– А ти мене запитала, чи хочу я з тобою жити? – кажу я своїй дочці, яка виникла у мене на порозі з валізами, посмішкою і заявою, що тепер ми житимемо разом.
– А в чому проблема? Я твоя єдина дитина, і рано чи пізно все одно до тебе доведеться переїжджати, щоб тебе доглядати, – Лариса абсолютно не сумнівалася в тому, що її рішення переїхати до мене правильне.
Свою однокімнатну квартиру Лариса залишила своїй дочці, яка надумала заміж виходити. Щоб не заважати молодятам, вона прийняла рішення жити зі мною, але моєї думки вона не питала, просто поставила мене перед фактом.
Жити з дочкою я не хочу, і доглядати мене, дякувати Богу, ще не треба – мені всього 60 років, і то буде аж восени. Так, я молода мама і молода бабуся.
Заміж я вийшла в 18 років, а в 19 вже стала мамою Лариси. Ми з чоловіком добре жили, але недовго. Його раптово не стало, коли наша донечка була в першому класі, тож мені самій довелося ростити дитину.
Заміж ще раз я не виходила, не хотіла щоб дочку вітчим ростив. Добре, що хоч житло у мене було – двокімнатна квартира, яка мені дісталася у спадок від бабусі.
Лариса вирішила повторити мою долю, і відразу після школи заявила, що заміж виходить. Що я їй могла сказати, якщо сама такою ж була? Але і жити з молодятами разом я не хотіла, бо вважаю, що молода сім’я має жити окремо.
Я продала свою дачу, свою двокімнатну квартиру, і купила дві однокімнатні квартири. Житло я відразу оформила на дочку, побажала їм щастя і стала собі облаштовувати своє помешкання.
В справи дочки я не втручалася, вона завжди робила все на свій розсуд. Навіть коли Лариса розлучилася з чоловіком, я теж не сказала жодного слова, лише запитала її чи вона впевнена в правильності свого рішення. Я завжди дотримувалася принципу, що це її життя і нехай живе як хоче.
І ось тепер Лариса вирішила, що вона своїй дочці квартиру лишає, а сама житиме зі мною.
– Ти не хвилюйся, весілля ще не було, ми б тебе обов’язково покликали. Розпишуться молодята по Великодню, але зять уже до нас переїхав, і я не хочу їм заважати, бо ж квартира у нас однокімнатна, – пояснює Лариса.
– А то нічого, що у мене квартира теж однокімнатна? Чому ти не думаєш, що можеш мені заважати? – питаю.
– Мамо, таке скажеш, як може рідна дитина тобі заважати? Ну чого ти і справді? Ти ж мене окремим житлом на старті забезпечила? От і я зробила так само? Не розумію, в чому різниця? – Лариса намагалася мені довести, що вона все робить правильно.
– В чому різниця? Різниця в тому, що я і про тебе подбала, і про себе, бо мала таку можливість. До батьків своїх я точно не верталася і не створювала їм зайвих клопотів.
– Але ж мамо, ти до молодості не йдеш. Ще трохи, і ти сама захочеш щоб я до тебе переїхала і доглядала тебе, – з докором каже донька.
– Сподіваюся, що це буде не скоро, – відповіла я.
Дочку я все ж прийняла, бо вона вже з валізами до мене прийшла. Але я дала їй місяць, щоб вона знайшла собі інше житло.
Може я і погана мама, але я не уявляю, як нам ужитися в одній кімнаті з дорослою донькою. Я вже звикла жити сама, у мене тут кожна дрібничка продумана під мій комфорт, і я не уявляю, як жити з дорослою молодою дочкою, у якої свої звички і свої принципи.
А як ви вважаєте? Я погана мама, чи я все правильно роблю – дочку я в свій час житлом забезпечила, тож нехай тепер думає сама і сама вирішує своє житлове питання?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
