— Або я, або цей кіт, бо терпець мені вже ввірвався! — Олексій стояв посеред коридору з валізою в руках, і його голос, зазвичай спокійний і розсудливий, зараз тремтів від образи, яка збиралася тижнями.

Марина навіть не поворухнулася. Вона сиділа на краєчку дивана, притискаючи до себе величезного, розгодованого рудого кота на ім’я Василь. Вася — представник породи «просто дуже пухнастий і неймовірно нахабний» — ліниво мружився і, здавалося, ледь помітно посміхався своїми котячими вусами.

— Як ти можеш так ставити питання? — тихо, але зі сталевими нотками в голосі відповіла Марина. — Вася був зі мною десять років. Він бачив усі мої сльози, він зігрівав мене в холодні зими, коли тебе ще й близько не було. Він — моя сім’я. А ти… ти просто людина, яка не може потерпіти маленьку незручність.

— Маленьку незручність?! — Олексій мало не підстрибнув. — Марин, я три місяці сплю на самому краєчку ліжка, бо Його Величність розлягається посередині, і ти не дозволяєш його посунути! Я не можу спокійно поїсти, бо він сидить на столі й перевіряє мою тарілку. Він погриз мої навушники, які мені були дуже дорогі, а ти сказала, що це я винен, бо поклав їх не туди!

Василь у відповідь на ці звинувачення лише голосно позіхнув, демонструючи свої рожеві щелепи.

А все так гарно починалося. Олексій, чоловік солідний, майстер на всі руки, до тридцяти п’яти років жив із мамою у передмісті. Роботи він не боявся, будував дачі, робив ремонти, і гроші в кишені завжди водилися. Тільки от із особистим життям якось не складалося — все не траплялася та сама жінка, з якою захотілося б і в вогонь, і в воду. Мама вже всю голову проїла: «Льошо, одружуйся, хочу онуків побачити, поки ще ноги ходять».

І от, на одному з об’єктів він зустрів Марину. Вона працювала в місцевій бібліотеці — інтелігентна, витончена, з такою м’якою усмішкою, що в Олексія серце завмирало. Роман розвивався стрімко. Марина жила в місті, у власній двокімнатній квартирі, яка дісталася їй від бабусі. Коли постало питання про спільне життя, Олексій, як справжній чоловік, вирішив: «Добре, переїду до неї. Їй у селі буде важко, а мені в місті і робота знайдеться, і комфорту більше».

Марина відразу попередила: — Льошо, у мене є Вася. Він дуже чутливий, до нього треба особливий підхід. — Та я з собаками і коровами ладнав, — сміявся тоді Олексій. — Невже з одним котом не домовлюся?

Якби він знав, що «домовлятися» доведеться за правилами, які більше нагадували середньовічний кодекс шанування монарха.

Перший вечір у новій оселі пройшов під гаслом «Василь знайомиться з прислугою». Олексій тільки-но почав розпаковувати речі, як кіт підійшов до його сумки, обнюхав її і з характерним звуком почав дряпати шкіряний борт. — Гей, Васю, ти що робиш? — вигукнув Олексій і спробував легенько відсунути кота ногою. Марина влетіла в кімнату миттєво. — Не смій його штовхати! — вона підхопила кота на руки. — Він просто вивчає твій запах. Йому страшно, у нього стрес через нову людину в хаті!

Олексій тоді лише знизав плечима. Стрес то й стрес. Але далі стало ще цікавіше. Коли прийшов час лягати спати, Василь уже чекав на них у спальні. Він не просто чекав — він зайняв рівно середину великого ліжка, розпластавшись так, ніби намагався обійняти весь матрац.

— Може, ми його перенесемо на його лежанку в коридор? — несміливо запитав Олексій, прилаштовуючись на самому кутику. — Ти що! — Марина подивилася на нього з таким обуренням, ніби він запропонував викинути кота з балкона. — Він звик спати тут. Це його територія. Якщо ми його виженемо, він образиться і почне плакати всю ніч. Ти хочеш, щоб дитина страждала?

«Дитина» тим часом важила кілограмів вісім і мала кігті, як у невеликого ведмедя. Олексій провів ту ніч у постійній боротьбі за клаптик ковдри. Варто було йому трохи ворухнутися, як Вася видавав низьке, застережливе гурчання, а Марина крізь сон шепотіла: «Льошо, лежи спокійно, ти його лякаєш».

Минав тиждень за тижнем, і ситуація не покращувалася. Життя Олексія почало обертатися навколо кота. Ранок починався не з кави чи поцілунку дружини, а з вимогливого нявкання Василя. — Льошику, вставай швидше, — штовхала його Марина о шостій ранку. — Васенька вже зголоднів. Треба дати йому той паштет із тунцем, що в холодильнику. Тільки не забудь його трохи підігріти, бо холодний йому шкодить.

Олексій спробував протестувати: — Марино, чому я маю підігрівати коту паштет о шостій ранку, якщо мені на роботу на восьму, і я міг би ще поспати? — Бо я ще хочу поспати, а ти вже прокинувся! І взагалі, ти маєш завойовувати його довіру через їжу.

Завоювання довіри коштувало чимало. Олексій почав помічати, що витрати на котячий корм преміум-класу, наповнювачі, які «не пахнуть лісом, бо Вася ліс не любить», та візити до ветеринара для профілактичного масажу животика, забирали солідну частину їхнього бюджету. Олексій заробляв добре, але йому хотілося відкладати на нову машину або хоча б на спільну відпустку.

— Марин, — почав він якось увечері, — я тут порахував… Ми на кота витрачаємо більше, ніж на продукти для себе. Може, купимо йому звичайний хороший корм, а не ці елітні консерви, які коштують як вечеря в ресторані? Марина подивилася на нього так, ніби він запропонував їсти з підлоги. — Ти хочеш економити на здоров’ї мого кота? Ти знаєш, який у нього чутливий шлунок? Ти просто скупий, Олексію. Тобі шкода для моєї радості якихось грошей.

Після цієї розмови Марина не розмовляла з ним два дні. Точніше, вона розмовляла, але тільки з Васею, голосно обговорюючи при ньому, який «дядько Льоша поганий і не хоче, щоб Васенька був здоровим». Олексій почувався третім зайвим у власній квартирі (чи точніше, у квартирі дружини).

Конфлікт загострився, коли Олексій повернувся з роботи втомлений після важкого об’єкта. Він мріяв просто сісти в улюблене крісло і подивитися новини. Але крісло було зайняте. Василь сидів там з виглядом власника банку. — Брись, Васю, — сказав Олексій, намагаючись посунути кота. Василь навіть не поворухнувся. Він випустив кігті прямо в оббивку крісла і засичав. — Марин, прибери свого хижака, я хочу присісти! — гукнув Олексій. — Сядь на стілець, — спокійно озвалася дружина з кухні. — Вася зараз там медитує. Він тільки-но поїв, йому потрібен спокій.

Олексій застиг на місці. — Медитує? Марин, ти себе чуєш? Це кіт! Він має спати на своїй підстилці, а я — людина, яка приносить у цю хату гроші — маю право сидіти в кріслі! — Гроші — це ще не все, — Марина вийшла до нього, витираючи руки об фартух. — У цій хаті цінують душу і комфорт кожного. Вася був тут господарем до тебе, і він ним залишиться. Якщо ти не можеш поважати його права, то, можливо, ти просто не підходиш для нашої родини.

Ці слова боляче зачепили Олексія. Він справді намагався. Він купував коту іграшки, терпів запах лотка, який Марина іноді забувала вчасно почистити, закривав очі на шерсть на своєму святковому костюмі. Але «не підходиш для нашої родини» через кота — це було вже занадто.

Наступного дня стався інцидент, який став точкою неповернення. Олексій купив собі нове взуття — шкіряні туфлі, за які віддав чималу суму. Він залишив їх у коридорі, збираючись наступного ранку вдягнути на зустріч із важливим замовником. Зранку, коли він почав взуватися, він відчув дивну вологість. Василь, мабуть, вирішив остаточно пояснити «новому мешканцю», чиї в цьому домі правила. Туфлі були безнадійно зіпсовані специфічним котячим ароматом.

— Марин, подивись! Твій кіт це зробив спеціально! — Олексій ледь стримував гнів. Марина підійшла, глянула на туфлі й просто знизала плечима. — Ну, Льошику, це він просто мітить територію. Він відчуває твою агресію і захищається. Треба було ховати взуття в шафу. Ти ж знаєш, який він у нас вибагливий до порядку. — Мій гнів?! Мою агресію?! Марин, я до нього пальцем не доторкнувся! Він просто нахабна тварина, яку ти розпестила до неможливості!

Саме тоді Олексій і дістав валізу. Він зрозумів, що боротися немає сенсу. У цьому трикутнику він завжди буде програвати.

— Знаєш, Марин, — сказав він, закриваючи замок валізи. — Я думав, що сім’я — це коли люди підтримують одне одного. Коли вони цінують почуття партнера. А виявилося, що я тут просто спонсор для твого кота і людина, яка заважає йому розлягатися на дивані. — Ти просто не любиш тварин, — кинула вона йому вслід. — Людина, яка не любить тварин, не може бути по-справжньому доброю.

Олексій не став сперечатися. Він просто пішов. Повернувся до мами в село. Мама, звісно, спочатку охала і ахала, але швидко зрозуміла, що синові там було непереливки. Олексій знову занурився в роботу, почав більше часу проводити на природі. І, що найцікавіше, через місяць він завів собі собаку. Величезного, кошлатого пса на ім’я Рекс. Рекс знав команди, спав на своєму місці і щовечора зустрічав Олексія з такою щирою радістю, якої він ніколи не бачив у очах Василя.

Минуло пів року. Марина жила своїм звичним життям. Василь став ще більшим, ще пухнастішим. Він займав усе ліжко, і тепер ніхто не заважав йому спати. Марина купувала йому найдорожчі паштети, водила на грумінг і викладала сотні фотографій у соцмережі з підписами: «Мій єдиний вірний чоловік».

Одного разу, проглядаючи стрічку новин, вона натрапила на фото Олексія. Він стояв на фоні гарного будинку, який, очевидно, сам і збудував. Поруч із ним була симпатична жінка в простому сарафані, а біля їхніх ніг сидів великий пес. Вони всі троє виглядали неймовірно щасливими. Олексій сміявся, притискаючи жінку до себе, а вона тримала в руках кошик із яблуками.

Марина подивилася на Василя. Кіт саме в цей момент скинув зі столу її улюблену вазу, просто тому, що йому захотілося звільнити місце для свого хвоста. Він навіть не глянув на осколки, лише вичікувально подивився на Марину: «Прибирай, мовляв, і не забудь погодувати».

Марина вперше відчула дивну порожнечу. Вона згадала, як Олексій лагодив кран, який роками капав. Як він приносив їй квіти просто так, без приводу. Як він намагався жартувати, навіть коли був дуже втомлений.

Вона підняла осколки вази, мовчки викинула їх у смітник і сіла біля вікна. — Васю, — тихо покликала вона. Кіт навіть вухом не повів. Він був зайнятий — вилизував лапу, і в його світі не було місця для її суму.

А десь за містом, у світлому будинку, що пахне деревом і яблуками, Олексій наливав чай своїй дружині. Рекс спокійно лежав біля каміна, і в цій хаті панував спокій. Бо там люди любили людей, а тварини просто були їхніми вірними друзями, а не божествами, яким приносять у жертву людське щастя.

Марина зітхнула і відкрила чергову баночку паштету з тунцем. Вона зробила свій вибір. Тільки от чомусь цей вибір більше не здавався їй таким правильним, як пів року тому. Вона залишилася у своїй фортеці, де вона була королевою, а Вася — королем. Але в цій фортеці було дуже тихо. Занадто тихо.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.