– А може таки варто пробачити і повернутися? – радить мені моя мама по телефону. – Донечко, але ж у житті по-всякому буває. Ви з Артемом не один рік разом прожили, багато спільного маєте.
– Але ж у нього є дитина. Мамо, це так важко, – кажу.
– Я знаю, доню, але якщо хочеш моєї поради – повертайся. Ти вже рік за кордоном, але Артем до неї не пішов, живе сам, хоча до дитини приходить. Це ж очевидно, він зрозумів, що зробив помилку, і тепер чекає, що ти його пробачиш.
Зараз я опинилася у непростій ситуації і не знаю, як з неї вийти. Що робити, щоб потім не пошкодувати?
Я вже рік живу в Німеччині, поїхала туди після того, як дізналася про те, що чоловік мені зрадив.
Ніколи не думала, що все ще так обернеться, що мені доведеться залишити свою країну, поїхати за кордон і починати все з нуля. Але ось я вже рік живу та працюю в Німеччині, і щоразу питаю себе: навіщо я тут?
А потім згадую все, що сталося, і розумію – іншого виходу у мене не було.
Мені 39 років, заміжня. Ми з чоловіком разом 17 років, і я завжди вважала наш шлюб щасливим.
Мали власну квартиру, на яку частину грошей допомогли дати мої батьки. Кілька років тому взяли з салону Hyundai Tucson, недавно виплатили кредит. Машиною переважно користувався чоловік – йому для роботи було зручніше, а я ходила пішки або їздила громадським транспортом.
Жили, працювали, будували плани. Єдине, що нас засмучувало – ми не могли мати дітей.
Спочатку лікувалися, пробували різні методи, але все марно. В якийсь момент вирішили залишити цю тему. Чоловік казав, що це не головне, що ми маємо одне одного.
Згодом він запропонував більше уваги приділяти його племінникам – дітям його брата. Ми часто брали їх до себе на вихідні, купували подарунки.
Я вірила, що ми справді змирилися з ситуацією, хоча мені було не по собі, і я не переставала вірити в диво.
Але одного дня все змінилося. В той день я поверталася з роботи раніше і вирішила піти незнайомою мені вулицею, хотілося пройтися і впорядкувати свої думки.
І раптом я побачила нашу машину, помилитися я не могла, тому підійшла ближче.
Наша машина була припаркована біля невеликого кафе. В салоні сидів мій чоловік. Не один. Поруч – жінка з немовлям.
Чоловік схилився до дитини, усміхався, щось говорив лагідним голосом. Його очі світилися любов’ю та ніжністю.
І я все зрозуміла. Це його дитина. Хоча, звичайно, я могла і помилятися.
Ввечері, коли чоловік повернувся додому, я сказала йому, що бачила його, і прямо запитала:
– Це твоя дитина?
Він не став брехати.
Сказав, що давно мріяв про сина. Що ця жінка народила йому дитину, і він записує її на своє ім’я. Але йти з сім’ї не збирається.
– Я люблю тебе, – говорив він. – Це нічого не змінює між нами.
Артем так просто про це говорив, наче нічого і не сталося, він хотів стати батьком, і його мрія здійснилася.
Але для мене мінилося все. Я не знала, що робити. Мені здавалося, що я живу в тумані, що це все не зі мною.
Так тривало кілька тижнів. Я мовчала, працювала, намагалася зробити вигляд, що нічого не сталося.
А потім не витримала. Я поїхала в Німеччину. Спочатку думала, що ненадовго. Хотіла просто відволіктися, подумати. Але так вийшло, що ось уже рік я тут.
Працюю на заводі. Життя не солодке, але думок менше. Я йду на роботу, повертаюся з роботи додому, і так щодня. Мені тут не подобається, але я не знаю, чи готова я повертатися.
Чоловік неодноразово просив повернутися. Писав, дзвонив, приїжджав до моїх батьків, благав мене пробачити.
Каже, що нічого не змінилося, що любить мене так само, що ми можемо жити, як раніше. Ми і досі не розлучилися, маємо спільну власність – машину і квартиру.
Артем переконав мою маму, що він все зрозумів, що шкодує, і тому вона просить мене повернутися.
Але хіба можна жити як раніше, коли знаєш, що у твого чоловіка є ще одна сім’я?
Я дуже скучила за домом. Та що мене там чекає? Чоловік, якого я не можу ні пробачити, ні забути?
Чи варто повертатися? Чи починати нове життя тут, далеко від рідної країни?
Що б ви зробили на моєму місці?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
