А в кінці серпня мені подзвонила рідна донька. – Ти у нас, мамо, бабуся-заробітчанка, тому маєш онуків до школи зібрати. А аж розплакалася через ці слова. Нічого не відповіла, а стала чекати коли знову подзвонить вона

Мені зараз так прикро, лише коли мені виповнилося 55 років, я розумію, що я не цікава своїм дітям, їм байдуже до мене, в них своє життя.

Звісно, як кажуть в народі “краще пізно, ніж ніколи”, але я зараз розгублена і не знаю, що мені робити з усім цим, про що я дізналася.

Вся справа в тому, що я зараз в Німеччині знаходжуся, наче й добре влаштувалася, маю роботу, але великий смуток в мене зараз на душі, бо не знаю – а стараюся я для кого.

З чоловіком розлучилася я давно, вже чимало років живу сама.

До слова сказати, розлучилися ми з ним спокійно, без всяких суперечок і непорозумінь, адже ми просто не зійшлися характерами, у нас різні цінності, різні інтереси. Єдине про що шкодую, що ми лише після шлюбу це зрозуміли.

Довго обоє намагалися зберегти свій шлюб, хоча б заради діток, та час минав, а ми лише нещаснішими ставали, тому вирішили, що навіть діти не будуть щасливі поруч з нами, коли такі нещасні ми.

Рік тому я в Німеччину з подругою поїхала. Дуже не хотіла, бо ніде за кордоном не була, та й ніколи навіть не думала про таке.

Та Наталка таки вмовила мене, мовляв діти дорослі, живуть окремо, а у мене зарплата 8 тисяч гривень на пошті. Мовляв немає мені триматися тут за що.

Наталка теж їхала не на довго, сказала на рік-другий, бо хвилюється за дітей, діти у неї шкільного віку, а потім збиралися повернутися.

А мені каже, а ти заробиш на життя, повернешся додому і якась копійка буде, а там роботу кращу знайдеш і життя налагодиться.

Так і зробили.

Щиро кажучи, я й не думала, що ми тут так добре влаштуємося.

Оселилися ми в гуртожитку, тут багато українок, мамочок з дітьми. Ми усі тут рознайомилися, багатоспільного у нас, в багатьох чоловіки, сини, брати та татусі стали на захист, а нас доля закинула за кордон.

Майже всі, в кого є дім, планують повертатися якнайшвидше додому, як тільки стане в Україні спокійніше, нас усіх об’єднувала туга за домом, рідними, за нашою Батьківщиною.

На разом, адже я багато знайомих тут знайшла, жилося трішки спокійніше, підтримувала одна одну, допомагали, при нагоді. А ще тут у нас є добрі волонтери, які з документами нам добре допомогли, роз’яснили все.

Але, як тільки мої діти дізналися, що я вже влаштувалася тут добре, маю роботу, відразу стали мені часто телефонувати.

І син, і донька цікавилися моїм життям кожного дня, а коли я отримала зарплату, то, зовсім не очікувано для мене, стали скаржитися, що їм зараз важко, адже вони мають малих діток, а зараз ціни такі високі на все і прямо попросили в мене грошей.

Я вислала сину і доньці по 200 євро, на тому думала і закінчиться все.

Щиро кажучи, якщо якщо говорити правду, я не мала на мені гроші дітям своїм тут заробляти, вони дорослі, мають сім’ї, мали б самі розбиратися зі своїм життям.

А я одна живу, вже немолода і ніхто не знає, яким життя буде завтра, а мені ще потрібно забезпечити себе, не хочу бути тягарем для інших.

Та діти знову мені телефонували і знову і щоразу, коли я отримувала зарплату, вони у мене прямо, зовсім не соромлячись, просили гроші.

Мені соромно було відмовляти, бо розумію, що не вигадують діти, адже зараз непросто усім. Але, через те, що я їм гроші віддаю, я собі не можу заощаджень хороших зробити.

А цього вересня, то діти геть, як на мене, знахабніли. Стали говорити, що онуків в школу маю збирати я, мовляв, я бабуся заробітчанка, за кордоном гарно заробляю, тому сподіваються на мене.

А мені так прикро стало від їх слів, я аж заплакала, хоча нічого їм не сказала.

А в кінці серпня донька телефонує:

– Мамо, ти що забула онукам гроші дати? Ти знаєш яке сьогодні число? Вже 20 серпня! Совісті в тебе не має, ми ж чекаємо усі, розраховуємо на тебе!

Я тоді сказала, що грошей не дам, не має у мене грошей.

Донька дуже розсердилася, потім і син мені телефонував і всіх цікавили гроші.

Вони були настільки здивовані, що я відмовила їй, що й словами не передати. Вони, напевно думали, що я безвідмовно маю гроші давати їм.

Вже кінець жовтня скоро, діти мені не дзвонили, після того, ні разу. Моя кума каже, що дуже на мене тримають образу, коли вона про мене з ними говорить, вони й чути про мене ні чого не хочуть.

– Навіть не починайте, – кажуть її.

Я вже й шкодую, що так сказала, адже тепер діти відвернулися від мене. Можливо, я щось не вірно зробила?

Чи це в усіх так діти лише грошей просять, коли матері за кордоном?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page