– Але це твоя мама. Чому маю їхати я? Зрештою, у тебе ще й брат є. Ви – два сина, от і думайте, хто доглядатиме матір, – Людмила явно не хотіла їхати в далеке село, щоб доглядати свекруху, з якою в неї склалися далеко не найкращі стосунки.
Людмила і Станіслав прожили разом понад двадцять років. Двійко дітей, квартира від свекрухи, спільні неділі, телевізор, робота – життя плило тихо, ніби рівна річка. Та під цією гладдю роками ховалися хвилі образ. Людмила ніколи не почувалася справжньою частиною родини чоловіка.
Свекруха – жінка владна, гостра на язик. З першого дня дивилася на Людмилу зверхньо:
– От син знайшов собі якусь сирітку без роду і племені, – казала подругам. – Побачимо, скільки вона витримає.
Людмила терпіти вміла. Усміхалася, коли хотілося плакати, мовчала, коли хотілося кричати. Вона знала: будь-яке слово обернеться проти неї. Тільки коли свекруха поїхала доглядати свою стару матір у далеке село, Людмила вперше зітхнула вільно.
– Нарешті в нашій хаті спокій, – сказала якось увечері, поливаючи квіти на підвіконні.
Станіслав мовчав. Йому, здавалось, усе було байдуже – головне, щоб у холодильнику була вечеря і телевізор не шумів під час футбольного матчу.
Життя знову стало звичним і навіть трохи легшим. Діти вже дорослі, Людмила працювала в аптеці, мала свої дрібні радощі – квіти, книги, тишу. І думала, що може, отак і буде доживати.
Та одного дня Станіслав приніс новину:
– Мати дзвонила. Каже, погано їй, зовсім слаба. Хоче, щоб хтось приїхав доглядати.
– Ну так їдь, – відповіла Людмила просто.
– Я? Ти що, я ж на роботі! Поїдеш ти.
Людмила мовчки сіла на диван. Усередині щось обірвалося.
– Я? До неї? Та вона ж мене все життя терпіти не могла.
– Та то ж мама, – сказав він роздратовано. – Що ти, не людина?
Довго думала. Сиділа вечорами на кухні, пила чай, дивилася у вікно. Нарешті сказала сама собі:
– Ну, якщо не я – то хто? Нехай буде, як буде.
Зібрала речі, кілька теплих светрів, і поїхала.
Село, куди потрапила, було далеке, мов забуте Богом. Хати старі, люди привітні, але чужі. Коли Людмила переступила поріг свекрушиної оселі, та лежала на ліжку, укрита ковдрою.
– О, невістка приїхала, – сказала сухо. – Думала, що ніхто не приїде.
Перші дні були важкі. Людмила мовчки готувала, мила, прибирала. Свекруха бурчала, але видно було – не така вже й хвора. На третій день Людмила побачила, як та зранку сама вийшла в сад, зірвала яблуко й вернулася, ніби нічого.
– То ви не така вже й хвора, мамо? – тихо запитала Людмила.
Стара глянула уважно, ніби зважувала.
– А ти добра. Не кожна би приїхала. Я хотіла перевірити, хто зі своїх дітей мене згадає.
– І що ж?
– Та ніхто. Старший навіть трубку не бере, молодший відмовився. А ти приїхала. Хоч ти мені й не рідна, але людяна..
Людмила зніяковіла. А свекруха продовжила:
– Знаєш, я думала, кому все лишити. Хата, трохи грошей. Спершу хотіла дітям, а тепер бачу – не заслужили. А ти заслужила.
– Мамо, не треба…
– Ні, – перебила свекруха. – Маю право. Хочеш – живи тут із моїм сином, хочеш – без нього. Хата твоя. І гроші – теж. Хоч на церкву віддай, хоч собі збережи. Але знай: я не забула, хто мене не кинув.
Увечері Людмила сиділа під вишнею й довго не могла отямитися. Їй було і дивно, і боляче, і трохи страшно. Вона не приїжджала сюди за майном – приїхала, бо совість не дала відмовитися. А тепер життя раптом перевернулося.
Через тиждень вона повернулася додому. Станіслав навіть не зустрів її біля дверей – сидів на кухні. Та тільки Людмила переступила поріг, відчула щось дивне: жіночі туфлі в коридорі, чужий аромат парфумів. І сміх.
Вона завмерла. З кухні долинали голоси.
– Та що ти смієшся, Оксанко, – казав Станіслав. – Полуниця смачна, правда?
– Дуже, – відповідала молода дівчина, – але ти з рук її не подавай, бо дружина вкусить!
У Людмили в очах потемніло. Вона стояла кілька секунд, потім спокійно зняла пальто і зайшла до кухні.
– Добрий вечір, – сказала рівним голосом.
Станіслав підскочив, полуниця розсипалася по столу.
– Людо! Ти вже?.. Я думав…
– Що я ще там, у мами? – закінчила вона. – А я вже вдома. Бо більше нікуди їхати не треба.
Дівчина мовчки схопила сумку і вибігла з квартири. Станіслав стояв, як винуватий школяр.
– Людо, я поясню…
– Не треба, – зупинила вона. – Усе вже пояснено. Ти своє вибрав.
Вона вийняла з сумки документи, поклала на стіл.
– Оце, – сказала тихо, – заповіт твоєї матері. Тепер ця хата – моя. І гроші, що вона лишила, теж мої. Вона хотіла віддячити тому, хто приїде до неї. Така собі маленька перевірка на людяність. І ви з братом її не пройшли.
Станіслав мовчав, тільки обличчя стало сірим.
– І знаєш, що найдивніше? Я їхала до неї не через майно, не через неї. Просто мені соромно було за вас усіх. А тепер соромно за себе – що двадцять років жила поруч із людиною, якій була байдужа.
Вона підійшла до дверей, узяла пальто.
– Людо, ти ж не підеш? – кинувся він до неї.
– Піду. Бо тепер маю куди.
Вона вийшла, тихо зачинивши двері. У під’їзді пахло полуницею й раннім літом. Вперше за довгі роки Людмила відчула, що дихає вільно. Попереду було багато невідомого, але одне вона знала напевне: правда завжди знаходить шлях додому – навіть якщо для цього потрібно двадцять років і одна зраджена жінка.
Життя завжди випробовує нас на чесність і терпіння. Але тим, хто не зраджує своє серце, доля повертає все сторицею – і спокій, і гідність, і свободу.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
