– А я тобі кажу, дзвони зятеві, не тягни ці торби сама. Як це так? Дочка з дітьми у тебе, а він у мами сидить! Плов він любить, нехай несе. Ввечері теща чекала зятя в гості. І так було щовихідних, бо свекруха Світлани не любила
– А я ось філе взяла куряче, кілька упаковок, на них акція хороша, ти бачила? – голосно говорила жінка років шістдесяти в магазині своїй подрузі. – Цибуля взяла, моркву, рис. Зроблю сьогодні плов з курячим м’ясом в казанку. До речі, дуже вигідна страва виходить, і на кілька разів вистачає. У мене всі люблять, їдять із задоволенням! Особливо зять, його взагалі від плову за вуха не відтягнеш! Тільки от не знаю, як я це все потягну зараз до будинку. Набрала знову на п’ять пакетів, а мені ще за котячим кормом треба зайти! За матеріалами
– Так он там корм для тварин, дивись, якого тільки нема! Куди ти будеш ще заходити, йди візьми тут, я постою з твоїм візком.
– Ні, тут ми корм не беремо, дуже дорого. У мене біля будинку магазинчик є, там дешевше гривенг на десять. Там і куплю. Тільки як ось зараз потягну все це.
Жінки стояли попереду мене в черзі на касу. У однієї з них на руці бовталася корзинка з сирком і парою бананів, а інша тримала перед собою дійсно повний візок продуктів.
Делікатесів у візку не було, продуктовий набір вельми нагадував спартанський «кошик споживача». Саме так, як харчується «простий народ»: значна бутель соняшникової олії, кілька кілограмів крупи, молоко з кефіром, хліб, сметана, десяток яєць, пакети з морквою і цибулею досить пристойної ваги, пачка цукру, бюджетний чай і чотири упаковки курячого філе.
Набір явно не тішив око. Ні фруктів, ні цукерок, ні зелені. Майже всі продукти з візка літньої жінки в цей день продавалися «з акції».
– Ну подзвони домашнім, нехай допоможуть! – знизала плечима приятелька з кошиком на руці. – І правда, як ти це потягнеш все. Хоч того ж зятя набери, який плов у тебе любить. Мабуть, не на роботі сьогодні, субота ж. Нехай прийде до магазину і візьме сумки!
– Так як він прийде, він далеко живе, на іншому кінці міста. Не буду ж я чекати півтори години, поки він приїде.
– Стривай, ти ж говорила, дочка і внуки з тобою живуть? Причому тут інший кінець міста? Або я щось плутаю?
– Дочка і внуки з нами, так! А зять у своїх батьків, що тут незрозумілого! – роздратовано пояснила жінка з візком. – Приходить до нас на вихідні. Ось сьогодні приїде ближче до вечора, напевно, може, ночувати залишиться. Тому я і в магазин побігла з ранку, треба ж щось готувати, годувати сім’ю.
– Весело у вас. Слухай, і давно вони так живуть? Він у своїх батьків, вона з дітьми – у своїх?
– Та майже з самого початку так, вісім років уже. У його батьків трикімнатна квартира велика, спочатку після весілля дочка з зятем стали жити там, а й трьох місяців не протрималися. Свєтка моя не зжилася з свекрухою, там дама з характером знаєш. Не так сидиш, не так свистиш. Приїхали до нас. Тут онук старший уже народився, у нас стало тісно, в двокімнатній квартирі дві сім’ї, дитина кричить.
– Ну, відправила б їх на орендоване житло.
– Зять пропонував, але Світлана моя ні в яку, побоялася, що без мене з дитиною не впорається. Онук у нас старший – це був кошмар, кричав ночами безперервно. В результаті зять з’їхав до своєї матері. Йому там і на роботу ближче, і місця більше. Так і живемо. Думали вони грошей підкопити і кредит брати, коли Світлана з декрету вийде, але тут друга дитина. З’явилася у них дочка, ось, рік виповнився нещодавно. Внучка спокійна, не те, що онук! Просто золота дитина, небо і земля.
– Ну так зараз чого не з’їжджаються діти? Відправляй дочку з дітьми до чоловіка, а то що це за родина? Старший уже великий, першокласник, молодша, говориш, спокійна. Нехай орендують квартиру та живуть самі!
– Таню, ну як відправляти? По-перше, і школа тут у нас, під вікнами. Переводити в першому класі дитину в інше місце? Шукали цю школу, пробивалися до певної вчительки, а тепер піти невідомо куди? Він тільки тут звик трохи. Він у нас, знаєш, непростий. Нервовий, стомлюється легко.
Дама з візком уже підійшла до каси і спритно стала викладати свої продукти на стрічку.
– Квартиру тут вони не орендують, район у нас дорогий, – продовжувала вона монолог. – По-друге, як Світлана буде одна з двома? Старшого до пів на дев’яту відведеш, о дванадцятій вже треба забрати. А маленька спить в цей час. Невже будити? І вдома не залишиш. У будь-яку погоду, з коляскою, ну як? Старшого обідом треба годувати, уроки з ним робити. Молодша лізе, займатися не дає. Куди я їх відправлю? Ні, нехай поки живуть у нас.
– Слухай, але це ж не діло, так жити. Він там, вона тут. Це не сім’я.
– Ой, та чому? Нормальна сім’я. Кажу ж, кожні вихідні зять у нас. У суботу приїжджає, ночує, спілкується з дітьми. У неділю йдуть кудись гуляти, в парк або на майданчик. На каток ходили в минулий раз. Увечері в неділю їде до себе. Дзвонить кожен день, спілкується і з дружиною, і з дітьми. А як люди живуть, коли чоловік на вахту їде на пів року? Повно таких сімей!
Дама вже розплатилася і початку перекладаючи покупки в дві ганчіркові авоськи і м’яті пакети, вийняті звідкись із кишень.
– Я взагалі не розумію, чому більшість так реагує – ну, мовляв, це не сім’я. Нам так зручно! Невже, щоб була сім’я, обов’язково треба вивертатися навиворіт, жити по чужих кутках, тягати одній коляску на п’ятий поверх, втомлювати дітей? Я ось думаю, наші б без нас давно вже розлучилися, Світлана б завила вже від битовухи! А так все добре. Ми з нею готуємо по черзі, за дітьми стежимо, і батько допомагає. Ось внучка підросте, піде в садок, можливо, будуть думати про кредит, а поки так.
Я, чесно кажучи, була здивована такій розмові. Вісім років люди живуть в гостьовому шлюбі, одна дитина вже так виросла. Яка у нього в голові модель сім’ї? Як він жити буде сам, коли час прийде? Точно так же відправить дружину з дітьми до матері? Може, краще тоді реально розлучитися, ніж продовжувати цей спектакль?
А може, все нормально, нічого особливого не відбувається? Люди живуть так, як їм комфортно. Так, не без проблем і труднощів. Але у кого їх немає? Хто його знає, як краще.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
