Моя мама нещодавно змінила роботу і дуже цим пишалася: – Мене цінують на роботі, а це головне, – вважала мама, – хоч на старості років поживу для себе, а то роками у всьому доводилося відмовляти, маючи двох дочок. Бувало задумаюсь про нову спідницю, але тут же то тобі чоботи потрібні, то сестрі куртка, – виправдовувалася вона.
Нас у мами двоє. Я і моя молодша сестра Іванка. Їй зараз дев’ятнадцять років, в університеті на другий курс перейшла, а мені виповнилося двадцять вісім. Мама виростила нас одна, на своїй зарплаті і батькових аліментах.
Тому після школи я вирішила вчитися на заочному відділенні, щоб не сидіти ще 5 років у мами на шиї.
– Напевно це правильно, – відразу погодилася мама. – Мені важко одній тягнути вас обох. Іванка росте, їй теж стільки всього потрібно!
А коли мені було 19, то мама про мене так не хвилювалася, бо в ці роки я вже сама працювала. Я не шкодувала, що пішла на роботу, там я познайомилася зі своїм чоловіком. Мені був 21 рік, коли ми з Олексієм одружилися, жили в маленькій кімнатці в гуртожитку, яка була власністю чоловіка, через рік продали її, і взяли квартиру в кредит.
Ще через рік я пішла в декрет. У Олексія з рідні – тітка в селі і дві двоюрідні сестри там же. У декреті нам ніхто не допомагав, хоча було дуже важко: в купленій двокімнатній квартирі – голі стіни, я не працюю, а дитині стільки всього треба. Крім того, потрібно було вносити щомісячний кредит за квартиру.
– А мама не допомагає? – запитала мене потихеньку мамина тітка, запрошена нами на хрестини доньки.
– Так я і не прошу, – кажу, а тітка головою хитає.
– Мене ні дочка, ні син не просили, – каже, – я сама бачила, що їм важко і несла, і везла, і грошенят давала.
Так, мама мені ні в чому не допомагала, зате про молодшу сестру піклувалася, як про принцесу, одягала її за останньою модою.
–Ти для мами – відрізана скиба, – сказала якось приятелька, з якою ми разом гуляли з дітьми, – вона вважає, що якщо у тебе є чоловік, то він і повинен тебе забезпечувати.
Та так воно і було. Мама з задоволенням розповідала про обновки, про те, що плитку у ванній поміняли. Про те, що її цінують на роботі, про те, що вони з Іванкою зітхнули нарешті, після вічного безгрошів’я. Що сестра серед подруг тепер наймодніша. Мама могла принести внучці якийсь дешевий подарунок, купити їй фруктів, сирків. І все.
В кінці минулого жовтня мама прийшла до мене і розповіла, що вони з сестрою надумали з’їздити на відпочинок, природно за кордон. Я тоді якраз кілька місяців, як вийшла з декрету. Нам легше стало: невелика у мене зарплата, але хоч щось.
Новина про те, що мама з сестрою збираються шиканути мене вже навіть не зачепила. Я кивнула мамі, з ввічливості запитала, коли вони збираються летіти.
– Як вийде, – дивно відповіла мама, а потім пояснила причину невизначеності планів і мету свого візиту, – я за цим до тебе і прийшла. Мені з моєю офіційною зарплатою кредит не дадуть. У тебе вийде його взяти швидше. Природно я буду його виплачувати. Якщо хочеш і розписку напишу. І візьми більше, собі диван пристойний купиш. Це від мене буде подарунок, за клопоти.
Я була дуже здивованою, тому що думала, що у неї добре виходило збирати, відкладати.
– Я проти, – сказав відразу мені чоловік. – І не треба нам ніякого дивана. Диви, що надумали, в кредит відпочивати! Нехай почекають трохи і поїдуть навесні або влітку, але засвої гроші, а не в борг.
Але мама вмовляла: збирати вона не вміє, відпочити хочеться зараз, заробляє вона багато, розписку напише, яку зять скаже. Я не змогла встояти перед її напором і взяла в кредит для неї необхідну суму.
– Ти ж знаєш, я віддам, – сказала мама і сіла писати розписку.
Мама з сестрою благополучно відпочили, повернулися і точно в термін, без нагадувань, на мою карту приходили гроші за кредит: мама виконувала свою обіцянку. На початку березня ми з чоловіком купили горезвісний новий диван, кілька крісел і домовилися, що починаємо відкладати гроші вже на нову кухню.
Але за березень мама не змогла сплатити кредит, в зв’язку з останніми подіями. Тому попросила, щоб цей місяць ми з чоловіком закрили самі.
– Але ж у нас з чоловіком вільних грошей немає, – заперечила я мамі. – Нам ще треба за щось жити.
– А нам жити за що? Ти подумала? – відповіла мені мама. – Ти що, пропонуєш Іванці на роботу піти? Дівчинці 19 років, їй вчитися треба!
– Мамо, – кажу, – я працювати пішла в 17 років, якщо ти пам’ятаєш. Грошей тоді у нас не було, і нічого, працювала. Отримувала гроші, втомлювалася, але працювала же!
– Іванка працювати не буде, – сказала мама. – Ти не хвилюйся, через місяць все налагодиться і я віддам усе, що має. Треба просто потерпіти!
Нормально! Вони з сестрою відпочили, а терпіти повинні ми? Чоловік був дуже обурений: – Я ж знав, що так і буде! Як відчував! Зазвичай так і буває. І що тепер з розпискою? До суду йти?
Тим більше, що ситуація не вирішилася ні через місяць, ні через два. Навіть зараз, коли і мама вже офіційно вийшла на роботу, їй не відновили зарплату в повному обсязі: компанія довго сиділа в збитках.
– Ви ж зможете оплатити ще один місяць самі, а потім ми почнемо віддавати, – попросила мене на днях мама.
– Ні, – відповіла я. – Мені набридло на всьому економити і проходити частину шляху пішки до роботи, тому що я не дотягую від кредиту до кредиту і від зарплати до зарплати. І тому що ми з донькою економимо зараз через вас з сестрою. А ми, на відміну від вас, за кордон в борг відпочивати не їздили. Скільки можна нам сидіти на одних макаронах?
Мама образилася на мене і сказала, що я їй і сестрі просто заздрю. Гроші мені мама перевела. Вже 10 днів не дзвонить, в гості не заїжджає. Сестра, яка раз по 10 в день повідомлення слала, теж мовчить. Вони вважають, що я не права в цій ситуації і що я їм заздрю.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
