Ви коли-небудь пробували пояснити людині, яка все життя пропрацювала на заводі «від дзвінка до дзвінка», що сидіння перед монітором у піжамі — це не відпочинок, а реальна праця, яка годує всю родину?

Віра звично підняла кришку ноутбука. На годиннику — рівно десята. За тридцять хвилин має розпочатися важлива відеозустріч із замовниками. Як графічний дизайнер на фрілансі, вона звикла до того, що її робочий день не має чітких меж: клієнти в різних часових поясах диктували свій ритм. Але спробуй пояснити це свекрусі, для якої робота без мозолів на руках — це просто забавка.

Валентина Сергіївна вже «панувала» на кухні, навмисне гучно гримаючи каструлями. У свої шістдесят два вона мала енергію невеликої електростанції і була щиро переконана: якщо ти вдома, ти мусиш або терти підлогу, або ліпити вареники. Третього не дано.

— Знову втупилася в цей ящик, — долинуло з коридору соковите бурчання. — А в хаті роботи — край непочатий. Хоч би пил протерла для годиться.

Віра ввімкнула камеру, поправила волосся та відкрила файл із макетами. За пів року спільного життя з мамою чоловіка вона виробила імунітет до постійного фонового шуму невдоволення.

— Доброго дня, пане Михайле, — Віра перейшла на ділову українську, намагаючись не зважати на те, як за стіною Валентина Сергіївна почала демонстративно совати стільці. — Готова презентувати три варіанти візуального стилю для вашого бренду.

Поки йшла презентація, свекруха на кухні влаштувала справжній оркестр: тарілки вдарялися одна об одну, ложки падали на плитку, а кран із водою шумів так, наче там прорвало греблю. Кожен рух жінки кричав: «Дивіться, я працюю по-справжньому, а не клацаю кнопками!».

— Ось так і живемо, — бурмотіла Валентина Сергіївна, проходячи повз двері Віри з мокрою ганчіркою. — Люди спини гнуть, а дехто картинки розглядає. Скоро вже очі вилізуть від того інтернету.

Клієнт залишився задоволеним другим варіантом. Попросив додати кілька штрихів і призначив зустріч на завтра. Конференція тривала сорок хвилин, і весь цей час свекруха не вгавала, показуючи свою надважливу господарську діяльність.

— Ну що, нагулялася в мережі? — Валентина Сергіївна заглянула в кімнату, коли Віра закривала програму. — Може, тепер і про живу вечерю подумаєш?

— Валентино Сергіївно, я не гуляла. Ми обговорювали великий проєкт, — спокійно відповіла Віра.

— Робота! — фиркнула жінка. — Робота — це коли люди в цеху стоять або в полі. А ти просто сидиш і бавишся.

Віра пішла на кухню поставити чайник. Валентина Сергіївна оселилася в них три місяці тому. Після того, як не стало її чоловіка, вона почувалася самотньою у своїй порожній хаті. Формально вона приїхала «допомогти молодим», а насправді — повністю перейшла на їхнє забезпечення. Квартира була невеликою, тож свекрусі віддали вітальню, а Віра з Денисом тепер тіснилися у спальні, де ледь вмістився робочий стіл.

— А в магазин хто піде? — запитала свекруха, витираючи і без того чистий стіл. — Молоко скінчилося, хліб уже не той. Чи ти чекаєш, поки я на свою пенсію побіжу?

— Я сходжу, як тільки закінчу макет, — Віра допила чай.

— Як тільки закінчу! Коли це буде? Ти ж і так удома сидиш, що тобі варто вийти на десять хвилин?

Наступні дві години Віра працювала в навушниках. Потрібно було вивчити технічне завдання для нового замовлення, відповісти на листи та внести правки. Валентина Сергіївна тим часом «наводила лад», коментуючи кожен свій крок так, щоб Віра обов’язково почула.

— Ось порохи на полицях, а кому витирати? Мені, старій! Підлога не мита — знову я. А дехто тільки в екран дивиться і думає, що життя само собою влаштується.

Щодня одні й ті самі докори. Для Валентини Сергіївни праця — це лише фізичне виснаження. Вона не розуміла, що інтелектуальне навантаження втомлює не менше. Для неї Віра була просто ледачою невісткою, яка «вдає роботящу».

— Денис бідний з ранку до ночі на ногах, — продовжувала свекруха. — О восьмій іде, о сьомій приходить, увесь у мазуті, захеканий. Оце чоловік працює!

Денис справді працював майстром у сервісному центрі. Робота була стабільна, але платили там небагато. Власне, дохід Віри був основним бюджетом їхньої родини. Але свекруха воліла цього не знати — або просто не хотіла вірити, що «картинки» можуть коштувати більше, ніж ремонт побутової техніки.

О третій Віра таки вийшла до супермаркету. Вона набрала повні пакети: добре м’ясо, свіжу рибу, овочі, улюблені цукерки та сир для свекрухи. За все розрахувалася своєю карткою, на яку щойно прийшов аванс від замовника.

— О, нарешті з’явилася, — зустріла її Валентина Сергіївна. — А то я вже думала, ти там до стільця приросла.

Віра мовчки почала розкладати продукти. Полиці холодильника заповнилися вщент смачними та дорогими речами, але свекруха сприймала це як належне, наче продукти з’являються вдома самі собою, за велінням чарівної палички.

Коли ввечері Денис повернувся додому, мати одразу взялася до справи:

— Сину, ти подивися на свою дружину. Знову цілий день просиділа за комп’ютером. Ні обіду нормального, ні порядку. Я одна всю квартиру на собі тягну, скоро ноги відмовлять.

— Мамо, Віра працює, — стомлено відповів Денис, розв’язуючи шнурки. — У неї складні проєкти, терміни тиснуть.

— Які проєкти? Картинки кольорові малювати? От я сьогодні і прала, і підлогу мила, і вікна протирала. Оце я розумію — день пройшов не дарма.

Віра слухала це зі спальні, стискаючи зуби. Їй було прикро не тому, що свекруха бурчить, а тому, що вона знецінює все, що робить Віра для їхнього добробуту.

Наступний ранок почався з нової атаки. Валентина Сергіївна піднялася о сьомій і почала гучно пилососити килим у вітальні, якраз за стіною від голови Віри. О восьмій Вірі потрібно було завершувати великий проєкт.

— Знову сіла, — прокоментувала свекруха. — Скільки можна очі псувати? Краще б пішла шви на плитці у ванній потерла, там уже потемніло.

О дев’ятій почалася зустріч із новим перспективним клієнтом. Це була велика компанія, яка шукала постійного дизайнера для розробки фірмового стилю. Сума контракту була такою, що вони з Денисом могли б нарешті подумати про перший внесок на власне житло.

— Доброго ранку, мене звати Віра, я підготувала концепцію для вашого бренду, — почала вона презентацію.

У цей момент Валентина Сергіївна увійшла до спальні з пилососом, демонстративно ввімкнула його на повну потужність прямо біля робочого столу Віри і почала возити щіткою по підлозі. Гуркіт був такий, що замовник на іншому кінці екрана здивовано підняв брову.

— Перепрошую, у нас тут невеликі технічні незручності, — Віра вимкнула мікрофон і обернулася до свекрухи. — Валентино Сергіївно, я дуже прошу вас, зачекайте тридцять хвилин. У мене надважлива зустріч.

Жінка вимкнула агрегат, але залишилася стояти над душею, спершись на трубку пилососа.

— А чому я маю чекати? — обурилася вона. — У мене графік прибирання. Якщо я зараз не приберу, потім пил знову осяде. Твої забавки можуть і почекати, а чистота в домі — ні.

— Це не забавки, це мої гроші! — пошепки, але твердо сказала Віра.

— Гроші в касі дають, а не в моніторі, — фиркнула свекруха і знову натиснула кнопку ввімкнення.

Замовник на екрані почав помітно нервувати.

— Віро, можливо, нам варто перенести зустріч? У вас там, здається, ремонт у розпалі.

— Ні, все гаразд, продовжуймо, — Віра відчула, як обличчя починає палати від сорому.

Зустріч пройшла напружено. Валентина Сергіївна то грюкала дверима, то голосно переставляла меблі в сусідній кімнаті, то заглядала через плече, чимось незадоволено хитаючи головою. Клієнт погодився на подальшу роботу, але Віра відчувала, що її професійне реноме було дещо підмочене таким «домашнім супроводом».

Після закінчення дзвінка Віра закрила ноутбук і кілька хвилин просто сиділа в тиші. Вона зрозуміла: так далі тривати не може. Пояснення не працюють. Повага не з’являється. Потрібні радикальні заходи.

— Валентино Сергіївно, ви сказали, що я нічого не роблю, — Віра вийшла на кухню, де свекруха вже спокійно пила каву з вершками, купленими вчора Вірою.

— Ну а що, неправда? Сидиш собі, картинки гортаєш.

— Добре. Якщо я не працюю, значить, я нахлібниця. А нахлібниця не може забезпечувати інших. Відсьогодні я переходжу на «справжню роботу» — буду допомагати вам по господарству. Тільки є один нюанс.

— Який ще нюанс? — підозріло примружилася свекруха.

— У нахлібниці немає грошей. Тому з сьогоднішнього дня продукти купуєте ви зі своєї пенсії, а комунальні послуги оплачує Денис зі своєї зарплати. А я буду весь день мити підлогу і терти шви у ванній.

Валентина Сергіївна завмерла з чашкою в руках.

— Як це я маю купувати? Ти ж знаєш, яка в мене пенсія — тільки на ліки та хліб вистачить!

— Але ж ви кажете, що я не працюю. Значить, тих грошей, які я приношу, не існує. Це просто «інтернетні забавки». Тож спробуймо прожити на «справжні» гроші — вашу пенсію та зарплату сина.

Свекруха опустила погляд і щось невпевнено пробурмотіла про те, що «можна було й не так грубо». Але вперше за три місяці вона не знайшла, чим дорікнути.

Наступного ранку Віра встала о восьмій, але замість ноутбука взяла ганчірку. Вона демонстративно почала мити підлогу в коридорі якраз тоді, коли свекруха хотіла пройти до ванної.

Близько першої години дня Віра пішла на кухню і зварила собі трохи гречки. Рівно одну порцію. Поїла, помила свою тарілку і сіла читати книжку у вітальні.

Валентина Сергіївна зазирнула на кухню о шостій вечора, коли зазвичай Віра вже готувала повноцінну вечерю на трьох. Каструлі були порожні. У холодильнику лежали продукти, але нічого готового не було.

— Віро, а що в нас на вечерю? — розгублено запитала свекруха.

— Не знаю, Валентино Сергіївно. Я сьогодні весь день займалася «справжніми справами» — вікна мила, пил витирала. На готування часу не вистачило. Та й продуктів на спільну вечерю я не купувала — грошей же немає, я ж не працюю.

Валентина Сергіївна постояла на порозі, переминаючись із ноги на ногу.

О сьомій прийшов Денис. Втомлений, зголоднілий.

— О, а де поїсти? — заглянув він у кухню. — Пахне тільки кавою.

— Запитай у мами, — спокійно озвалася Віра з крісла. — Вона сьогодні головна по господарству, а я була її помічницею.

Денис глянув на матір, потім на дружину:

— Віро, що сталося?

Віра дістала з тумбочки стос чеків за останній місяць.

— Дивись, Денисе. Ось продукти — солідна сума. Ось оплата світла, газу та води. Ось інтернет, який твоя мама називає іграшками. Все це оплачено з моїх «картинок». Але оскільки це не вважається роботою, я вирішила більше не витрачати на це час. Відсьогодні ми живемо на твою зарплату. Думаю, на макарони та заварку нам вистачить.

Денис переглянув чеки. Він і сам не усвідомлював, скільки насправді коштує їхнє комфортне життя, бо Віра завжди тихо закривала всі фінансові діри.

— Мамо, — Денис повернувся до Валентини Сергіївни. — Ти справді думала, що м’ясо в холодильнику само по собі виростає? Чи Віра його в інтернеті виграє?

Свекруха мовчала, розглядаючи візерунок на лінолеумі. За кілька днів самостійного господарювання до неї почало доходити.

Тиждень пройшов у дивному режимі. Віра працювала тільки вночі або рано-вранці, поки всі спали, щоб не дратувати свекруху. А вдень вона справно виконувала всі забаганки жінки: прала, прасувала, чистила. На кухні запанував режим економії: порожні супи, каші без масла, дешевий чай.

На п’ятий день Валентина Сергіївна не витримала. Їй набридло їсти самі макарони, і їй набридло бачити Віру з ганчіркою замість ноутбука.

— Віро, доню, — підійшла вона ввечері, коли Денис був ще на роботі. — Може, досить уже?

— Досить чого, Валентино Сергіївно? Я ж просто роблю те, що ви хотіли. Будинок сяє.

— Сяє, сяє… Та тільки їсти хочеться нормального. І Денис такий сумний ходить. Я ж не знала, що твій комп’ютер стільки всього купує. Я думала, то Денис дає, а ти просто так сидиш…

— Денису нашої оренди ледь вистачає. Решта — це мої «ігри». Але справа навіть не в грошах. Справа в тому, що ви не поважаєте мій час. Коли я працюю — я працюю. Це не забавка, це моя відповідальність перед замовниками.

Свекруха зітхнула і присіла на краєчок стільця.

— Пробач мені. Стара я вже, мабуть, не розумію нинішніх порядків. Думала, якщо людина вдома — значить вільна. А воно он як…

Віра відчула, як крига скресла. Вона не хотіла війни, вона хотіла лише право на професію у власному домі.

— Давайте домовимося, — сказала Віра м’якше. — Я повертаюся до своєї роботи. Я купую продукти і готую вечерю, як і раніше. Але з дев’ятої ранку до шостої вечора для вас мене немає. Я — в офісі. Навіть якщо цей офіс — стіл у спальні. Ви не вмикаєте пилосос, не просите мене сходити за хлібом і не коментуєте моє «сидіння». Згодні?

Валентина Сергіївна активно закивала головою:

— Згодна, згодна! Та я і пилососити сама буду, коли ти закінчиш. Тільки давай завтра хоч борщу зваримо, га? Бо на тих макаронах я вже не можу.

Віра посміхнулася. Наступного дня в квартирі нарешті запанував спокій. Валентина Сергіївна намагалася ходити навшпиньки, коли бачила, що Віра в навушниках. Вона навіть навчилася стримувати своє бажання повчати, бачачи, як після чергового дзвінка Віра задоволено позначає виконане завдання в блокноті.

А ввечері, коли Денис прийшов додому, на столі стояв гарячий борщ і пахло свіжою випічкою.

— Оце я розумію — життя! — вигукнув він. — Мамо, ти як, не ображаєшся більше на інтернет?

— Та що там ображатися, — Валентина Сергіївна підморгнула Вірі. — Кожен по-своєму копійку б’є. Головне, щоб людина була хороша і в хаті лад.

Віра зрозуміла головне: іноді треба не сперечатися словами, а показати наслідки. Люди починають цінувати твій внесок лише тоді, коли він зникає. Тепер у їхньому домі поважали не тільки фізичну втому, а й тиху інтелектуальну працю. А замовлення на фірмовий стиль Віра таки отримала — і тепер вони з Денисом серйозно переглядали оголошення про продаж нерухомості.

Ця історія вчить нас, що повага починається з кордонів. Якщо ми самі не захищаємо свою працю, ніхто інший цього не зробить. Можливо, варто частіше говорити «ні» маніпуляціям, щоб зберегти своє «так» улюбленій справі.

А як у вас складаються стосунки з родичами щодо вашої роботи? Чи розуміють вони, чим ви займаєтесь, якщо ви працюєте вдома? Поділіться своїм досвідом у коментарях, це справді важливо!

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.