Ірина сиділа у своєму охайно організованому домашньому офісі, обклавшись блокнотами, калькулятором і стосом банківських виписок. Це був традиційний вечір суботи, присвячений підбиттю сімейного фінансового балансу. Звичка, яку Ірина виробила за вісім років роботи головним бухгалтером у великій IT-компанії. Кожна гривня мусила бути врахована і спрямована за призначенням.
У графі витрат на червень вже стояли чіткі цифри: комунальні послуги, продукти харчування, оплата навчання для сина, паливо для автомобіля Сергія, черговий внесок за іпотечним кредитом. Окремим, найважливішим рядком йшло накопичення на купівлю власної квартири – Ірина та Сергій вже п’ять років орендували двокімнатну квартиру у Києві, мріючи про своє житло. За цей час вдалося зібрати $15 000 доларів, що було лише частиною необхідної суми, але це були їхні спільні, вистраждані кошти.
Сергій у цей час перебував у вітальні, переглядаючи оголошення на профільних сайтах та спілкуючись у чатах будівельної спільноти. Він працював на себе — як майстер з оздоблювальних робіт, брав підряди на ремонт квартир, офісів, а також допомагав знайомим виконробам на великих об’єктах. Його заробітки були нестабільними, але періодично приносили непогані суми. Проте, саме через їхню нерегулярність, основне фінансове навантаження на сім’ю лежало на Ірині з її стабільною та прогнозованою зарплатою.
— Іро, ти там рахуєш? — гукнув Сергій із вітальні. — Яка в нас ситуація по бюджету на наступний місяць?
— Все у нормі, — відповіла дружина, заносячи останні цифри до таблиці. — Твій аванс за минулий об’єкт покрив частину наших поточних витрат. Моя зарплата піде на іпотеку, комуналку і, звісно, на наше накопичення.
— От і чудово. Головне, щоб не було мінуса.
Ірина ледь помітно посміхнулася. Сергій до фінансів ставився набагато простіше — для нього важливо було не залізти у борги, а решта здавалася йому зайвими складнощами. Але саме завдяки Ірининій скрупульозності та далекоглядності, їхня сім’я могла дозволити собі накопичувати і планувати великі покупки.
У неділю вранці, коли Ірина готувала сирники, а Сергій пояснював їхньому синові, Максиму, розв’язання задачі з фізики, у двері подзвонили. На порозі стояла Світлана Павлівна, свекруха, з великим пакетом свіжої випічки і дуже рішучим настроєм.
— Іринко, привіт! — енергійно привіталася жінка, швидко проходячи до передпокою. — Сергій вдома? Мені потрібно поговорити з вами обома про одну важливу справу.
— Доброго дня, Світлано Павлівно, — відповіла Ірина, приймаючи пакет. — Сергій з Максимом у кімнаті, зараз покличу.
Свекруха пройшла на кухню, сіла за стіл і одразу перейшла до суті. У свої шістдесят років Світлана Павлівна зберігала ту саму енергійність і прямолінійність, яка часом втомлювала Ірину.
— У мене прекрасні новини, — почала жінка, коли Сергій приєднався до них. — Наша Катя вирішила відкрити свою справу! Хоче відкрити невелику кав’ярню-кондитерську.
Катерина, молодша сестра Сергія, працювала баристою у мережевій кав’ярні вже п’ять років. Їй тридцять два роки, творча натура, поціновувачка затишних місць та незвичних рецептів. Ірина ставилася до зовиці з теплотою — Катя була мрійливою, але працьовитою.
— Ого, оце так новина! — захоплено вигукнув Сергій. — Давно вже варто було переходити на щось своє.
— Саме так! — зраділа Світлана Павлівна. — Тільки уявіть: маленьке, затишне місце, де Катя буде сама пекти свої фірмові десерти. Вона вже знайшла приміщення у новому житловому комплексі, біля парку. Місце жваве, клієнти точно будуть.
Ірина мовчки слухала, подумки вже складаючи бізнес-план. Оренда у новобудові коштує чимало, плюс ремонт, професійне обладнання, закупівля сировини, дозвільна документація. Без солідного стартового капіталу і ретельно продуманого плану такий проєкт може стати великим фінансовим ризиком.
— А Катя має досвід управління? — обережно поцікавилася Ірина.
— Ну, як би сказати, — завагалася Світлана Павлівна. — Керівного досвіду ще немає, але п’ять років у сфері обслуговування! Вона знає клієнтів, розуміє, що зараз популярно. А головне — запал є!
— Бажання — це чудово, — погодилася Ірина. — А економічні розрахунки, фінансову модель вона готувала?
— Навіщо все так ускладнювати? — відмахнулася свекруха. — У неї голова світла, все збагне по ходу. Головне — вчасно почати!
Ірина перезирнулася із Сергієм. Чоловік виглядав зацікавленим, але він завжди покладався на думку дружини у фінансових питаннях.
— Скільки грошей потрібно на початок? — запитала Ірина.
— Катя прорахувала, — охоче відповіла Світлана Павлівна. — Двісті тисяч гривень. Це на першу місячну оренду, заставу, мінімальний ремонт і закупівлю обладнання. Не така вже й велика сума для такої перспективної справи!
Двісті тисяч гривень… Ірина швидко перерахувала: це приблизно $5000 доларів, тобто третина їхніх накопичень на квартиру. Ірина відчула внутрішнє напруження, розуміючи, куди хилить розмова.
— І де Катя планує взяти цей стартовий капітал? — продовжила питати Ірина.
— Тут і є загвоздка, — зізналася свекруха. — Накопичень у дівчинки небагато, зарплата бариста не дозволяє. Вона просила мене, але моя пенсія… таких грошей у мене немає.
Настала тиша. Світлана Павлівна багатозначно подивилася на Ірину, очікуючи на її реакцію.
— І що ж робити? — запитала Ірина, хоча відповідь була очевидною.
— А я подумала, — продовжила свекруха, — ви ж тепер сім’я, одна команда. У вас справи йдуть добре, Іринко працює у стабільній компанії, зарплата пристойна. Чи не могли б ви допомогти Каті цими грошима. У борг, звісно, не назавжди.
Ось воно. Ірина подумки зітхнула. Свекруха щиро вважала, що доходи невістки — це спільний сімейний фонд, яким можна вільно розпоряджатися на потреби її дітей.
— На який термін у борг? — запитала Ірина, намагаючись зберегти діловий та нейтральний тон.
— Катя каже, за рік-півтора зможе повернути, — впевнено відповіла Світлана Павлівна. — Справа вигідна, клієнти підуть одразу. Вона ж уже стільки постійних знайомих по роботі має, обіцяли до неї перейти.
— І під які гарантії?
— Які ще гарантії? — здивувалася свекруха. — Ми ж рідня! Катя дівчинка порядна, обіцяла — значить, поверне.
Ірина підвелася з-за столу і підійшла до вікна. Думки линули, але одне було ясно: віддавати $5000 на абсолютно непродуману бізнес-ідею без жодних документальних гарантій вона не збиралася.
— Світлано Павлівно, — почала Ірина якомога обережніше, — я розумію бажання Каті відкрити свою справу. Це заслуговує на повагу. Але двісті тисяч — це дуже серйозна сума.
— Ну, для вас це не так вже й багато, — заперечила свекруха. — Ти ж добре заробляєш, Сергій теж має непогані заробітки. Живете не в бідності.
— Ми живемо відповідно до наших можливостей і плануємо кожен крок, — терпляче пояснила Ірина. — Зарплата йде на поточні витрати, іпотеку, накопичення. Вільних грошей у такій кількості у нас немає.
— Як це немає? — здивувалася Світлана Павлівна. — А на квартиру, звідки гроші візьмете?
Ірина зрозуміла, що свекруха чудово знає про їхні накопичення. Ймовірно, Сергій розповідав матері про їхні довгострокові плани.
— Ці гроші призначені на перший внесок за власну квартиру, — твердо сказала Ірина. — Ми збирали їх п’ять років спеціально на цю мету.
— Ну, так квартира почекає! — махнула рукою Світлана Павлівна. — Ви ж не на вулиці, живете у гарній квартирі. А Каті зараз допомога потрібна! Момент упускати не можна, хороше місце може зайняти хтось інший.
— Момент для чого?
— Для бізнесу! Конкуренти не сплять!
Ірина глибоко вдихнула, збираючись із думками. Розмова набувала саме того оберту, якого вона побоювалася.
— Світлано Павлівно, я не готова інвестувати у бізнес без чіткого фінансового плану та гарантій повернення коштів, — сказала Ірина максимально ввічливо, але рішуче. — Особливо таку значну суму.
— Інвестувати! — промовила свекруха з іронією. — Які гучні слова! Йдеться про допомогу рідній людині, а не про інвестиції.
— Двісті тисяч гривень — це завжди інвестиція, — не погодилася Ірина. — Тим більше, у новий бізнес без досвіду управління.
— Якби Катя попросила у чужих людей, вони б, можливо, вимагали гарантій, — втрутився Сергій, який до цього мовчав. — Іра має рацію, мамо, треба все обміркувати.
Світлана Павлівна подивилася на сина з явним розчаруванням.
— Сергію, я не очікувала від тебе таких слів, — докірливо сказала свекруха. — Ми ж тобі завжди допомагали! Коли ви одружувалися, я половину заощаджень на весілля віддала. Коли Максим народився, я місяць у вас жила, допомагала з дитиною. Коли в тебе не було роботи, я вам продуктами підкидала.
— Мамо, ми вдячні за допомогу, — спробував згладити ситуацію Сергій. — Але зараз йдеться про великі кошти…
— Великі кошти! — сплеснула руками Світлана Павлівна. — Для сім’ї немає великих коштів, коли треба підтримати! А ви тепер усе — тільки для себе!
Остання фраза прозвучала як пряме звинувачення. Ірина відчула, як у неї закипає, але стрималася.
— Це неправда, — спокійно відповіла Ірина. — Я просто не можу ризикувати нашими спільними заощадженнями заради не продуманого проєкту.
— Не продуманого! — обурилася свекруха. — Та Катя все життя у цій сфері працює! Вона краще за будь-якого консультанта розбирається!
— Працювати майстром і керувати бізнесом — це абсолютно різні речі, — заперечила Ірина.
— Ну, знаєш що, — Світлана Павлівна підвелася з-за столу, — не чекала від тебе такої байдужості, Іринко. Думала, ти людина з серцем.
Свекруха зібралася йти, явно ображена відмовою. На прощання кинула:
— Ми тебе завжди вважали своєю, допомагали. А ти тепер від родини відгороджуєшся!
Грюкнули двері. Ірина залишилася стояти біля вікна, а Сергій сидів за столом із винним виглядом.
— Може, ми даремно так категорично? — невпевнено запитав чоловік за кілька хвилин.
— Що даремно?
— Ну, відмовили мамі. Каті справді потрібна допомога.
— Сергію, це двісті тисяч гривень, — нагадала дружина. — Це наша третина на квартиру.
— Катя обіцяла повернути за рік.
— Обіцяла. А якщо бізнес не піде? Якщо вона не зможе повернути?
Сергій замовк. Він погано розбирався у підприємництві, але інтуїтивно усвідомлював ризики.
Увечері, коли Максим ліг спати, розмова відновилася. Сергій ходив вітальнею, явно переживаючи через ранковий конфлікт із матір’ю.
— Іро, давай ще раз обміркуємо, — запропонував чоловік. — Може, не всі двісті тисяч, а хоч якусь частину дати?
— Сто тисяч — це теж великі гроші, — відповіла Ірина, гортаючи робочі документи.
— Але мама образилася. Вона тепер скаже всім родичам, що ми стали скупими.
— Хай скаже. Ми не зобов’язані спонсорувати непідготовлені бізнес-ідеї.
— Катя не чужа, вона ж сестра.
— Тим більше, треба чесно пояснити їй реальні ризики, а не підштовхувати до необачних рішень.
Сергій зупинився перед дружиною, в очах читалася розгубленість.
— Мама завжди нам допомагала, — сказав Сергій тоном, у якому звучав прихований закид. — А тепер ти їй відмовляєш?
Ірина відклала документи і подивилася на чоловіка. У розгубленості вона спробувала згадати конкретні приклади тієї «допомоги». Світлана Павлівна справді приносила раз на місяць домашні заготовки чи щось із випічки. Давала поради щодо виховання Максима, які ніхто не просив. На весілля сім років тому подарувала дорогу вазу, яка досі стояла в серванті без діла. Грошової допомоги Ірина пригадати не могла — навпаки, саме сім’я Сергія частіше потребувала підтримки.
— Сергію, — повільно промовила Ірина, — у чому саме полягала мамина допомога, яку ти так часто згадуєш? Нагадай мені.
— Ну, як же… — завагався чоловік. — Коли ми одружилися, свято допомагала організувати. Потім, коли Максим народився, приїжджала, сиділа з дитиною.
— Весілля оплачували ми самі, — терпляче нагадала дружина. — Твоя мати принесла салат та весільний коровай. А після пологів Світлана Павлівна прожила у нас два тижні, і я готувала на всіх, прибирала, прала, плюс доглядала новонародженого. Яка це була допомога?
Сергій розгублено замовк, мабуть, намагаючись знайти більш переконливі приклади материнської підтримки.
— А коли в тебе три місяці роботи не було, — продовжив чоловік, — мама харчами допомагала.
— Два пакети крупи та банку тушонки, — уточнила Ірина. — А основні витрати на продукти, комуналку та іпотеку несла я. Як завжди.
— Ну, ти ж заробляєш! — обурився Сергій. — Тобі не складно! У тебе стабільна робота, хороша зарплата.
— І тому я маю оплачувати бізнес-ідеї твоєї сестри?
— Ми ж сім’я! — вигукнув чоловік. — Невже тобі так важко підтримати Катю? Вона ж не просто так просить, а на діло!
Ірина встала з дивана і пройшла до вікна. У голові складалася неприємна картина. Сім’я чоловіка звикла вважати її доходи загальним надбанням, доступним на першу вимогу.
— Скажи мені чесно, — повернулася Ірина до чоловіка, — а ти сам скільки готовий вкласти у бізнес сестри?
Сергій завагався, переступаючи з ноги на ногу.
— У мене зараз немає таких грошей, — промимрив чоловік.
— Скільки є?
— Ну… Може, тисяч тридцять назбиралося.
— І що заважає ці тридцять тисяч дати Каті?
— Та це ж крапля в морі! — обурився Сергій. — Який від них толк?
— Тоді чому ти вимагаєш від мене двісті тисяч?
— Бо ти маєш! — майже крикнув чоловік. — До чого тут логіка? Ти ж при грошах, а я ні!
Ірина уважно подивилася на Сергія. У цій фразі відбилася вся суть проблеми. Чоловік щиро вважав, що раз дружина більше заробляє, то вона повинна за все платити. І не лише за сімейні потреби, а й за потреби родичів з їхніми сумнівними планами.
— Зрозуміло, — тихо сказала Ірина. — Тобто, ви просто вирішили за мене. Навіть не запропонували, не обговорили. Просто вимагали грошей.
— Ми не вимагали! — заперечив Сергій. — Мама ввічливо попросила!
— Ввічливо? — посміхнулася Ірина. — Твоя мати прийшла й оголосила, що я мушу дати гроші, бо заробляю більше за вас. Це вимога, а не прохання.
— Ти все ускладнюєш! — роздратовано сказав чоловік. — Йдеться про допомогу сім’ї!
— Ні, йдеться про те, що мене вважають за сімейний банкомат, — жорстко відповіла Ірина. — Я не банк. І не зобов’язана спонсорувати проєкти, про які ніхто серйозно не подумав.
Сергій зупинився посеред кімнати, дивлячись на дружину з обуренням.
— Ти все рахуєш, цифри, розрахунки! — вигукнув чоловік. — А людям важлива підтримка! Людська участь!
— Підтримка — це коли просять з повагою, — відповіла Ірина, не підвищуючи голосу. — А не приходять по мої гроші як по свої.
— По твоїх! — пирхнув Сергій. — Ми ж чоловік і дружина! Які тут твої та мої?
— Дуже просто, — спокійно відповіла Ірина. — Коли треба витратити, гроші стають загальними. А коли треба заробити, чомусь заробляю лише я.
Чоловік замовк, явно не очікуючи такого повороту розмови. Ірина продовжила:
— За вісім років шлюбу я жодного разу не чула, щоб твоя мати запропонувала допомогти нам грошима. Проте скільки разів вона просила у нас — на ліки, на ремонт дачі, на подарунки онукам від інших дітей. І щоразу платницею була я.
— Ну, у мами пенсія маленька…
— У Каті зарплата більша за мамину пенсію. Чому вона не накопичила на свій бізнес сама?
— Катя молода, їй хочеться гарно жити.
— А мені не хочеться? — здивувалася Ірина. — Чи я маю відмовляти собі у всьому заради чужих бажань?
Сергій нервово ходив по кімнаті, розуміючи, що дружина має рацію, але не бажаючи визнавати це.
— Послухай, — зупинився чоловік, — може, хоч сто тисяч дамо? Не всі двісті, а половину.
— Ні, — твердо відповіла Ірина.
— Чому? Шкода чи що?
— Тому що у Каті немає ні досвіду, ні бізнес-плану, ні гарантій. Тому що це наші накопичення на власну квартиру. І тому, що ніхто не запитав моєї думки, а просто вирішив, що я зобов’язана платити.
— Повинна! — вигукнув Сергій. — Сім’я — це взаємодопомога!
— Взаємо? — перепитала Ірина. — Коли востаннє твоя сім’я допомогла нам? Конкретно, грошима чи ділом?
Чоловік замовк, не знайшовши відповіді. Справді, допомога завжди була односторонньою.
— Знаєш що, — сказала Ірина після довгої паузи, — я втомилася бути фінансовою опорою для твоїх родичів. Втомилася від того, що мої гроші вважаються загальними, а рішення ухвалюються без мене.
— Тобі що, сім’я не важлива? — обурився Сергій.
— Важлива. Але моя сім’я — це ти, я та Максим. А не вся рідня з її проблемами та прожектами.
— Мама засмутиться, — пробурмотів чоловік.
— Нехай засмутиться, — байдуже відповіла Ірина. — У цій сім’ї слово «допомога» завжди звучало лише в один бік. Але тепер це закінчено.
Сергій подивився на дружину із здивуванням, ніби побачив Ірину вперше. Звична поступлива дружина, готова оплачувати всі сімейні потреби, раптом перетворилася на людину зі своїми чіткими кордонами.
— Що з тобою сталося? — запитав чоловік. — Раніше ти була іншою.
— Раніше я думала, що сімейне щастя варте будь-яких жертв, — відповіла Ірина. — Тепер розумію: щастя не може будуватися на тому, що одна людина завжди дає, а решта лише бере.
— І що тепер?
— Тепер я маю право сказати ні. І я цим правом користуюся.
Сергій розвернувся і пішов у спальню, недбало зачинивши двері. Ірина залишилася сама у вітальні, відчуваючи дивну суміш полегшення і тривоги. Вперше за довгі роки вона поставила чіткий кордон між собою та вимогами сім’ї чоловіка.
Наступного дня Світлана Павлівна не зателефонувала, хоча зазвичай дзвонила щовечора. Сергій пішов на роботу мовчки, не попрощавшись. Але Ірина не шкодувала про те, що сталося.
Увечері, коли укладала Максима спати, син запитав:
— Мамо, а чому тато засмучений?
— У дорослих іноді трапляються розбіжності, — пояснила Ірина. — Але це не означає, що ми менше любимо одне одного.
— А бабуся Світлана образилася?
— Можливо. Але це її вибір.
— А на квартиру ми будемо збирати?
— Обов’язково будемо, — усміхнулася Ірина, погладжуючи сина по голові. — Як і планували.
Накривши хлопчика ковдрою, Ірина повернулася до свого кабінету і сіла за робочий стіл. Потрібно було закінчити місячний фінансовий звіт. У графі накопичень, як і раніше, стояла сума $15 000. До мрії про власне житло залишалося відкласти ще багато, але вони йшли до неї.
Ці гроші підуть саме на те, для чого призначалися. На справжню сім’ю з трьох осіб. А не на сумнівні проєкти родичів, які звикли вирішувати свої проблеми чужими коштами.
Ірина закрила блокнот і вимкнула настільну лампу. Завтра буде новий день, і, можливо, чоловік зрозуміє її позицію. А якщо ні, що ж, кожен робить свій вибір. І вона зробила свій.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
