Село Лісівка давно звикло до заробітчан. Майже в кожній хаті хтось був «там» — у Польщі, Чехії, Італії чи навіть у Німеччині.

Так було і в Ольги з Василем.

Він поїхав на заробітки «на рік-другий», а минуло вже п’ять.

Спершу дзвонив щодня, потім раз на тиждень, далі — дедалі рідше.

Гроші надсилав справно, але в кожній переказній квитанції відчувалася холодність. Не було більше того «моє сонце», «моя красуня»… тільки: «Купи дрова. Передай привіт мамі».

— Та все одно він добрий чоловік, — казала Ольга сусідці Галі, що прийшла за сіллю. — Може, просто втомився.

— А може, не тільки втомився, — хитро всміхалася та. — Кажуть, у нього там жінка.

— Та не вигадуй, Галю. Люди всяке плетуть.

— Ну, я-то не кажу нічого… але от Степан з нашої вулиці якраз із ним працював. То каже, що він уже давно не сам живе.

Ольга стояла бліда, мов крейда.

— Та що ти таке говориш…

— Ну, я просто сказала. Щоб знала, бо ж ти, бідна, тут сама.

Коли сусідка пішла, Ольга довго сиділа на лавці під грушею. Дивилася в небо, а перед очима — ті п’ять років, як на долоні:

сніг, що вона сама відкидала біля воріт;

дитина, що питала: «А коли тато приїде?»;

і вечори, коли вона засинала в старому халаті, притиснувши телефон до грудей.

Бабуся Марфа, мамина мама, жила з ними в одній хаті. Їй було вже за вісімдесят, але вона все знала — не з книжок, а з життя.

— Не сиди, доню, як та вдова при живому чоловікові, — сказала якось, побачивши Ольгу в задумі.

— А що мені робити, бабусю? Якщо це правда, що він має іншу?..

— А ти що, вже віриш тим бабам? — спитала стара, зиркнувши гостро.

— Та всі кажуть. Уже навіть поштарка натякала.

— А ти слухай мене. Я старіша за тебе втричі, і знаю одне: як чоловік приїде, що б він не казав — ти йому в очі скажи: «Я тобі не вірю».

— Та як же так, бабусю? Якщо він сам скаже, що не любить?

— А ти скажи, що не віриш. Бо любов — то не слова, а тягар. І якщо вона справжня, то від твого «не вірю» не впаде, а навпаки — прокинеться.

Ольга тільки зітхнула. Здавалося, це все бабусині вигадки, які пахнуть старою землею і травами. Але десь у глибині душі щось защеміло.

Через два тижні у двір заїхала стара «Опель-Вектра».

Ольга стояла біля криниці, коли почула знайомий гуркіт. Серце — бух! — і стало, як камінь.

Василь вийшов із машини, засмаглий, підтягнутий. В руках — сумка, на обличчі — ніби усмішка, ніби втома.

— Привіт, Оль.

— Привіт, — сказала тихо. — Нарешті.

— Та, робота… не відпускали.

— П’ять років не відпускали?

Він опустив очі.

— Не починай, прошу. Я втомився з дороги.

Бабуся стояла на порозі й хрестилася.

— Та що ж ти, Васильку, так довго? Я вже думала, не діждуся.

— Та я ж живий-здоровий, бабусю.

— Ага, — тихо сказала Ольга, — живий.

Вечором за столом було тихо. Син, п’ятирічний Артем, радів татові, показував малюнки, а Василь кивав і дивився кудись повз.

Ольга помічала це все — кожен його погляд, кожен жест.

Коли дитина заснула, вона спитала:

— Скажи чесно, Василю. У тебе є інша?

Він замовк.

Довго мовчав. Потім тихо:

— Є.

Ольга застигла.

— І ти тепер що?

— Я приїхав поговорити. Ми… напевно, маємо розлучитись.

Слова впали, як лід на підлогу.

І тут у голові промайнуло: «Я тобі не вірю».

Бабуся ж казала…

— Ти жартуєш, правда? — спокійно спитала вона.

— Та ні, Оль, я серйозно. Я не можу більше так.

— Я тобі не вірю, — сказала вона тихо, але твердо.

Він підняв голову.

— Що?

— Кажу, не вірю.

— Та я ж тобі правду кажу!

— А я не вірю.

— Та чому?! — роздратувався він. — Ти думаєш, я придумую?

— Бо якби справді хотів піти — не приїхав би. А ти приїхав. Бо серце тягне сюди, хоч розум біситься.

Він замовк.

Довго дивився на неї, мов на когось, кого вже давно не бачив по-справжньому.

— Ти нічого не розумієш, — нарешті сказав.

— Може, й не розумію. Але знаю одне: я не вірю, що ти мене розлюбив.

Він встав і вийшов у двір. Курив до пізньої ночі.

Другого дня ходив похмурий. Збирав якісь речі.

Бабуся спокійно в’язала шкарпетки біля печі.

— Що, внучку, каже? — спитала.

— Каже, піде.

— А ти кажи, що не віриш.

— Та ж він речі збирає!

— То хай збирає. Ще ніхто з валізою не пішов від жінки, яка його любить.

Ольга зітхнула. Але слова бабусі звучали, як молитва.

Увечері Василь уже стояв біля хвіртки.

— Я поїду завтра, — сказав.

— Не вірю.

— Ольго! Та що з тобою?!

— Кажу, не вірю.

— Я вже білет узяв!

— Не вірю.

Він махнув рукою й пішов до сараю.

А бабуся тихо перехрестилася:

— Говори далі, доню. Говори.

Наступного ранку він не поїхав.

Сказав, що автобус поламався.

Потім допомагав порізати дрова. Потім грався з сином.

Через три дні в хаті знову пахло борщем, сміхом, дитячими малюнками на столі.

Ольга не питала більше нічого. Вона просто жила поруч.

І якось увечері Василь сказав:

— Ти знаєш, я спочатку думав, що вже не люблю. А потім побачив тебе і… злякався. Бо ти не сварилася, не кричала, просто сказала, що не віриш.

— Бо не вірила, — усміхнулася вона. — Бо ти мій чоловік.

Він обняв її мовчки.

І, здається, вперше за довгі роки вдихнув повітря дому по-справжньому.

З того часу минуло два роки.

Василь не поїхав більше за кордон. Відкрив маленьку майстерню в селі, робив двері й вікна. Ольга пекла пиріжки й возила в місто.

Бабуся Марфа сиділа на лавці і казала всім:

— А я ж казала: «Не вір». І ніколи не вірте чоловікові, який сам собі не вірить.

Сусідки сміялися, але всі запам’ятали її слова.

Бо правда в них була проста, як хліб:

іноді, щоб врятувати любов, не треба доводити — треба просто не вірити тому, що хоче її зруйнувати.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.