Мені 6 років, ми живемо в селі. Взимку мороз під -35, і щоп’ятниці ми з мамою хрускотом по снігу в баню.
Мама кутає мене в хустку і пухову шапку. Виходимо – а нас зустрічає тато з велосипедом. Вішає сумки на кермо, садить мене, і ми тихенько котимося, тато з мамою йдуть поруч. Джерело
Читайте також:СІМЕЙНА ТАЄМНИЦЯ: НА ЖАЛЬ, ВИ БІЛЬШЕ НЕ ЗМОЖЕТЕ СТАТИ МАТІР’Ю. ТАК ІНОДІ БУВАЄ…
Ми приходимо, а вдома на маленькому столику перед диваном вечеря – смажена картопля з котлетами, а по телевізору – «Поле чудес». Мама метушиться, тато посміхається, а я сиджу на дивані і потихеньку засинаю. Потім тато переносить мене на руках в ліжечко.
Зараз тата вже немає в живих, в селі я не живу, баню знесли, смажену картоплю їсти шкідливо. Ну і хто зараз дивиться «Поле чудес»? А так хочеться хоч на хвилинку повернутися туди, в один з цих щасливих днів.
