— Збирай свої дрібнички і йди до матусі. Ви з нею варті одна одної, — голос Богдана зривався від люті. Він жбурляв із балкона Олесині речі — сукні, светри, спідниці — вони летіли, мов кольорове ганчір’я, осідаючи на бруківці та клумбах подвір’я.

Олеся стояла внизу, мов під грозою. Сльози застилали їй очі, а з сусідніх балконів, як гриби після дощу, стирчали голови допитливих сусідів. Їй було соромно, але вона не могла відвести погляду від свого нареченого, який щойно перетворився на ката.

— Богданчику, вона більше так не буде, — схлипувала дівчина, благаючи його поглядом. Вона говорила про свою матір, Зоряну Петрівну, чия рука щойно зруйнувала їхнє майбутнє.

— Досить, Олесю. Досить про мене витирали ноги! Твоя мати вирішила, що має право втручатися в моє життя, оскверняти мій дім, ображати мене і мою родину! Яке тут може бути «більше не буде»? Це ж твоя сутність! — Богдан оглянув кімнату, переконавшись, що всі дрібнички, які нагадували про спільне життя, викинуті.

— А як же весілля? Усе оплачено… гості, зал… — Олеся відчувала, як її голос ламається, мов крига під ногами.

— Яке весілля? Я заяву з РАГСу забрав! Тож гуляй свій бенкет сама! Я на нього не прийду! — Він кинув їй у вікно скручений у тугий клубок рушник.

Олеся затремтіла, як осиковий листок. Вона схопилася за живіт, намагаючись захистити єдине, що ще залишалося їхнім спільним.

— А наша дитина? Ти хочеш, щоб дитина росла без батька?

— Це ти у своєї матері запитай, хто виховуватиме її онука! Вона так хотіла забрати тебе звідси, от нехай і виховує! — Богдан різко зачинив балконні двері, перетворившись на силует за матовим склом.

Олеся, зрозумівши, що наречений не передумає, розмазуючи сльози впереміш із тушшю по щоках, почала згрібати розкидані по всьому подвір’ю речі. Кожна блузка, кожна сукня, піднята з пилу, немов вирок. У цей момент вона вперше за довгі роки відчула, що її матір, можливо, мала рацію: ні вона, ні дитина Богдану не потрібні. Або ж, що гірше, жоден чоловік не зможе витримати тіні, яку кидала на її життя її власна мати.

Олеся дуже добре пам’ятала той день, коли батько пішов. Їй було всього сім років, але пам’ять про скандал врізалася у свідомість гострим уламком. Мати, Зоряна Петрівна, дізналася про невірність чоловіка — його роман із її власною двоюрідною сестрою.

— Навіть на краще, що ти знаєш правду, — крикнув батько, не озираючись.

— Не йди, я все пробачу! — Олеся бігла босоніж прямо по калюжах за чоловіком, хапаючи його за руки, благаючи зупинитися.

— Не треба нікого прощати, — чоловік був непохитний. Він сів у таксі й поїхав, залишивши позаду лише дощ і зламану жінку.

Олеся спостерігала за цією сценою, стоячи на балконі. Вона шкірою відчувала на собі цікаві погляди сусідів. У той момент дівчинка була готова провалитися крізь землю від сорому за своїх батьків. Цей сором став її першим важким спогадом.

Зоряна Петрівна настільки озлобилася на чоловіка, що зненавиділа всіх і вся, хто хоча б віддалено нагадував їй про нього. Вона змінила прізвище собі та доньці, а батька Олесі перетворила на табуйовану тему. Категорично заборонялося спілкування дочки з будь-якою ріднею з батьківського боку.

На щастя, бабуся, мати Зоряни — Оксана Миколаївна — була жінкою мудрою та світлою. Вона потай від власної доньки влаштовувала зустрічі Олесі з батьком та його матір’ю.

«Не можна, щоб дитина росла, думаючи, що її половина роду — зло», — шепотіла бабуся, прикриваючи онуку.

Зоряна ж у дочці душі не чула, але це була патологічна, задушлива любов. Вона пестила її, захищала від світу, робила за неї все. Олеся росла тихою, спокійною, податливою, як тісто, що мати скаже, те й робить. Вона не знала, що таке мати власну думку, бо мати завжди знала краще.

— Ох, Зоряно, зовсім задушиш ти дівчисько, зіпсуєш, — лаяла бабуся дочку.

— Дівчинок треба любити! У цьому світі їх не любить ніхто, крім матері! — гнула своє Зоряна Петрівна.

Коли дочка підросла, мати невпинно твердила їй одну і ту ж мантру: «Тебе ніхто й ніколи не любитиме так само, як мати. Не вір чоловікам, вони тебе зрадять, покинуть, зроблять боляче».

Олеся слухала і вірила. Мати поганого не порадить. Вона була єдиною, хто, за її переконанням, бажав їй справжнього добра.

Богдан вчився на курс старший. Він був красивий, сильний, розумний, з відкритою, щирою усмішкою. Хлопець елегантно й терпляче доглядав, не квапив події. Він був першим, хто змусив Олесю сумніватися у материних настановах.

Наслухавшись материних попереджень, дівчина не поспішала приймати залицяння. Ось тільки Богдан, на її подив, зовсім не здавався лиходієм. Навпаки, поруч із ним дівчині хотілося співати, танцювати, сміятися. Він був її першим ковтком свободи від задушливого контролю матері.

Про свій роман донька, звісно, мовчала. Вона знала: мати не схвалить і замкне її вдома, доки Богдан не зникне з її життя. Натомість бабуся Оксана Миколаївна про амури онуки була в курсі. Вона була її спільницею і таємною радницею.

Коли Богдан після закінчення інституту зробив дівчині пропозицію, дізналася про це першою теж бабуся.

— Матері про Богдана розповіла? — суворо поцікавилася бабуся.

— Ні. Ти ж її знаєш, вона мене вдома замкне. Вона бачила його лише раз, коли він випадково привіз мене додому, і вже тоді вороже дивилася, — усміхнулася дівчина.

— Ви спершу заяву в РАГС подайте, а потім уже скажеш матері, — вчила бабуся. — Не залишай їй шансу на маневр.

— Та що вона нам зробить? Мені двадцять один рік. Вона не може заборонити мені вийти заміж, — дивувалася дівчина, але до поради бабусі дослухалася.

Олеся тремтіла, мов осиновий листок. З хвилини на хвилину мав прийти Богдан. Вони вже подали заяву, і сьогодні мало відбутися знайомство з майбутньою тещею. Вони чекали, поки прийде мати з роботи, щоб оголосити їй про заручини. Ось тільки жінка про візит нареченого дочки поки була не в курсі.

— Олесю, відкрий, чи ти глуха? Дзвінок надривається! — Зоряна Петрівна саме накривала на стіл. Вони з дочкою збиралися обідати.

Звісно, дівчина чула. Вона напевно знала, що телефонує саме Богдан, який вирішив не чекати на умовний сигнал, а взяти ситуацію у свої руки.

— Хто там? Знову якісь торгаші?

Мати вийшла в коридор. Побачивши статного, усміхненого хлопця з величезним букетом троянд, вона напружилася.

— Добридень, Зоряно Петрівно, мене звуть Богдан. І я хочу одружитися з вашою донькою! — рішуче заявив хлопець і, не чекаючи, поки господиня оговтається, простягнув їй букет і коробку дорогого шоколаду.

Жінка розгублено переводила погляд із дочки на хлопця. Для неї ця новина стала як грім серед ясного неба. Її дитина, її власність, її сенс життя, посміла ухвалити рішення без її дозволу?

— І… як давно ти, Богдане, зустрічаєшся з моєю дочкою? — обережно, про всяк випадок, вирішила уточнити вона.

— Чотири роки, — хлопець розплився усмішкою.

Мати підібгала губи й обпекла дочку поглядом. Олеся опустила очі на підлогу. Вона розуміла: гніву не уникнути.

— Гарна в мене донечка, красуня, — тихо прошипіла Зоряна Петрівна, звертаючись до Олесі. — Ось уже не думала, що гадюку обігріла.

Бачачи реакцію майбутньої тещі, хлопець вирішив взяти удар на себе, демонструючи впевненість.

— Зоряно Петрівно, а давайте чаю поп’ємо, я вам про себе розповім, — запропонував гість.

Господиня мовчки розвернулася і пішла на кухню. Подарований їй букет вона демонстративно жбурнула на підвіконня, а коробку шоколаду — на стіл.

— І звідки ти взявся… Богдане? — викарбувала мати, склавши руки на грудях, наче суддя.

Хоча хлопця й провели на кухню, наливати чай господиня не поспішала. Олеся, з побоюванням косячись на матір, дістала три келихи і ввімкнула чайник.

— З інституту, — намагаючись зберігати бадьорість голосу, відповів Богдан.

— Десь я тебе бачила, — жінка примружила очі і пильно дивилася на хлопця. — А ти, може, не з Кравчуків будеш?

Богдан розгубився.

— У моєї мами дівоче прізвище Кравчук… а що? — По тому, як змінилося обличчя господині квартири, було очевидним, що нічого доброго далі не буде.

— Твою маму звуть Світлана? — процідила крізь зуби жінка.

— Ні, тітка Світлана — старша мамина сестра, а мою маму…

Хлопець не договорив. Дивлячись на нього, Зоряна Петрівна спочатку зблідла, а потім повільно підвелася з місця, немов підіймалася з надр землі. Її обличчя стало кам’яним.

— Геть звідси! — тихо прошипіла вона. — Олесю, щоб його ноги тут більше не було! Забудь, як його звуть!

— Зоряно Петрівно, в чому річ? Що я вам зробив? — Хлопець не зрозумів, у чому його провина.

На відміну від нареченого, Олеся одразу зрозуміла в чому справа. Чотирнадцять років тому її батько пішов до тієї самої Світлани Кравчук. Олеся й не здогадувалася, що та «розлучниця» — рідна тітка її нареченого. Хоч сам Богдан та його рідня не мали до тієї події жодного відношення, для Зоряни Петрівни вся їхня родина була зміїним лігвищем, яке тепер знову простягло свої щупальця до її доньки.

— Бач, чого надумали? Спершу чоловіка в мене відібрали, а тепер ще й доньку вирішили забрати! — кричала жінка, виштовхуючи хлопця до передпокою.

— Кого ми там у вас відібрали? — Богдан рішуче не міг зрозуміти, за що раптом потрапив у немилість.

— Богданчику, ти йди, я потім тобі все поясню, — прошепотіла Олеся. Сльози текли її щоками.

— Нічого пояснювати! — буянила мати. — І ти теж гарна. За спиною матері романи крутиш. Я на тебе життя поклала, заміж більше не вийшла, а вона…

— Не кричіть на Олесю! — Богдан не збирався стояти і мовчати. До нього вже почало доходити, чим саме не догодила Зоряні Петрівні його родина.

— Усі вони однакові. Награється тобою та викине. Як і твій батько.

— Я не маю наміру нікого кидати! — обурився Богдан. Знайомство з майбутньою тещею явно йшло не за сценарієм. Він був у шоці. Він уже не був на сто відсотків упевнений, що це весілля йому так уже потрібне. Якщо прийняти близько до серця мудрість «Подивися на свою тещу і зрозумієш, якою буде твоя дружина в старості», то для нього це був дуже поганий знак.

— Мамо, не смій кричати на Богдана! — Олеся, мабуть, уперше за ці роки прорізала голос. — Хочеш ти того чи ні, але я вийду за нього заміж! І взагалі, у нас буде дитинка.

Богдан і Зоряна Петрівна синхронно заплескали очима. Хлопець уперше чув, що кохана чекає на малюка.

— Сьогодні вранці дізналася, — відповіла вона на німе запитання, що повисло у погляді нареченого.

Звісно, дівчина планувала повідомити радісну новину в більш сприятливій та інтимній обстановці. Скандал змусив змінити плани.

— Очманіла, чи що?! — з новою силою заволала мати.

— Мені двадцять один, маю право сама вирішувати, за кого і коли виходити заміж і народжувати дітей, — Олеся теж піддалася загальній тенденції та перейшла на крик. — І взагалі, у нас уже заява в РАГСі лежить!

— Якщо ти вийдеш за нього, то про мене можеш забути! Я зречуся тебе!

Олеся знала: мати словами на вітер не кидається, до такого повороту подій дівчина не була готова. Вона завагалася.

— Так, — у суперечку вступив Богдан, — збирай речі! — Він рішуче підштовхнув наречену до кімнати.

Зоряна Петрівна невтомно сипала прокльонами на адресу дочки та її нареченого. Олеся збирала речі, беручи тільки найнеобхідніше. Вона була впевнена: мати день-два позлиться і перегорить.

— Якщо ти зараз переступиш поріг рідної оселі, то про мене можеш забути раз і назавжди! Ти більше мені не донька! — винесла остаточний вердикт Зоряна Петрівна, стоячи в дверях.

Олеся у сумнівах зупинилася на порозі. У цей момент Богдан акуратно, але рішуче підштовхнув її до виходу.

— Ходімо, — прошепотів він. — Усе буде добре. Ми одружимося і житимемо з нашим малюком. Ми самі збудуємо наше щастя.

Олеся пішла. Вони оселилися в Богдановій квартирі й почали готуватися до весілля.

Всупереч Олесиним прогнозам, мати заспокоюватися і не збиралася. Вона без кінця дзвонила дочці і кричала на неї, виливаючи весь свій гнів і образу.

— Та заблокуй її! — обурювався Богдан, дивлячись, як наречена ридає після чергового дзвінка.

— Не можу, це моя мама, — схлипувала дівчина.

Навіть бабуся Оксана Миколаївна намагалася достукатися до дочки: «Зоряно, ти серйозно? Не Богдан же тобі дорогу перейшов і гидоту зробив. Хлопець не відповідає за гріхи своєї тітки!».

— Від осинки не народяться апельсинки! Уся їхня родина прогнила! — відповідала жінка і продовжувала стояти на своєму.

Але за чотири дні до весілля Зоряна Петрівна раптом змінила гнів на ласку.

— Гаразд, завтра чекайте у гості, — буркнула мати в слухавку. — Миритися будемо. Я хочу побачити, як живе моя дочка.

Олеся була на сьомому небі від щастя. Вона сприйняла це як знак примирення і благословення. З самого ранку Богдан крутився біля плити, готував свої фірмові реберця в медовому соусі для майбутньої тещі, бажаючи справити на неї враження.

Зоряна Петрівна прийшла точно до призначеного часу, але прийшла, як ревізор.

— Це ти тут зібралася жити після весілля? — зневажливо кинула вона, оглядаючи невелику, але затишну квартирку Богдана. — Доню, та це ж сарай, а не квартира. Де твої амбіції?

Олеся округлила очі. Це було несхоже на примирення.

— Мамо, — шикнула вона на матір, намагаючись стримати її.

— Ой, гаразд, твій жених не чує, — зневажливо кинула вона. — До речі, нареченого ти собі якогось непоказного знайшла. Коли вже заміж виходити, то хоча б за багатого. А це що? Навколо самісінький ширвжиток, навіть шторки з китайського розпродажу.

Мати хихикнула, задоволена власним жартом.

— Даремно ви так. Між іншим, ці штори мій батько привіз з Італії. Він усе життя дипломатом служив, багато де побував, — Богдан уже стояв у дверях кімнати та спостерігав за витівкою майбутньої тещі.

Зоряна Петрівна зробила круглі очі, але лише на мить.

— Упс, як незручно вийшло. Пробач, зятю, — жінка фамільярно ляснула хлопця долонькою по плечу. У цьому жесті не було ані краплі щирості, лише глузування.

— Мамо, ходімо обідати. Богдан обід приготував, — Олеся натягнуто посміхнулася, намагаючись згладити неприємну ситуацію.

— Мммм, то Богдан у нас рукоділка? — єхидно заявила жінка, побачивши стіл.

Хлопець не відповів. Він уже не вважав ідею налагодити контакт із майбутньою родичкою такою вже гарною.

— Господи, Павле, що за гидоту ти приготував? — жінка гидливо скривила губи, спробувавши м’ясо. — Це ж їсти неможливо. М’ясо солодке, жирне. Ти вбив його.

— Мамо, це медовий соус, — мало не плачучи вигукнула дівчина, відчуваючи, як у неї підіймається нудота від нервів.

— Та який, дозвольте, дурень, пхає мед у м’ясо? — обурилася жінка.

— До речі, вони чудово поєднуються, — сухо відреагував Богдан.

— Богдане, тебе обдурили. Повір мені, а я розуміюся на м’ясі… — Зоряна Петрівна поводилася розв’язно, отримуючи насолоду від його незручності.

Гостя так активно розмахувала руками, що змахнула зі столу келих із соком. Хоча у господаря квартири склалося враження, що вона навмисне це зробила.

— Господи, яка ж я незграбна! — по-кіношному хапаючись за голову, вигукнула жінка. — Олесю, будь другом, прибери, будь ласка.

Щойно Олеся вийшла з кухні, маска веселості й безшабашності одразу злетіла з обличчя гості.

— Урахуй, клоуне, навіть якщо ти одружишся з моєю дочкою, життя я вам не дам, розведу. Я вже подала скаргу на твою фірму, — жінка заговорила низьким, загрозливим тоном.

Богдан був приголомшений.

— Чи готові ви власними руками зруйнувати щастя вашої доньки, знаючи, що вона вагітна? — здивувався він.

— Ні, я хочу лише захистити її від тебе і від вашої проклятої родини. Рано чи пізно ти все одно її покинеш. Тож нехай це станеться якомога раніше. Ти слабак, ти не витримаєш. А дитину я виховаю сама.

У цей момент на кухню повернулася Олеся.

— Ой, щось у тебе, зятю, усе так прісно, несмачно… — жінка знову заговорила з колишньою інтонацією. — Мабуть, я піду. А ви залишайтеся. І подумай про мої слова, доню.

Богдан сидів похмурий, як грозова хмара. Він навіть не підвівся, щоб проводити маму своєї нареченої.

— Даремно ти так, — прошепотіла Олеся, хоча вона чула, як Зоряна Петрівна щось тихо казала Богдану.

— Нічого, ти мені років за десять ще дякую скажеш, — запевнила мати дочку і пішла.

Залишок дня Богдан мовчав. Між бровами завмерла напружена складочка. Олеся бачила, як її щастя повільно, але незворотно тоне.

Наступного дня Олеся прийшла з роботи й застала ту саму страшну картину, яку бачила в дитинстві: її чоловік, її коханий, безцеремонно викидав її речі з балкона. Вони розліталися в різні боки, осідаючи на кущі, чіпляючись за гілки дерев.

— Весілля не буде. Я забрав заяву, — оголосив Богдан за два дні до урочистостей.

— Чому, Богданчику? Я ж вагітна! — ридала Олеся, стоячи під балконом, збираючи свої речі.

— Твоя мати нам усе одно життя не дасть. І, знаєш, вона права. Ти настільки слабка, що навіть не можеш вибрати між мною і нею. Я не можу жити з тобою, бо це означає, що я візьму собі в тещі маніпулятора, який зруйнує нас обох. Я не хочу боротися зі своєю дружиною за її свободу.

— Дай я в хату зайду, зберу речі, — просила дівчина.

— Нема чого тут робити, — відрізав уже колишній наречений. Він виглядав змученим і спустошеним, але рішучим. — Іди до своєї матері. Ви варті одна одної.

Олеся брела містом, не розбираючи дороги. Перехожі здивовано оберталися їй услід, але вона цього не помічала. Вона не відчувала злості до Богдана, лише тупий, пронизливий біль. Мати теж не винна, думала вона, вона ж хотіла “захистити”. Але від чого? Від щастя?

Додому йти не хотілося. Вона йшла без оглядки, аби не стояти на місці, аби не думати ні про що. У голові крутилася та сама пластинка: «Я невдаха. Я нелюба. Я завжди буду сама».

Її увагу привернуло щось неправильне. Вона не одразу зрозуміла, що саме.

— Дивно, навіщо чоловік переліз через парапет мосту. Це ж небезпечно, — на автоматі подумала вона, дивлячись на чоловіка, який стояв за перилами, дивлячись на чорну, швидку воду Дніпра.

Не треба було мати якихось надприродних здібностей, щоб зрозуміти його наміри. Це була та сама безнадія, яка душила й її.

— Що, поганий день? — із співчуттям, яке раптом прорізалося крізь її власний біль, поцікавилася Олеся.

Хлопець здивовано глянув на неї. Кивнув.

— Мене дівчина покинула. Зради… — буркнув він.

— Розумію. А мене наречений… за два дні до весілля, — Олеся сперлася на поруччя і подивилася на швидку течію.

Хлопець із недовірою подивився на випадкову співрозмовницю. Сковзнув очима по її опухлих очах, по розкиданих сумках. Потім затримав погляд на животику, що випирав.

— Стрибатимете? — поцікавилася Олеся, хоча в її голосі не було жодного осуду.

— А треба?

— Не знаю. Я не стала б, — заявила дівчина, погладивши свій живіт. — Я зрозуміла, що його слабкість — це моя сила. Він звільнив мене від матері. І тепер у мене є він. І цей малюк. Мені є заради кого жити. А вам?

Хлопець ще постояв хвилини зо дві, дивлячись на воду, потім зітхнув і, незграбно перелізши через парапет, став поруч із нею.

— Дмитро, — представився він, простягнувши руку.

Потім вони сиділи в якомусь кафе, пили чай із тістечками. Виявилося, у молодих людей багато спільного: зламані долі, обман, самотність. Дмитро був інженером, який пережив болючий розрив і фінансові проблеми.

— Поїхали зі мною, — раптом запропонував Дмитро. Він якраз сьогодні їхав до свого рідного міста, Хмельницького, щоб почати нове життя.

Олеся погодилася. Вона вирішила, що це знак долі, останній шанс вирватися. Вона народила прекрасного хлопчика. Дмитро виховав його як рідного сина, давши йому своє прізвище. Через три роки в їхній родині з’явилася спільна донька — світла, усміхнена дівчинка.

Богдан навіть не намагався зв’язатися з колишньою нареченою та дізнатися про долю дитини. Олесю це не засмучувало. Вона була рада, що життя само позбавило її від такої слабкої і схильної до чужої думки людини. Богдан не зміг би бути батьком, який захистить її від її ж матері. А Дмитро — зміг.

З матір’ю дівчина теж не спілкувалася, хоча та багато разів дзвонила, жалілася на свою долю, просила повернутися. Якщо раніше дочка думала, що мати її кохає, то тепер усвідомила: вона не любить нікого, крім себе та свого гіркого минулого. Коли Зоряна Петрівна нарешті усвідомила свою самотність, було вже пізно. Її токсична любов ізолювала її назавжди.

Що ж бабуся? Оксана Миколаївна щиро пораділа за онучку, кілька разів приїжджала до Хмельницького, щоб няньчити правнуків. Вона знала: Олеся нарешті стала дорослою, звільнившись від тіні, що руйнувала її життя. І це було найбільше щастя.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.