “розрулення” тощо – страх минав. Зворотня сторона – зростаюча недовірливість – також була недоліком “який треба лікувати” досить недовго. З настанням певного віку я раптом зрозуміла, що це частина мене – це невміння покластись, “бути разом”, вірити безоглядно. І що якщо я нікого цим не ображатиму – то маю право на свою недовірливість. Тим більше, що часом вона просто переходила в уважну адекватність.

Вaгітнiсть другою донькою була тяжкою. Ніхто об’єктивно не міг запевнити мене ні про шанси її зберегти, ні про шанси виносити. Натомість, у зворотньому запевняли цілком спокійно. Тому я перейшла у спілкування про вaгітнiсть виключно у віртуальній площині. У мене була я і була моя малюся. Ми – екіпаж танку. Кожен тиждень був відвойований, і за якийсь час тижнів було вже багато. А коли вона рухалась вже впевнено і часто, з’явилась впевненість. Ось – вона. Ось – я. І ми змогли багато, отже, зможемо ще і більше.

І все одно, воно мимоволі якось виходить, ось – я, хороша така вся. І сама, і все можу, і я молодець.

Я – молодець завжди. Але мало бути не про це.

Просто в світі звинувачень, претензій і “тягнення ковдри на себе” у всіх стосунках я спочатку не могла уявити собі, щоб мені з кимось довелось щось ділити. А потім в ситуації, коли дещо почало ділитись саме собою, я зрозуміла, що краще буду без ковдри. Що оця моя позиція “ніхто мені нічого не винен і я нічого нікому не винна” – цілком життєздатна, навіть коли все дуже складно. Але ж так і перевіряється справжність.

Читайте також: УКРАЇНА “ПО ВУХА” В БОРГАХ: НАС ЧЕКАЄ ДЕФОЛТ ЧИ ВРЯТУЄМОСЬ?

Я рада, що доля зробила наступний крутий поворот. Що я не лишилась сама. Ну, тобто, не в “не сама”, звісно, справа. Я рада, що ми разом з ним – з тим, кого я люблю так сильно. Але є річ, якій я рада більше. Можливо, треба було постояти на двох краях зруйнованого мосту і попрощатись щиро для того, щоб відчути це. Що – якби це прощання справді було назавжди, моє життя би не закінчилось. Що – я сильніша, ніж навіть сама собі могла би уявити. Що – попри свою недовірливість, характер і все решта я можу любити всім серцем. Що мені так легко на душі попри весь біль – тому, що у мене нема претензій.

І що якби лишилося одне, останнє слово. Єдине, щире і останнє, – це було би слово “дякую”.

Джерело.

Related Post