— А за чий рахунок цей банкет, дозволь запитати? — Ганна стояла посеред кухні, тримаючи в руках порожній гаманець, і дивилася на чоловіка, який щойно «порадував» її новиною про вечірні посиденьки з друзями.
Павло навіть не відірвався від телевізора, де футбольні коментатори змагалися у красномовстві. Його поза випромінювала такий спокій, ніби він щойно виграв мільйон у лотерею, а не поставив дружину перед фактом, що за три дні до зарплати до них прийдуть гості, яких треба чимось годувати.
— Ганнусю, ну чого ти починаєш з самого ранку? Це всього лиш пачка пельменів і кілька пляшок пінного. Друзі ж прийдуть, не чужі люди. Андрій з Сергієм, сто років не бачилися. Посидимо по-людськи, згадаємо молодість.
— По-людськи — це коли є за що купити те м’ясо, яке твій Андрій змітає за три хвилини! — Ганна відчула, як усередині закипає те саме почуття, яке вона придушувала останні п’ять років шлюбу. — Ти ж знаєш, що я вчора віддала майже все за оренду і комуналку. У мене в заначці залишилося стільки, що вистачить або на хліб до вівторка, або на твій цей «банкет».
— Ну, то зміркуй щось, ти ж у мене господарка, в тебе талант з нічого робити свято! — Павло нарешті глянув на неї, і в його погляді було щире нерозуміння. — Займи у куми, чи що… Ти вічно робиш проблему на рівному місці.
Ганна мовчала. Вона дивилася на свою улюблену синю чашку з маленьким відколом на вінці. Ця тріщина з’явилася ще в перший рік їхнього спільного життя, коли Павло в серцях кинув її в раковину, бо вона «невчасно заговорила про спільний бюджет». Тоді вона проковтнула образу. І потім ковтала — сотні разів.
Робота в бухгалтерії навчила її точності, але вдома цифри ніколи не сходилися. Скільки б вона не заробляла, гроші розчинялися в захцянках чоловіка: то йому новий девайс до комп’ютера, то чергова деталь до вживаного авто, яке вже пів року стоїть під під’їздом як пам’ятник його нереалізованим амбіціям.
Колись Ганна мріяла зовсім про інше. Вона закінчила філологічний, зачитувалася класиками й сама потайки писала оповідання в товстий зошит у лінійку. Павло називав це «дитячими забавками».
— Від твоїх книжок грошей у хаті не побільшає, — казав він щоразу, коли бачив її з ручкою в руках. — Краще б пішла на курси бухгалтерії, там хоч копійка стабільна.
І вона пішла. Спочатку заради нього, потім заради стабільності. Зошит був схований на дно шафи, а життя перетворилося на нескінченний потік звітів, балансів та податкових накладних. Лише ця стара синя чашка нагадувала їй про ту дівчину, яка вірила, що слово може змінити світ.
Павло ж працював «набігами». То він на будівництві, то на доставці, то «шукає себе». Його заробітки були як весняна погода: то густо, то зовсім пусто. Але звичка жити на широку ногу нікуди не зникала.
А почалося все так гарно. Ранок видався напрочуд тихим. Ганна розплющила очі й кілька секунд просто лежала, насолоджуючись рідкісним моментом тиші. Сонячне проміння ліниво пробивалося крізь тюль, малюючи на стіні химерні візерунки.
Настінний годинник показував початок десятої — така розкіш, прокинутися без дратівливого звуку будильника. Після шестиденного робочого тижня, де кожна хвилина була наповнена цифрами, субота здавалася райським куточком.
Вона тихенько встала, щоб не розбудити чоловіка. Прихопивши домашній одяг, вислизнула на кухню. Поставила чайник, заварила трав’яний збір. Запах м’яти та ромашки заповнив приміщення.
«Може, вибратися кудись удвох? У парк чи просто погуляти містом?» — подумала вона. Але одразу відкинула цю думку. Досвід підказував, що Павло захоче просидіти весь день за іграми.
Ганна вирішила провести цей день для себе. Трохи прибирання — зовсім трішки, щоб було затишно. Потім плед, чашка чаю і роман сучасної письменниці, який вона ніяк не могла дочитати. Історія була про жінку, яка наважилася змінити життя після сорока.
— Цікаво, я колись так зможу? — прошепотіла вона собі під ніс, нарізаючи помідори для легкого сніданку.
Побут не дратував її сьогодні. Навпаки, спокійні рухи — протерти пил, помити підлогу — діяли як медитація. Вона навіть увімкнула радіо і тихо підспівувала знайомим мелодіям. Все було ідеально до того моменту, поки на кухні не з’явився заспаний Павло в розтягнутій футболці.
— Що на сніданок? — запитав він, навіть не привітавшись.
— Я вже поїла. Там є яйця та хліб, можеш зробити собі тости, — спокійно відповіла Ганна, не відриваючись від книги.
Чоловік шумно видихнув. — А нормально приготувати важко? Вихідний же.
— Ти цілком здатен зробити собі яєчню, — заперечила вона. — У мене також вихідний.
Павло щось буркнув, але сперечатися не став. Загриміли сковорідки. За двадцять хвилин він сів поруч із тарілкою, увімкнув телевізор на повну гучність.
— Може, тихіше? Я читаю, — попросила Ганна.
— Та гаразд тобі, — відмахнувся він. — Завжди встигнеш начитатися. Весь тиждень свої папери дивишся, тепер ще й книжки. Дай відпочити людині.
Ганна зітхнула і закрила книгу. День почав виходити з-під контролю. А потім пролунала та сама фраза про друзів.
— Знаєш, Паш… — вона повільно піднялася, відчуваючи, як у грудях стає тісно. — Я не буду нічого готувати. Влаштуй зустріч у Андрія або замовляй доставку, якщо в тебе є на це кошти.
Павло вимкнув телевізор. У повітрі зависла напруга. — Ти це серйозно зараз? Я тебе попередив, часу повно. Сходи в магазин, наготуй усього. Що це за бунт на кораблі?
— Це не бунт. Я планувала цей день заздалегідь. Хотіла просто відпочити. Я не збираюся бігати з пакетами і стояти біля плити пів дня через твоє раптове рішення.
Обличчя чоловіка почервоніло. — Тобто ти відмовляєшся виконувати свої обов’язки?
— Мої обов’язки? — Ганна гірко посміхнулася. — А твої обов’язки в чому? Лежати на дивані й командувати?
— Я заробляю більше за тебе, коли є замовлення! Я забезпечую сім’ю! — майже вигукнув він.
— Не треба робити з цього ласку. Я теж працюю повний день. І я теж втомлююся. Мені потрібен час для себе.
— Ой, які ми ніжні, — пирхнув Павло. — Заміж не треба було виходити, якщо не готова дбати про чоловіка.
Ганна дивилася на нього і не впізнавала того хлопця, в якого закохалася колись. Того, хто дарував квіти просто так і вмів слухати. Куди він подівся? Коли на його місці з’явився цей самовпевнений чоловік, який бачить у ній лише зручну функцію?
— Добре, Паш. Я піду до магазину, — тихо сказала вона.
Павло одразу розслабився. — От і правильно. Купи м’яса, зроби пару салатів. Пива візьми холодного.
Він знову ввімкнув телевізор, повністю ігноруючи її присутність. Ганна підійшла до сумки, дістала гаманець. Остання купюра лежала окремо. Вона берегла її на ту саму книжку, яку мріяла купити вже місяць.
П’ять років поступок. П’ять років, коли її бажання були на останньому місці. «Жіноча доля така», — казала колись свекруха. Ганна раніше вірила. А зараз — ні.
Вона поклала купюру на стіл перед Павлом. — Це на їжу. Собі і друзям.
— Ти куди? — він нарешті відірвався від екрана.
— Погуляю.
— А хто готуватиме? — він щиро здивувався.
Ганна нічого не відповіла. Одягла куртку, взулася. Навіть не обернулася, коли він крикнув їй услід щось про сором перед пацанами.
Під’їзні двері зачинилися. Весняне повітря здалося їй неймовірно солодким. Вона йшла вперед, не маючи чіткого маршруту. Просто подалі від цієї квартири, де повітря було просякнуте претензіями.
Вона опинилася в маленькому сквері. Сіла на лавку, заплющила очі. В голові крутилися уривки розмови. Образа змішувалася з дивною легкістю.
«П’ять років удавання, що все добре. П’ять років гри в одні ворота», — думала вона.
Потім зайшла в невелике кафе. Замовила капучино. Книжки з собою не було, тому вона відкрила електронну версію в телефоні. І тут почалося.
Телефон вібрував без зупину. Павло. Дзвінок за дзвінком. Повідомлення сипалися як з мішка. «Ти серйозно? Кинула все і пішла?» «Андрій вже виїхав! Що мені йому сказати?» «Це просто неповага! Повертайся негайно!»
Ганна вимкнула звук. Перевернула телефон екраном донизу. Вона повільно пила каву, спостерігаючи за людьми за вікном. Кожен кудись поспішав, мав свої плани. А вона вперше за довгий час просто була. Сама з собою.
Сонце вже сідало, коли Ганна вирішила повернутися. На телефоні було близько тридцяти пропущених. Останні повідомлення змінили тон. Від люті він перейшов до благання. «Ганнусю, ну де ти? Давай забудемо цю сварку. Ми з хлопцями замовили піцу, але нам сумно без тебе».
Вона зайшла у квартиру. У коридорі стояло чуже взуття. З кухні долинав сміх і запах пересмаженого тіста.
— О, а ось і господиня дому! — вигукнув Андрій, побачивши її. — Пашка казав, ти прихворіла трохи, ходила в аптеку?
Ганна лише кивнула і пройшла в спальню. За нею забіг Павло. — Ти де була цілий день? — процідив він пошепки.
— Гуляла. Мені було потрібно побути на самоті.
— Ти розумієш, як я виглядав? Мені довелося самому все замовляти, виправдовуватися!
— А перед ким ти виправдовувався, Паш? Перед друзями? А перед собою не хочеш виправдатися?
Він відвів погляд. — Гаразд, поговоримо потім. Вийди до хлопців, хоч привітайся.
Ганна зачинила двері в спальню. Вона не вийшла. Весь вечір вона лежала на ліжку, читаючи книгу. Їй було все одно, що про неї подумають «пацани». Вона вперше почувалася не обслуговуючим персоналом, а людиною.
Близько опівночі гості пішли. Ганна почула, як Павло прибирає зі столу. Зазвичай вона б вискочила допомагати, щоб він, не дай Боже, не перевтомився. Але сьогодні вона навіть не ворухнулася.
Двері спальні відчинилися. Павло стояв на порозі, від нього пахло хмелем. — Ну і що це було? Вирішила мене провчити?
Ганна сіла на ліжку. — Паш, я не вчу тебе. Я просто більше не можу так жити. Я втомилася бути тінню твоїх бажань. Ти бачиш у мені лише того, хто має забезпечити тобі комфорт. А де в цьому всьому я? Мої плани, мої мрії, моя втома?
— Ой, почалося… — він махнув рукою. — Начиталася своїх феміністичних романів. Що не так? Я ж працюю, я ж вдома.
— Справа не в роботі. Справа в повазі. Ти навіть не запитав, чи зручно мені сьогодні приймати гостей. Ти просто наказав: «Купи і приготуй». Це не стосунки. Це експлуатація.
Вранці Ганна прокинулася раніше. Вона дістала з шухляди договір оренди квартири. Павло вже теж встав, виглядав він не дуже бадьоро.
— Що це в тебе? — запитав він, киваючи на папери.
— Це договір, Павле. Оформлений на моє ім’я ще тоді, коли ти шукав себе. Весь цей час за цю квартиру фактично відповідаю я.
— І що ти цим хочеш сказати? — його очі звузилися.
— Те, що у нас є два шляхи. Або ми повністю змінюємо формат нашого життя. Починаємо рахувати витрати разом, планувати вихідні разом і поважати особистий час одне одного. Або ти шукаєш собі інше житло, де зможеш бути одноосібним командиром.
Павло відкрив було рота, щоб вибухнути гнівом, але зупинився. Він побачив у її очах таку рішучість, якої не було там ніколи раніше.
— Ти що, серйозно? Виселиш мене через якусь сварку?
— Це не сварка, Павле. Це межа. Я даю тобі тиждень подумати. Якщо ти готовий бути партнером — ми спробуємо. Якщо ти хочеш бути лише споживачем — нам не по дорозі.
Наступні кілька днів пройшли у напруженому мовчанні. Павло намагався поводитися як ображена дитина, але Ганна не реагувала. Вона спокійно ходила на роботу, ввечері присвячувала час собі. Вона перестала питати «Що ти хочеш на вечерю?», вона просто готувала те, що хотілося їй, або пропонувала йому приготувати щось самому.
На четвертий день Павло повернувся з роботи раніше. В руках у нього був букет її улюблених хризантем.
— Давай поговоримо? — тихо сказав він.
Вони просиділи на кухні кілька годин. Ганна вперше за багато років висловила все: про синю чашку, про сховані зошити з оповіданнями, про втому від нескінченних цифр і відсутність підтримки.
Павло слухав. Мовчки. Виявилося, що він навіть не замислювався, як сильно його слова про «книжки, що не приносять грошей», ранили її.
— Я просто… я боявся, що якщо ти почнеш писати, ти станеш іншою. Більш успішною, ніж я. І я тобі стану непотрібним, — зізнався він.
Минув місяць. Життя не змінилося миттєво, але клімат у домі став іншим. Павло почав допомагати з побутом не тому, що його просили, а тому, що розумів — це спільна справа.
Одного вечора Ганна повернулася додому і побачила на столі нову книгу тієї самої письменниці, про яку мріяла. Поруч лежала записка: «Завтра субота. Я замовив столик у кафе, де ти зможеш спокійно почитати, а я поки приберу в хаті. І… вибач за Андрія. Наступного разу ми домовимося заздалегідь. Цілую, П.»
Ганна сіла на стілець і вперше за довгий час заплакала. Це були сльози полегшення. Вона зрозуміла, що боротися за себе — це не означає руйнувати все дощенту. Це означає вибудовувати кордони, за якими починається справжня повага.
Минуло пів року. Ганна все ще працює в бухгалтерії, але тепер це лише робота, а не все життя. Щовечора вона дістає свій старий зошит. Павло більше не називає це «дитячими забавками». Навпаки, він першим читає її нові нариси.
Синя чашка з відколом досі стоїть на полиці. Але тепер Ганна не хоче її викидати. Вона нагадує їй про шлях, який вони пройшли. Про те, що навіть розбите можна склеїти, якщо обидва готові тримати клей.
У квартирі тихо. Але це не та гнітюча тиша відчаю, яка була раніше. Це тиша спокою. Коли кожен має право на свій простір, свої мрії та свій вихідний.
А як часто ви відмовляєте собі у відпочинку заради чужих забаганок? Чи вистачає вам сміливості сказати «ні» навіть найближчим людям?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
