Село Лісівка давно звикло до заробітчан. Майже в кожній хаті хтось був «там» — у Польщі, Чехії, Італії чи навіть у Німеччині.
Так було і в Ольги з Василем.
Він поїхав на заробітки «на рік-другий», а минуло вже п’ять.
Спершу дзвонив щодня, потім раз на тиждень, далі — дедалі рідше.
Гроші надсилав справно, але в кожній переказній квитанції відчувалася холодність. Не було більше того «моє сонце», «моя красуня»… тільки: «Купи дрова. Передай привіт мамі».
— Та все одно він добрий чоловік, — казала Ольга сусідці Галі, що прийшла за сіллю. — Може, просто втомився.
— А може, не тільки втомився, — хитро всміхалася та. — Кажуть, у нього там жінка.
— Та не вигадуй, Галю. Люди всяке плетуть.
— Ну, я-то не кажу нічого… але от Степан з нашої вулиці якраз із ним працював. То каже, що він уже давно не сам живе.
Ольга стояла бліда, мов крейда.
— Та що ти таке говориш…
— Ну, я просто сказала. Щоб знала, бо ж ти, бідна, тут сама.
Коли сусідка пішла, Ольга довго сиділа на лавці під грушею. Дивилася в небо, а перед очима — ті п’ять років, як на долоні:
сніг, що вона сама відкидала біля воріт;
дитина, що питала: «А коли тато приїде?»;
і вечори, коли вона засинала в старому халаті, притиснувши телефон до грудей.
Бабуся Марфа, мамина мама, жила з ними в одній хаті. Їй було вже за вісімдесят, але вона все знала — не з книжок, а з життя.
— Не сиди, доню, як та вдова при живому чоловікові, — сказала якось, побачивши Ольгу в задумі.
— А що мені робити, бабусю? Якщо це правда, що він має іншу?..
— А ти що, вже віриш тим бабам? — спитала стара, зиркнувши гостро.
— Та всі кажуть. Уже навіть поштарка натякала.
— А ти слухай мене. Я старіша за тебе втричі, і знаю одне: як чоловік приїде, що б він не казав — ти йому в очі скажи: «Я тобі не вірю».
— Та як же так, бабусю? Якщо він сам скаже, що не любить?
— А ти скажи, що не віриш. Бо любов — то не слова, а тягар. І якщо вона справжня, то від твого «не вірю» не впаде, а навпаки — прокинеться.
Ольга тільки зітхнула. Здавалося, це все бабусині вигадки, які пахнуть старою землею і травами. Але десь у глибині душі щось защеміло.
Через два тижні у двір заїхала стара «Опель-Вектра».
Ольга стояла біля криниці, коли почула знайомий гуркіт. Серце — бух! — і стало, як камінь.
Василь вийшов із машини, засмаглий, підтягнутий. В руках — сумка, на обличчі — ніби усмішка, ніби втома.
— Привіт, Оль.
— Привіт, — сказала тихо. — Нарешті.
— Та, робота… не відпускали.
— П’ять років не відпускали?
Він опустив очі.
— Не починай, прошу. Я втомився з дороги.
Бабуся стояла на порозі й хрестилася.
— Та що ж ти, Васильку, так довго? Я вже думала, не діждуся.
— Та я ж живий-здоровий, бабусю.
— Ага, — тихо сказала Ольга, — живий.
Вечором за столом було тихо. Син, п’ятирічний Артем, радів татові, показував малюнки, а Василь кивав і дивився кудись повз.
Ольга помічала це все — кожен його погляд, кожен жест.
Коли дитина заснула, вона спитала:
— Скажи чесно, Василю. У тебе є інша?
Він замовк.
Довго мовчав. Потім тихо:
— Є.
Ольга застигла.
— І ти тепер що?
— Я приїхав поговорити. Ми… напевно, маємо розлучитись.
Слова впали, як лід на підлогу.
І тут у голові промайнуло: «Я тобі не вірю».
Бабуся ж казала…
— Ти жартуєш, правда? — спокійно спитала вона.
— Та ні, Оль, я серйозно. Я не можу більше так.
— Я тобі не вірю, — сказала вона тихо, але твердо.
Він підняв голову.
— Що?
— Кажу, не вірю.
— Та я ж тобі правду кажу!
— А я не вірю.
— Та чому?! — роздратувався він. — Ти думаєш, я придумую?
— Бо якби справді хотів піти — не приїхав би. А ти приїхав. Бо серце тягне сюди, хоч розум біситься.
Він замовк.
Довго дивився на неї, мов на когось, кого вже давно не бачив по-справжньому.
— Ти нічого не розумієш, — нарешті сказав.
— Може, й не розумію. Але знаю одне: я не вірю, що ти мене розлюбив.
Він встав і вийшов у двір. Курив до пізньої ночі.
Другого дня ходив похмурий. Збирав якісь речі.
Бабуся спокійно в’язала шкарпетки біля печі.
— Що, внучку, каже? — спитала.
— Каже, піде.
— А ти кажи, що не віриш.
— Та ж він речі збирає!
— То хай збирає. Ще ніхто з валізою не пішов від жінки, яка його любить.
Ольга зітхнула. Але слова бабусі звучали, як молитва.
Увечері Василь уже стояв біля хвіртки.
— Я поїду завтра, — сказав.
— Не вірю.
— Ольго! Та що з тобою?!
— Кажу, не вірю.
— Я вже білет узяв!
— Не вірю.
Він махнув рукою й пішов до сараю.
А бабуся тихо перехрестилася:
— Говори далі, доню. Говори.
Наступного ранку він не поїхав.
Сказав, що автобус поламався.
Потім допомагав порізати дрова. Потім грався з сином.
Через три дні в хаті знову пахло борщем, сміхом, дитячими малюнками на столі.
Ольга не питала більше нічого. Вона просто жила поруч.
І якось увечері Василь сказав:
— Ти знаєш, я спочатку думав, що вже не люблю. А потім побачив тебе і… злякався. Бо ти не сварилася, не кричала, просто сказала, що не віриш.
— Бо не вірила, — усміхнулася вона. — Бо ти мій чоловік.
Він обняв її мовчки.
І, здається, вперше за довгі роки вдихнув повітря дому по-справжньому.
З того часу минуло два роки.
Василь не поїхав більше за кордон. Відкрив маленьку майстерню в селі, робив двері й вікна. Ольга пекла пиріжки й возила в місто.
Бабуся Марфа сиділа на лавці і казала всім:
— А я ж казала: «Не вір». І ніколи не вірте чоловікові, який сам собі не вірить.
Сусідки сміялися, але всі запам’ятали її слова.
Бо правда в них була проста, як хліб:
іноді, щоб врятувати любов, не треба доводити — треба просто не вірити тому, що хоче її зруйнувати.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
