fbpx
Breaking News
Ірина на зpaди Сергія закривала oчі. Нiколи не думала, що минуле повернеться. На одній вечiрці зустріла свого колuшнього чолoвіка, алe батькам вирішила не зiзнaвaтися
Спочатку молодята жили непогано. Іван душі не чув у дружині. Коли ж наpoдuлася дівчинка, щасливішого батька не було. Вставав до Оксанки ночами, грався з нею, гyляв, бо дружина не дуже добре викoнувала матеpинські обoв’язки, дитина ніби їй заважала. Почалися свapки, уcе їй було не так. Чоловіка пpихиcтила рідна сестра, яка давно йoго кoхaла, але коли повернулася з лiкаpні, мало не знeпритoмніла від пoбaченого
– Дариночко, дoнечко, ти ж не xотіла мене вiдпускати! Хoч ти пpобач мамусю! Пpобач і пoїхали зі мнoю. – А ти, ти нас зpадила! Ти нaм ніxто. – Дiти, але ж я ж вам грoшей пpивезла. – Забиpайся, – не стеpпів Василь. – Жuли бeз тeбе і далі пpоживемо. Пoстоявши хвильку на поpозі, Аліна, не мaючи iншого виxоду, позaдкувала до двеpей
22 вepесня – Йоакима і Анни. Щo треба і чoго нe мoжна рoбити в цeй дeнь
Коли нe стaло Ліди, Борис Петрович з полегшенням зiтхнув, що більше не доведеться викликати лiкapів, провідувати хвopу дружину в лiкаpні, теpпiти вдома запах медuкaментів. Тeпер він більше часу може проводити з кoхaнкою. Та у сeлі все як на долоні і вcі про вcіх знають
Життєві історії
“Ади людоньки, трафиласі зо мнов напасть… Ніколи мене хороби не берутсі, а тут на тобі”: Як вуйко Місько в Чорткові лікувавсі

Реформи у медицині вже добралися до найглибших українських сіл. Однак далеко не всі українці з легкістю сприймають медичні нововведення.

Про це свідчить історія вуйка Міська, який поїхав у лікарню палець лікувати.

Ади, людоньки, трафиласі зо мнов напасть. Ніколи мене хороби не берутсі, ади скілько спав по окопах, снігом примітало, пив технічний спірт, горівку баби Білички, мілясівку, бурачинку Чортовецку. Їв отруйні гриби, спорчину кубасу, жінка каже, шо я би навіть цвєкі перетравив, як би головки повідрізувати.

А тут – на тобі, забив тріску в палец, і так глібоко, шо ані жінка, ані сусіди не могли вікігти. Жінка і голку міхову брала, ніц не йде. За три дни зачєло тьохкати і гнити. Ледве ніч перебув. Хоч не хоч, а треба їхати до шпиталю. А я вже забув, де то… Хотів палиц відрубати, але баба зачєла вирищєти. Каже: “Як будеш без пальці? Без пальці мені хлопа не треба”. Тай я сі спам”їтав, без цего пальці ніяк – я сі ним в носі шпортаю.

Читайте також: Притча про чарівну копійку: як потрібно ставитися до грошей

Замотав я палиц марлев, тай пішов на бус. Дібравсі до шпиталю. Ледвим знайшов потрібні двері. Люди, а куда я маю йти до якого дохторі? Дивлюсі, якас сестричка йде. Питаю її: “Донько, а де тут дохторь від пальців?” Та вітріщила на мене намальовані очи, тай буркає: “Я вас не розумію, ідіт в регістатуру по картку, там вам всьо скажут. Ади тово, де скла багато, то регістратура”.

“Дєкую, дитино”, – випоміваю. Підходху до того скла та й кажу: “Славайсу! Мені треба до дохторі, шо пальці ліче, ади нарвав, булит, спух…” Пані подивиласі на мене, тай шлюзує:

– А ви картку маєте?

– Та колис була.

– А з якого ви села?

– Та я з Владиполі.

– А з якого року?

– З пєдисєтого.

Зачєла шукати. Знайшла, шос там читає…

– Матко божа! Та ви послідний раз у нас ше за союзу були…

– А я чо мав до вас ходити, нічо не боліло…

– Та вам треба пройти ренген…

– Шо ренген пальці?

– Та нє, легень.

– Та мене легені не болє, мені палец спух.

– Шо ви сі розумійте? Так треба, ідіт у девітнадцітий кабінет, най вас просвіті…

Шо зробиш, іду, і думаю, шо палиц має до легень, але йду… Заходжу в той кабінет. Пані в окулярах шос пише. Кажу: “Добрий день… Казали, шоб ви мене просвітили..”

Пані не відриваючись від паперів, дзінькнула; “Розбирайтесі, би гοле тілο було”. А найго шлях трафит, треба було чисті кальсони вбрати. Та я не ріхтувавсі до цего… Бігом, поки пані пише, я, як у войску, всьо скинув з себе, шей замітив, шо труси навівороть дома убрав, куpва, напасть буде… Склав всьо на купу, навіть шкарпиткі скинув, одна була дрантива, то палец стирчєв…

“Я готовий пані”, – доповідаю. А та пише… і не дивесі. Через хвилю каже: “Як майте хрестик,то взміт у зуби”. Огій, я не маю хpестика… Але дивлюсі на стіні, коло дверий, висит хpестик деревєний, я здоймив, тай запхав у зуби…

Шо вам буду казати, як підоймила та очи від паперів, як глипнула на мене. А я стою голий, навіть дзигарок здоймив, та шей з хpестом в зубах… Та дохторка як зачєла гупати в стіну, кричит: “Дівчата, ходіт суда, тут кіно”.

Мой збіглисі медсестри зачєлисі сміяти, аж заходісі, тут уже й люди з коридору позбігалисі, навіть один на костилєх прибіг…. Коли вже добре насміялисі, і нафотографувалисі. Дохторька всіх віпровадила, і каже: “Вуйку, покладьте на місце хpест, вберіт кальсони і залазьте в ту кабінку, глібоко вдихніт і не видихайте”.

Я вдихнув … Та зачєла шос шукати, чєс іде, а я не дихаю, чєс іде… а та шос шукає. Чую в очех потемніло. Нарешті промовила: “Відихайте”. Чуть не вмлів.. Глипнулавона в той комп’ютер.. Тай запитує: “Ви курите?” Кажу: “Дитино, я від шість рік навіть в ночи курю”. “То ріхтуйтисі, бо вам вже не довго”, – шаргнула. Шос підписала, тай дала картку.

– Ідіт змірійте тиск в пєтий кабінет. А потім здайте кров. Ви наще?..

– Та наще, віпив лиш двіста підисіть, але не закушував…. Жіночко та мене палец болит…..

– Ніц не знаю, тут пише, шо маєте пройти, такі правила… До речі, ви майте уже сімейного лікаря?

– Та де маю? В мене один син вівчивсі на тракториста, а другий – на столірі. Нема в родині дохторі.

– Йой, вуйку, ви йкийс циркач, то стpиптиз показуєте, то кіна грайте, ідіт у девяностий кабінет, там ше дохторька заявки приймая, ідіт пишітсі….

Іду писатисі, знайшов ті двері, постукав, зайшов… За столом сидит дохторька, як з еpотuчного журналу, мой файна, шо спереду, шо ззаду, я аж сі облизав…

Кажу: “Пані, мені сказали, що тут я можу знайти сімейного дохторє..” “Так, відповідає, якшо запишетеся, то я буду вашим сімейним лікарем”.

Я не спиняючись: “Пані, я не проти, але як ви майте в нашій сімї жити, моя Гані рівнива, вона нам тріла даст”. “Та я жити з вами не буду… Лиш буду до вас по потребі приїзжєти, або ви до мене як буде треба” – проказала. О, Боже, думаю, це треба буде, ше на віагpу тратитисі.. Гані мене вже, як два роки відлучила, ади старого гітька на молоді кости кєгне…

Дохторка знов: “Агов, пане, ви паспорт маєте, треба паспорта”. Боже, мені аж в очех потемніло, це вона росписуватисі зо мнов хоче… Куда я попав, люди? Як я сі зриваю, як зачинаю тікати, аж кашкіт забув. Біг без памїти, аж спамїтав як задзвонив мобільний в кішени. Дивлюсі, то Гані дзвоне… Думаю, Боже, ото чуйку мая, відьма…. Беру трубку. “Альо, Міхайли. Ти де нензо? Шо ти робиш в тотім фейзбуці голий, з хpестом в зубах? Ти шо чисто здурів від тої гоpівки? Ану вже мені до дому! Всьо село вже дивесі на тебе… Я тебе дома вілікую”, – вайкає стара.

А най йго шлях трафит, отом полікувавсі… На ходу спер автобус, а шофер, як закривав двері то прищемив мені слабий палец… Я так зверищев, шо Ганька в селі вчула, а якас баба зумліла…. І зразу легше стало…. бо прорвало…. Лиш на души кєшко.. .Набрав купу лайків в інтернеті….

Дай вам боже здоров*ї, люди добрі, абисте не слабували, абисте не попадали в шпиталь… Ше би вам багато вповів, як бисте закликали на йкийс корпоратив, чи вісілє, я бим вам, ше не таке вповів, тоті тамади вам таке не вповідє, як вуйко Місь, бо я житє видів… Кличте, я багато не п*ю, лиш три по двіста. Тай грошей з вас здеру, всьо по-божому… Най трохі си забавлю з молодими… Всьо кінец….

Оповів: Роман ДРОНЮК

#життєвіісторії

Related Post