І ти справді думала, що він прийшов врятувати тебе, чи ти просто геть розум втратила від тієї самотності й порожнечі в кишенях?
Коли перед тобою стоїть чоловік, від якого пахне успіхом, закордонним парфумом і великими можливостями, легко забути, що безкоштовний сир буває тільки в мишоловці. Особливо, якщо в цій мишоловці м’які дивани, антикварні шафи й діти, які дивляться на тебе так, ніби ти — їхня остання надія.
Я була звичайною дівчиною з периферії, яка переїхала до великого міста, щоб просто вижити. Працювала баристкою в кав’ярні на виїзді з міста, де клієнти — це або заклопотані водії вантажівок, або мешканці навколишніх новобудов, що вічно поспішають.
Моє життя нагадувало розчинну каву в пластиковому стаканчику: дешево, гірко і жодного натяку на вишуканість. Поки одного дня до мого закладу не залетів він. Не зайшов, а саме увірвався, тримаючи на руках немовля, що заходилося плачем, і тягнучи за собою хлопчика зі скляними від переляку очима.
Я приїхала сюди не за кар’єрою і не за коханням. Я тікала. Тікала від тиші у квартирі, де все ще стояв запах його одеколону, хоча Олега не стало вже як рік. Того вечора, коли ми мали обговорювати меню на весілля, його просто не стало. Нещасний випадок на дорозі — і все, твій всесвіт розлетівся на друзки.
У мене залишилася лише стара прикраса у формі пташки — його останній подарунок — і пустка всередині, яку я намагалася залити дешевим чаєм та монотонною роботою.
У той дощовий листопадовий день кав’ярня була переповнена. Пара з вікон стікала брудними ручаями, люди штовхалися, а я механічно тиснула на кнопки кавомашини.
Чоловік, що увірвався до зали, виглядав так, ніби щойно пережив корабельну аварію. Дороге пальто було заляпане чимось схожим на дитяче харчування, волосся розпатлане, а в очах — справжній відчай.
— Дайте води! Будь ласка! І щось солодке, я не знаю… — він майже кричав, намагаючись втримати немовля, яке вигиналося дугою.
Старший хлопчик раптом смикнувся, зачепив стійку, і піднос із брудними філіжанками з гуркотом полетів на підлогу. Всі замовкли. Маля закричало ще дужче. Чоловік просто завмер, закривши очі. Було видно, що він на межі.
Я не знаю, чому я це зробила. Може, спрацював якийсь материнський інстинкт, про який я й не підозрювала, а може, просто стало шкода цих покинутих напризволяще людей.
Я мовчки вийшла з-за стійки, взяла у нього дитину. Дівчинка була така легенька, тепла. Я почала її легенько заколисувати, шепочучи якісь нісенітниці, які мені колись співала мати. І диво сталося — вона притихла.
Потім я повернулася до хлопчика, сіла перед ним навпочіпки.
— Слухай, друже, — сказала я тихо, — у мене є секретний напій з велетенською хмаринкою з піни. Хочеш спробувати? Але це тільки для тих, хто вміє тримати секрети.
Він шмигнув носом і кивнув. Його батько, якого, як з’ясувалося пізніше, звали Марко, дивився на мене так, ніби я щойно перетворила воду на вино.
— Як ви це робите? — прошепотів він. — Я вже два дні не спав. Няня втекла, мама… мама ставить ультиматуми, а я… я не справляюся.
Він розповів, що він — успішний власник будівельного бізнесу, але зараз усе летить шкереберть. Дружина поїхала за кордон із якимось інструктором, залишивши його з боргами та двома дітьми. А його власна мати, владна й холодна жінка, погрожує забрати дітей через суд, бо вважає його неспроможним батьком.
— Слухайте… Аня, так? — він глянув на мій бейдж. — У мене є пропозиція. Божевільна, знаю. Переходьте до мене. Будьте нянею. З проживанням. Я дам вам умови, про які ви й не мріяли. Мені просто треба, щоб хтось вдихнув життя в цей дім, поки я розгрібаю це пекло.
Я вагалася рівно хвилину. Що мене тримало? Орендована кімната з тарганами? Робота, де мене ніхто не помічав? Я погодилася. Хто ж знав, що це була лише перша сцена у великій виставі, де мені відвели роль, про яку забули попередити.
Будинок Марка був схожий на картинку з журналу: високі стелі, багато світла, меблі, які страшно зачепити, щоб не залишити подряпину. Але в цьому домі було холодно. Не в плані температури, а в плані душі.
Моя кімната була на другому поверсі, поруч із дитячими. Маленька Софійка швидко до мене звикла. Вона стала моїм теплим сонечком у цій скляній коробці. А от зі старшим, Матвієм, було важко. Він мовчав, ховав очі й часто розмовляв по телефону з кимось, кого називав «мамою». Після тих розмов він ставав агресивним, кидав іграшки й відмовлявся їсти.
А потім з’явилася вона. Мати Марка, Єлизавета Петрівна.
Вона зайшла без стуку, відчинивши двері власним ключем. Висока, з ідеальною зачіскою, у дорогому костюмі. Вона оглянула мене так, ніби я була плямою на килимі, яку забули вивести.
— І це вона? — зневажливо кинула вона синові. — Звідки ти її взяв? З вокзалу? Вона хоч знає, як тримати дитину?
— Мамо, Аня нам дуже допомагає, — намагався втихомирити її Марко, але в його голосі я почула дивну невпевненість.
— Допомагає? Вона просто користується твоїм станом. Дімо, ти втрачаєш глузд. Я не дозволю, щоб моїх онуків виховувала людина без освіти й роду.
Ці візити стали регулярними. Вона перевіряла термін придатності молока в холодильнику, проводила білою рукавичкою по полицях і постійно нагадувала мені, де моє місце. Матвій під її впливом став ще більш некерованим.
— Ти нам ніхто! — кричав він мені одного разу, коли я попросила його прибрати іграшки. — Бабуся сказала, що ти тут просто за гроші, і скоро тато тебе вижене!
У мене всередині все стискалося. Я хотіла піти. Кілька разів збирала сумку. Але щоразу Софійка хапала мене за палець своїми маленькими ручками, і я залишалася. Я бачила, що Марко теж змучений. Він постійно працював, повертався пізно, іноді ми перетиналися на кухні вночі.
Одного вечора він прийшов зовсім розбитий. Сів за стіл, обхопив голову руками.
— Вона подала заяву до органів опіки, — глухо сказав він. — Моя мати. Вона хоче визнати мене недієздатним як батька. Каже, що в домі немає стабільності, немає повноцінної сім’ї. Якщо я програю суд, вона забере дітей і відвезе їх. Я їх більше не побачу.
Мені стало його щиро шкода. Не бізнесмена, а батька.
— Що ви будете робити?
Він підвів очі. У них була така суміш відчаю та розрахунку, що мені стало ніяково.
— Аню, стань моєю дружиною. Фіктивно. На рік.
Я ледь не впустила склянку з водою.
— Що ви таке кажете?
— Послухай. Це просто документ. Нам треба показати суду і інвесторам, що в мене все гаразд. Що в дітей є любляча мати, що дім під наглядом. Я забезпечу тебе на все життя. Тобі більше ніколи не доведеться рахувати копійки. Ти отримаєш частину моїх активів як страховку. Це просто угода. Бізнес-план.
— А як же… як же почуття? — запитала я, хоча сама розуміла, наскільки це питання наївне.
— Почуття — це те, що мене зруйнувало, — відрізав він. — Мені потрібна надійність. Я тобі довіряю. Діти тебе люблять, Софійка без тебе не засинає. Допоможи мені зберегти їх.
Тієї ночі я не спала. Я дістала свою пташку, стискала її в руці. Олег завжди казав, що я заслуговую на краще життя. Чи це воно? Чи це просто інша форма нещастя, тільки в дорогій обгортці?
Зранку я сказала «так».
Ми розписалися швидко, без свідків і пишних суконь. Просто два підписи на папері, які мали змінити все. Єлизавета Петрівна, дізнавшись про це, влаштувала таку істерику, що ледь не викликали лікарів. Вона кричала про ганьбу, про те, що я — аферистка, яка залізла в ліжко до її сина.
Але Марко був непохитний. Принаймні, так мені здавалося.
Перші місяці нашого «шлюбу» були дивними. Ми жили як сусіди, але на людях грали ідеальну пару. Я вчилася носити дорогі речі, вчилася правильно тримати ніж, вчилася посміхатися камерам на благодійних вечорах.
Але головним для мене були діти. Матвій потроху відтавав. Одного дня він приніс мені малюнок, де ми всі четверо стояли біля великого будинку.
— Це ми? — запитала я, відчуваючи, як клубок підступає до горла.
— Так. Тільки тата тут мало, бо він завжди на роботі. Але ти є, — сказав він і вперше за весь час обійняв мене.
Це була моя найбільша перемога. Навіть Єлизавета Петрівна стала поводитися тихіше, хоча я відчувала її погляд у спину — холодний і оцінюючий.
Я почала вірити, що це може стати справжнім. Що Марко справді цінує мене. Він став частіше залишатися вдома, ми почали вечеряти разом, обговорювати не лише справи, а й просто життя. Він розповідав про своє дитинство, про те, як мати завжди все вирішувала за нього, і як він хотів вирватися з-під її опіки.
Я закохалася. Тиха, непомітна закоханість, яка проросла крізь умови договору, як трава крізь асфальт. Я зняла прикрасу Олега і поклала її в скриньку. Я була готова почати з початку.
Але правда виявилася набагато бруднішою.
Все розвалилося, коли захворів Матвій. Висока температура, кашель, він марив уночі. Марко був у черговому відрядженні, і я сама везла хлопчика до лікарні, бо не довіряла приватним лікарям, яких прислала Єлизавета Петрівна.
Тієї ночі в коридорі лікарні я зустріла сестру Марка, Карину, яка щойно прилетіла з-за кордону. Вона була напідпитку і дуже балакуча.
— О, то це ти та сама «свята Аня»? — засміялася вона, хитаючись. — Добре тримаєшся, молодець. Марко вміє вибирати кадри.
— Про що ви? — я була втомлена і не мала сил на розмови.
— Та кинь. Він же тобі не сказав, правда? Про те, що це все — план його матері?
Я завмерла.
— Що ви мелете?
— Слухай, наївна дівчинко. Марко збанкрутував би ще рік тому, якби не мама. Вона дала йому кошти, але за однієї умови: він мав одружитися на комусь «незначному», на комусь, кого легко потім прибрати. Їм потрібен був ідеальний фасад для суду. А коли суд закінчиться, і активи будуть переписані на дітей, ти отримаєш свій «гонорар» і зникнеш. Його колишня дружина вже чекає його в Європі, вони постійно на зв’язку. Це все — великий спектакль, а ти в ньому — просто декорація.
Слова Карини падали на мене як каміння. Тимчасове рішення. Зручна няня. Декорація.
Я повернулася додому вранці. Матвієві стало краще, він спав. Будинок зустрів мене тишею, яка тепер здавалася зловісною.
Я зайшла в кабінет Марка. Я ніколи раніше не дозволяла собі порпатися в його речах, але зараз мені було байдуже. У верхній шухляді столу я знайшла теку. «Додаткова угода».
Там було все. Графік мого «усунення» після завершення судового процесу. Сума, яку мені мали виплатити як «компенсацію за розірвання контракту». І листування з тією жінкою, його колишньою. Він обіцяв їй, що «це скоро закінчиться», і вони знову будуть разом, як тільки він забере у матері доступ до рахунків.
Мене нудило. Не від того, що мене обдурили з грошима — на них мені було плювати. Мене нудило від того, як легко він маніпулював моїми почуттями і почуттями власних дітей.
Я сіла на підлогу і вперше за довгий час заридала. Не через Олега, не через бідність, а через власну дурість. Я повірила в казку, забувши, що в реальному житті дракони не охороняють принцес — вони їх їдять.
Але потім я почула тупіт маленьких ніжок. У двері зазирнула Софійка.
— Мама Аня? Ти чому плачеш? Ти захворіла?
Я витерла сльози. Подивилася на неї. Вона не була частиною контракту. Вона була живою дитиною, яка справді мене любила. І Матвій теж.
У цей момент у мені щось змінилося. Я більше не була тією заляканою баристкою. Я була жінкою, якій є за що боротися.
Коли Марко повернувся, я не влаштовувала сцен. Я зустріла його з посмішкою, приготувала вечерю.
— Як Матвій? — запитав він, знімаючи годинник.
— Йому краще. Знаєш, я багато про що думала, поки він був у лікарні.
— Про що саме? — він глянув на мене з легким занепокоєнням.
— Про нашу угоду. Я хочу її переглянути.
Він завмер.
— Щось не так із фінансами? Тобі мало?
— Мені не потрібні твої гроші, Марку. Я хочу опіку над дітьми. Спільну. І я хочу, щоб ти знав: я бачила теку.
Його обличчя стало сірим. Він намагався щось сказати, але я перебила:
— Твоя мати думає, що вона головна в цій грі. Але вона помиляється. Якщо я зараз піду і розповім органам опіки правду про наш «шлюб», про твої махінації з боргами і про те, як ти плануєш вивезти дітей, ти не просто їх втратиш. Ти втратиш усе. І мама тобі не допоможе, бо її теж притягнуть за співучасть.
— Ти мені погрожуєш? — прошипів він.
— Ні. Я пропоную тобі новий контракт. Ти залишаєш дітей зі мною. Ти маєш право їх відвідувати, ти фінансуєш їхнє життя, але вони залишаються в безпеці, далеко від твоєї матері і твоєї «колишньої», яка їх покинула. А я мовчу. І ми розлучаємося мирно, без скандалів.
Він дивився на мене так, ніби бачив уперше. І в цьому погляді була не лише лють, а й повага.
Минуло два роки.
Я більше не працюю в кав’ярні. Я закінчила курси і відкрила свій невеликий дитячий центр. Марко дотримав слова — побоявся ризикувати бізнесом. Він приїздить до дітей щосуботи. Іноді мені здається, що він шкодує про те, як усе сталося, але я не даю собі шансу знову повірити його очам.
Єлизавета Петрівна намагалася боротися, але після того, як я натякнула їй на наявність певних аудіозаписів наших розмов, вона раптово вирішила переїхати жити в інше місто, ближче до санаторіїв.
Найголовніше — діти зі мною. Матвій займається футболом і називає мене просто «Аня», але з такою теплотою, якої не купиш ні за які активи. Софійка росте маленькою розбишакою, і я бачу в ній ту силу, яку колись знайшла в собі.
Я часто дивлюся на свою прикрасу-пташку. Вона нагадує мені, що навіть коли тобі здається, що ти просто пішак, ти завжди можеш дійти до краю дошки і стати королевою. Тільки треба мати сміливість зробити цей хід.
Життя — це не кава в пластику. Це складний напій, який ти готуєш собі сама. І тепер я точно знаю: мій рецепт — правильний.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
