Мене звати Поліна Сергіївна. Все життя я намагалася бути справедливою. Але, мабуть, саме справедливість і зробила мене самотньою наприкінці.

У молодості я двічі була заміжня. Перший чоловік залишив мене з маленькою донечкою, Катериною. Потім я зустріла Михайла. Він був добрий, спокійний, наче ковток свіжого повітря після бур. Михайло теж мав доньку – Варвару. Її мама померла, і дівчинка жила з бабусею, але після нашого одруження Михайло забрав її до нас.

Ми щиро вірили, що діти, обидві десятирічні, знайдуть у одна одній сестру. “Он які гарні подружки будуть”, – казав Михайло, гладячи їх по голівках. Я тоді теж сподівалась, що в нашому домі буде мир.

Та, видно, не судилося. Катерина з першого дня поставилася до Варвари насторожено.

– Це що, вона тепер тут житиме? – спитала мене тоді, коли ми розкладали Варварині речі.

– Так, доню, вона ж тепер твоя сестричка.

– Не сестричка, – буркнула Катя і вийшла з кімнати.

Варвара ж була тихою, лагідною, і, здавалось, намагалася догодити всім. Вона навіть принесла Катерині свій улюблений браслет:

– На, хочеш? Ми можемо бути подругами.

– Не треба мені твого барахла, – відповіла та з презирством.

Я думала, що з часом минеться. Але не минуло.

Коли дівчата стали підлітками, у домі почалися справжні бурі. Катерина була красива, впевнена, трохи горда. Варвара – скромна, з лагідним поглядом, який усім хотілося захистити. І, мабуть, саме це дратувало Катю.

Вона підсміювалася над Варварою, крала її речі, робила підлі жарти. Якось навіть підмінила Варварині контрольні роботи в школі, щоб та отримала двійку.

– Катю, навіщо ти це зробила? – питала я, коли вчителька розповіла правду.

– Бо всі завжди жаліють Варю! Вона ж “бідна сирота”! А я що – ніхто? – крикнула Катерина.

Михайло тоді сильно посварився з нею, але після того між ними теж щось зламалося.

Минали роки. Дівчата виросли, кожна пішла своєю дорогою. Варвара вступила до університету, працювала, завжди дзвонила, приїжджала на вихідні. Катерина ж після школи пішла вчитися на візажистку, потім переїхала в інше місто. Дзвонила рідко, частіше тоді, коли щось потрібно.

А потім у Варвари з’явився хлопець – Андрій. Гарний, вихований, із серйозними намірами. Вона привела його до нас на вечерю. Пам’ятаю, як сяяли її очі, коли він тримав її за руку.

– Мамо, здається, це мій майбутній чоловік, – прошепотіла мені тоді Варя на кухні.

А через кілька місяців Катерина приїхала у відпустку. Побачила Андрія – і почалося те, чого я найбільше боялася.

Катя вміла зачаровувати. Вона сміялася його жартами, кликала “порадитися”, а потім – просто забрала. Варвара плакала ночами, я намагалася розібратися, але що можна зробити, коли серце вже вирішило? Андрій пішов до Катерини.

– Ти ж їй сестра! – кричала я на Катю. – Як ти могла?

– А що, любові наказати не можна, – холодно відповіла вона. – Варя сама винна, треба було швидше діяти.

Варвара тоді зібрала речі й поїхала. Я думала, що більше її не побачу, але через рік вона повернулася. Без докорів, без гніву – просто прийшла, принесла яблучного пирога.

– Мамо, не сердься на Катю. Я вже все пробачила.

А я не могла. Михайло помер за рік до того, і Варя була єдиною, хто дбав про мене. Вона доглядала, допомагала, коли я почала хворіти. Зате Катя знову пропала – навіть не приїхала на похорон вітчима.

Минуло кілька років. Мені стало зовсім зле. Варя приходила щодня, мила, годувала, приносила ліки, а я щоразу дивилась на неї і думала: “Невже не рідна дитина може бути ріднішою за свою?”

Одного вечора я сказала їй:

– Варваро, я вирішила все переписати на тебе – квартиру, гроші, все.

– Мамо, не треба, – відмовляла вона. – Катя ж твоя дочка.

– Катя… вона мене забула. А ти – ти зі мною. Це мій вибір.

Я оформила документи. І, як тільки Катя про це дізналася, з’явилася. Залетіла в квартиру, наче буря.

– Ти що наробила, мамо?! – кричала вона. – Ця сирота тебе обкрутила, так?

– Катю, не говори так! – втрутилася Варя. – Я нічого не просила.

– Замовкни! – верещала Катерина. – Усе моє життя через тебе пішло шкереберть!

Вона підійшла до мого ліжка, очі горіли злістю:

– Мамо, ти несправедлива. Я – твоя дочка.

– Так, доню, ти моя рідна. Але Варя – стала не менш ріднішою, проте, ближчою, – тихо відповіла я.

Катерина стояла кілька секунд, потім грюкнула дверима й пішла.

Я більше її не бачила.

Варвара ж залишалася зі мною до останнього. І я знала – все зробила правильно.

Тепер, коли пишу ці рядки, мені здається, що Бог іноді дає нам не тих дітей, яких ми народили, а тих, які здатні любити нас по-справжньому. Варвара була мені не рідною, але стала ріднішою за всіх.

А Катерина… Може, колись зрозуміє. Вона багато помилок наробила, і справа навіть не в помилках, а в тому, що вона не мала наміру їх виправляти.

А яка ваша думка? Чи вірно я вчинила?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.