— А навіщо тоді ще потрібні батьки, як не для підтримки? — кинула Марія вже з порога. Двері гучно грюкнули, залишивши в квартирі важку, липку тишу
Багато хто з нас звик думати, що батьки — це такий собі невичерпний ресурс, який зобов’язаний працювати до останнього подиху, аби ми, їхні діти, могли встигнути побачити світ, купити брендову сумочку чи просто пожити «на широку ногу».
— Я не розумію, звідки в тобі стільки егоїзму? — Ганна Петрівна втомлено опустилася на старе крісло й відвернулася до вікна, де сіріло небо. — Я просто хочу нарешті перестати здригатися від кожного дзвінка будильника. Я хочу спокою.
— Мамо, тобі легко казати про спокій, — Марія нервово крутила в руках ключі від чергової орендованої квартири. — Ти живеш у своїх стінах, а ми з Андрієм уже п’ятий рік поневіряємося по кутках. Ти хоч уявляєш, що це таке — щоразу збирати речі в коробки, бо власнику раптом закортіло заселити туди свою племінницю?
— А хто вам заважав відкладати? — Ганна Петрівна перевела погляд на доньку. — Я в твої роки працювала на двох роботах, не знала, що таке відпустка на морі, зате по цеглині зібрала на це житло. А ви? Кожного літа — світлини в соцмережах з престижних курортів, готелі з басейнами. Я жодного разу не була за межами країни, Маріє.
— І що тепер? Це те, чим треба пишатися? Тим, що ти світу не бачила? — Марія обурено вигукнула, підхоплюючи сумку. — Я зрозуміла. Від тебе допомоги не дочекаєшся. Тільки про свій комфорт і думаєш!
— Оце так новина! — Ганна Петрівна різко підвелася, її голос здригнувся, але вона намагалася триматися. — Значить, я ніколи не допомагала? А хто брав на себе ті виплати, коли ви машину купували? Хто додавав вам на оренду, коли ви тільки побралися і сиділи без копійки? Твої родичі з боку чоловіка? Чи ви самі? Ні, Маріє, це робила я. А тепер я «егоїстка», бо хочу просто вийти на пенсію?
— А навіщо тоді ще потрібні батьки, як не для підтримки? — кинула Марія вже з порога. Двері гучно грюкнули, залишивши в квартирі важку, липку тишу.
Марія буквально вилетіла з під’їзду. На душі було гидко, але вона вперто переконувала себе, що має рацію. Останнім часом життя нагадувало біг із перешкодами: на роботі скорочення, малий постійно приносив із садка застуди, а Андрій ледь не щотижня їхав у відрядження. А тут ще й черговий переїзд. За останній рік вони змінили три квартири. Власники наче змовилися: то продають, то родичі приїхали, то просто піднімають ціну так, що очі на лоб лізуть.
Марії до смерті набридло жити на валізах. Вона вже кілька років марила власною оселею, але початковий внесок здавався чимось недосяжним, як політ на Марс. Вона щиро вважала, що матір, яка ще цілком при силах і працює на непоганій посаді, могла б «трохи піднапружитися» заради онука й доньки.
Ганна Петрівна справді знала про всі ці негаразди. І вона щиро хотіла допомогти, як допомагала раніше. Але була одна деталь, яка її дуже засмучувала. Кожного разу, коли Марія скаржилася на відсутність грошей на житло, через місяць у стрічці новин з’являлися фотографії доньки з чергового відпочинку.
— Доню, ви кажете, що не можете назбирати, а самі знову поїхали відпочивати? Може, варто розставити пріоритети? — питала вона колись.
— Мамо, ми молоді! Нам хочеться бачити світ зараз, а не в сімдесят років! — відповідала Марія.
Вона не зізнавалася матері, що вони з Андрієм вже кілька разів мали на руках досить пристойну суму. Але потім з’являлася спокуса: то новий смартфон, то дорога сукня, то «гаряча путівка» в готель, де «все включено», щоб хоч на тиждень відчути себе багатіями. Гроші витікали крізь пальці, а мрія про власну кухню знову відкладалася на потім.
Тепер ситуація стала зовсім скрутною. Доходи впали, ціни виросли, і Марія вирішила, що матір — це їхній останній шанс. Але Ганна Петрівна приголомшила її новиною: вона втомилася. Сорок років стажу, постійний тиск на роботі, серце, яке все частіше почало нагадувати про себе ниючим болем. Вона вирішила звільнитися і нарешті просто бути бабусею, а не «годувальницею іпотеки».
Марія була впевнена: мати робить це навмисно. Спеціально йде з роботи, щоб не давати їм грошей.
— Уявляєш? — ридала вона в трубку Андрію, ледь відійшовши від будинку матері. — Вона сказала, що звільняється. Просто бере і йде на відпочинок, знаючи, в якому ми стані!
— Кохана, але її теж можна зрозуміти, — Андрій, попри те, що завжди підтримував дружину, цього разу завагався. — Вона ж працює понад норму вже багато років. Вона справді багато нам допомагала, згадай хоча б той випадок, коли…
— Ти теж проти мене? — перебила Марія. — Вона просто не хоче ділитися. Могла б ще рік-два попрацювати, їй же не важко! А тепер вона сидітиме вдома, а ми будемо далі по орендованих хатах тинятися. Спеціально вона це робить!
Андрій не став сперечатися. Він знав, що коли Марія в такому стані, логіка не працює. Він лише тихо сказав, що все буде добре, і попросив її заспокоїтися.
Але Марія не заспокоїлася. Вона вирішила діяти методом «холодної війни». Вона перестала дзвонити матері, не відповідала на повідомлення і навіть не надсилала фотографій онука. Ганна Петрівна була в розпачі. Вона дзвонила доньці щодня, намагаючись пояснити, що її здоров’я вже не те, що вона просто фізично не витримує навантажень, але Марія була непохитна.
Минув місяць. Ганна Петрівна таки звільнилася. Вона почала ходити по лікарях, бо самопочуття погіршувалося. Марія ж продовжувала грати роль скривдженої, хоча десь глибоко в душі вже починало шкребти сумління.
Одного разу Марія була завалена справами на роботі і, не глянувши на екран, підняла слухавку.
— Слухаю! — гаркнула вона.
— Марійко… доню, нарешті ти відповіла, — почувся тихий, трохи тремтячий голос матері. — Не сердься, будь ласка. Давайте помиримося. Я дуже скучила за вами.
— Мамо? — Марія на мить зніяковіла, але образа знову взяла гору. — Чого тобі? У мене багато роботи, я не маю часу на порожні розмови.
— Я просто хотіла запросити вас на вихідні. Я тепер вільна, можу приготувати твій улюблений пиріг, з малим погуляю…
— Вільна? Звільнилася таки? — Марія знову завелася. — От і насолоджуйся своєю волею наодинці! А мене і сина ти більше не побачиш, поки не зрозумієш, що таке справжня сім’я і підтримка!
Вона кинула слухавку. Руки тремтіли. Їй самій стало страшно від своєї жорстокості, але гординя не дозволяла передзвонити і вибачитися. «Нічого, — думала вона, — посидить тиждень сама, зрозуміє, що була неправа, і повернеться на роботу».
Але Ганна Петрівна більше не дзвонила. Минув день, два, тиждень. Марія почала нервувати. Вона розповіла про все Андрію, очікуючи підтримки, але чоловік подивився на неї з таким сумом, якого вона ніколи раніше не бачила.
— Маріє, ти вчинила дуже негарно, — тихо сказав він. — Батьки — це не банківська картка. Уяви, що наш син років через двадцять скаже тобі таке саме, коли ти захочеш просто побути з ним поруч, бо станеш старою і слабкою.
Ці слова подіяли як відро холодної води. Марія раптом уявила себе на місці матері — самотньою, у порожній квартирі, відкинутою власною дитиною. Їй стало по-справжньому страшно. Вона зрозуміла, що ніякі гроші та ніякі квартири не варті того, щоб завдавати такого болю рідній людині.
Наступного ранку вона купила улюблений торт матері, гарний букет квітів і поїхала до неї без попередження. Вона репетирувала слова вибачення всю дорогу. Але коли вона підійшла до знайомих дверей і натиснула на дзвінок, ніхто не відповів. Вона дзвонила довго, потім почала стукати.
— Ганно Петрівно! Мамо! Відкрий, це я! — гукала вона.
Тиша. Марія вже почала думати, що мати кудись пішла, аж раптом сусідні двері відчинилися, і на поріг вийшла сусідка, пані Віра.
— Марійко? — жінка здивовано подивилася на неї. — А ти що тут робиш?
— Приїхала до мами. Вона щось не відчиняє. Може, спить чи телевізор гучно працює?
— Господи, дитино, так її ж тиждень тому швидка забрала, — сплеснула руками пані Віра. — Ти що, не знаєш?
У Марії все попливло перед очима. Квіти ледь не випали з рук.
— Як… швидка? Куди? Що сталося?
— Кажуть, з серцем погано стало. Вона все ходила бліда, за груди трималася. Ти запиши номер лікарні, вона там, у кардіології…
Марія не пам’ятала, як спустилася до машини. Сльози застилали очі. Вона дзвонила матері, але телефон був вимкнений. Вона зателефонувала Андрію, задихаючись від плачу.
— Андрію, мама в лікарні! Це я… це я її довела!
— Заспокойся, де ти? Я зараз буду, — чоловік намагався тримати себе в руках, але в його голосі теж чулася тривога.
За півгодини вони вже бігли лікарняним коридором. Запах антисептиків і тиша кардіологічного відділення тиснули на груди. Марія знайшла потрібну палату. Ганна Петрівна лежала біля вікна, вона здавалася такою маленькою і тендітною на цьому великому білому ліжку. До її руки була під’єднана крапельниця.
Марія впала на коліна біля ліжка, схопила мамину руку й почала цілувати її, обливаючись сльозами.
— Мамочко, пробач мені! Пробач, будь ласка! Я така дурна, така невдячна… Тільки не залишай нас! Мені нічого не треба, ніяких грошей, тільки будь здорова!
Ганна Петрівна повільно розплющила очі. На її обличчі з’явилася слабка, але така тепла посмішка.
— Ну що ти, дурненька… — прошепотіла вона. — Не плач. Я вже краще. Лікарі кажуть, вчасно встигли.
— Це я винна, що ти тут, — продовжувала ридати Марія.
— Не кажи так. Проблеми були давно, я просто все відкладала, хотіла більше встигнути, вам допомогти… А організм не залізний. Тепер от доведеться відпочивати вже примусово.
— Ми самі з усім впораємося, мамо! Ми з Андрієм вирішили — ніяких більше дорогих відпусток, поки не купимо своє житло. Будемо економити, я підробіток знайшла. Тільки ти не хвилюйся за нас більше, добре? Твоє здоров’я — це найголовніше.
Тут у розмову втрутився Андрій, який до цього мовчки стояв біля дверей, даючи жінкам виплакатися.
— Ганно Петрівно, у нас ще одна новина, — він підійшов ближче і взяв дружину за плече. — Мене сьогодні офіційно підвищили. Тепер зарплата буде набагато вищою, і премії обіцяють. Тож ми вже пригледіли варіант квартири, і нам цілком вистачає на внесок без жодних позик у рідні. Так що ви тепер маєте тільки одну роботу — швидше одужувати, щоб на новосілля першою зайти!
Марія здивовано глянула на чоловіка. — Андрію? Чому ти не казав?
— Хотів зробити сюрприз, чекав, поки наказ підпишуть, — він усміхнувся. — Але бачу, що зараз цей сюрприз потрібніший тут.
Ганна Петрівна аж засяяла. На її щоках з’явився легкий рум’янець.
— Оце так новина! — вона погладила доньку по голові. — От бачиш, Марійко. Все в житті стає на свої місця, коли ми починаємо цінувати те, що справді має значення.
За кілька днів Ганну Петрівну виписали. Марія з Андрієм оточили її такою турботою, якої вона не відчувала вже дуже давно. Вони щодня привозили їй домашню їжу, гуляли з нею в парку, а малий не відходив від бабусі ні на крок.
Згодом вони справді купили квартиру. Вона була не в центрі і не така розкішна, як Марія колись мріяла, але вона була своєю. Там пахло затишком, кавою і пирогами, які Ганна Петрівна пекла щовихідних.
Марія дуже змінилася. Вона перестала гнатися за статусними речами та картинками в інтернеті. Тепер вона знала, що справжнє багатство — це коли ти можеш зателефонувати мамі в будь-який момент, почути її спокійний голос і знати, що ви — одна сім’я, де кожен підтримує кожного не грошима, а любов’ю.
А на море вони поїхали через рік. Всі разом. І Ганна Петрівна вперше побачила захід сонця над великою водою, тримаючи за руки доньку та онука. І це було набагато краще, ніж будь-який дорогий готель, бо серце її було спокійне, а родина — справжньою.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
