«А голубці щось не того, Мариночко. Рис наче сируватий, чи капусти пожаліла? Минулого разу прямо в роті танули», — Галина Іванівна з виглядом знавця розколупала виделкою нещасний голубець, підняла його на рівень очей, наче антикварну річ із дефектом, і, тяжко зітхнувши, відправила до рота.

Марина, яка в цей момент стояла біля мийки з горю брудних тарілок, лише сильніше стиснула губку. Їй хотілося розвернутися і крикнути, що в цих голубцях — найкращий фарш із фермерського ринку, куплений за ціною крила літака, а рис вона брала дорогий, щоб не злипся в кашу. Але вона проковтнула слова. Бо звичка «тримати обличчя» перед родиною чоловіка вже в’їлася в підкірку сильніше, ніж жир у кухонний фартух.

За великим розкладним столом у вітальні сиділа вся «велика і дружня» родина Олега. Щовихідних вони вважали своїм релігійним обов’язком завітати в гості, а заразом і добряче набити шлунки. Свекруха, сестра Олега — Світлана з чоловіком та двоє їхніх синів-підлітків, які за столом нагадували пилотяги промислової потужності.

— Та нормальні голубці, мам, — прошамкав зять Ігор, накладаючи собі четверту ложку домашнього олів’є. — Марино, а ті твої грибочки ще є? Ну, ті, що з кропом і часничком? Домашні?

— У холодильнику, зараз подам, — тихо відгукнулася Марина, витираючи мокрі руки об рушник.

Марина працювала менеджером на великому харчовому підприємстві. Вона справді любила готувати, це було її хобі, її спосіб розслабитися. Але останнім часом це перетворилося на другу зміну на каторзі. Коли вони з Олегом одружилися три роки тому, вона щиро раділа, що тепер у неї є «велика родина». Сама Марина виросла з мамою, і їй завжди бракувало оцих галасливих застіль, сміху та відчуття єдності.

Але реальність виявилася іншою. Ентузіазм згасав пропорційно до того, як росли апетити рідні. Спочатку це були просто посиденьки за чаєм. Потім — легка вечеря. А тепер це виглядало як щотижневий наліт. Родичі приходили о першій годині дня і сиділи до вечора, доки холодильник не починав лунко відбивати ехо.

— Ой, Марино, — простягнула Світлана, відсуваючи тарілку з-під салату з морепродуктами. — Ти така розумничка. Я от терпіти не можу біля плити стояти. Час шкода, та й манікюр зараз не дешевий. А в тебе талант! Тобі б свою точку відкрити. До речі, ти нам із собою щось збереш у лоточки? А то Ігорю завтра на роботу, а мені так ліньки щось вигадувати. І хлопцям голубців поклади, вони їх у школу перекусять.

Марина поглянула на чоловіка. Олег сидів на чолі столу, розслаблений і гордий. Йому лестило, що дружина така господиня, а його рідня сита й задоволена. Він не бачив ні її синяків під очима, ні порожнечі в її гаманці після кожного такого візиту.

— Звісно, збере, — весело відповів Олег замість дружини. — Марин, там же багато лишилося? Поклади їм і холодцю, і того пирога з вишнею, що ти вранці пекла.

Увечері, коли за гостями нарешті зачинилися двері і вони потягли з собою три важкі пакети, Марина просто сіла на диван. Ноги гули так, наче вона пройшла марафон. У мийці знову виросла гора посуду, бо посудомийка вже крутилася, а туди не влізла навіть половина.

— Класно посиділи, правда? — Олег підсів поруч і приобійняв її. — Мама так раділа. Каже, тільки у нас може по-справжньому відпочити душею.

— Ще б пак, — втомлено кинула Марина. — І душею, і шлунком, і за бюджет не переживає.

— Ти чого? — Олег здивовано глянув на неї. — Втомилася? Ну вибач, я зараз допоможу тарілки домити. Вони ж рідні, Марин. У Світлани зараз важкий період, кредити, діти ростуть. А ми ніби на хліб із маслом маємо.

— Олеже, справа не в грошах, а в тому, що нас просто використовують. Ти бачив чеки за вчора? Ми за один день спустили чверть моєї зарплати на продукти, які зникли за три години.

— Ну не перебільшуй, — нахмурився Олег. — Це ж гостинність. Хіба тобі шкода тарілки супу для племінників?

— Супу — ні. А от стейків із червоної риби та заморських сирів, які твоя сестра замовляє, бо в неї «від простого печія», — так, шкода. Ми на відпочинок не можемо відкласти, бо все просто проїдаємо.

Олег образився і пішов у спальню до телевізора. Марина залишилася на кухні сама. Вона зрозуміла: її доброта стала для них обов’язком. За три роки ніхто з гостей не приніс навіть пачки чаю чи найдешевшого торта. Вони йшли до них, як до ресторану з безкоштовним безлімітом.

Останньою краплею став дзвінок Галини Іванівни за два тижні до її ювілею.

— Мариночко, доцю, я тут подумала… Навіщо нам той ресторан? Там дорого, музика кричить, не поговориш. Та й готують там казна-як. Давай у вас відсвяткуємо? Квартира велика, стіл у вас чудовий.

Марина відчула, як у неї сіпається око. — Галино Іванівно, це ж ювілей. Там же людей буде багато?

— Та які там люди, тільки свої! Тітка Галя з села приїде, кума моя, подруги дві. Чоловік п’ятнадцять, не більше. Ти ж у нас чарівниця, щось швиденько придумаєш.

Свекруха диктувала меню так, наче замовляла банкет у професійної фірми. Рибка, м’ясні делікатеси, качка, чотири види салатів і обов’язково фірмовий торт «Наполеон», бо магазинний — то «хімія». Про гроші на продукти не було сказано жодного слова.

— Галино Іванівно, зараз усе дуже подорожчало. Такий стіл — це великі витрати, — наважилася натякнути Марина.

— Ой, не починай! Ви люди не бідні. Невже для матері пошкодуєте? Я ж вас виростила, останнє віддавала. Це буде твій подарунок мені. Найкращий подарунок — це увага та повага дітей.

Марина поклала слухавку і відчула холодну лють. Увечері Олег лише розвів руками: «Марин, ну ювілей раз у житті. Зроби приємне, вона вже всім роздзвонила, який бенкет ти готуєш. Не позор мене перед родиною».

І тоді в Марини з’явився план. Якщо її вважають обслугою, то стосунки мають бути професійними.

Наступні дні вона провела з калькулятором. Вона складала список продуктів, враховуючи кожну дрібницю. Окремим пунктом вона виписала вартість своєї роботи. Вона знала ринкові ціни на кейтеринг. Час на приготування, складність страв, сервірування, прибирання після гостей — усе пішло в рахунок.

Вона купувала все строго за списком, зберігаючи кожен чек. Вибирала якісне, але без надмірностей, щоб не було в чому дорікнути.

Настав день свята. Марина встала о п’ятій ранку. Олег «допоміг» — почистив каструлю картоплі і зник «у справах» — зустрічати родичів. До приходу гостей стіл виглядав ідеально. Квартира блищала. Сама Марина, попри втому, вдягла гарну сукню і зробила макіяж.

Гості прийшли голодні й галасливі. — Ой, краса яка! — вигукнула іменинниця. — Бачите, дівчатка, яка в мене невістка? Золоті руки! Все сама!

Їли багато. Качка зникла миттєво, салати нахвалювали, вино лилося рікою. Світлана вже поглядала на холодильник, прикидаючи, скільки всього залишиться на завтра.

Коли черга дійшла до десерту, і гості, розімлілі від їжі, відкинулися на спинки стільців, Галина Іванівна почала чергову промову про те, як важливо мати таку люблячу родину.

— Дуже рада, що вам усе сподобалося, — голосно перервала її Марина, підводячись зі свого місця. Вона дістала з тумбочки ошатну папку з бантиком і поклала її перед свекрухою.

— Ой, ще один подарунок? — розцвіла Галина Іванівна. — Ну навіщо, ви і так стільки всього наготували!

Вона відкрила папку. Посмішка зникла миттєво. На першій сторінці була детальна таблиця. Підколоті чеки з магазинів красувалися під нею.

— Що це за жарти? — голос свекрухи став сиплим.

— Це звіт, Галино Іванівно, — спокійно пояснила Марина під повну тишу в кімнаті. — Ви ж казали, що цінуєте мою працю. Ось розрахунок. Продукти обійшлися в дуже солідну суму — тут усі чеки. Плюс моя робота як кухаря та офіціанта — я порахувала за мінімальним тарифом, суто по-родинному. Загальна сума ось тут, внизу.

Світлана поперхнулася соком. Олег застиг із піднятим келихом, не знаючи, куди подіти очі.

— Ти… ти з мами чоловіка гроші береш?! За день народження?! — заверещала Світлана.

— Чому беру? Я просто виставила рахунок за замовлені послуги. Ви ж самі обрали меню. Якби ви замовили це в ресторані, сума була б удвічі більшою. Я просто хочу, щоб ми всі розуміли ціну цієї «уваги».

— Олеже! — крикнула свекруха. — Ти бачиш, що вона робить? Вона принижує мене перед подругами!

Олег мовчав. Він дивився на чеки, потім на завалений недоїдками стіл, на сестру, яка вже сховала в сумку два лотки, принесені з дому. Він раптом ніби прокинувся.

— Знаєш, мам, — тихо сказав він. — А Марина права. Ми витратили на цей вечір стільки, скільки зазвичай витрачаємо на місяць життя. Чому ми маємо оплачувати свято для всіх ваших друзів і родичів, якщо ми навіть не могли обрати, кого запрошувати?

— Та ви… та ви невдячні! — вигукнула тітка з села. — У рідних людей кожну копійку рахувати! Ганьба!

— Ганьба — це три роки об’їдати молоду сім’ю і ні разу не принести навіть коробки цукерок, — відрізала Марина. — Ганьба — це сприймати мене за безкоштовну прибиральницю. Сьогоднішній бенкет — останній. Більше ніяких контейнерів, ніяких замовних обідів. Хочете в гості — ми завжди раді бачити вас на чай. З вашим печивом.

— Ноги моєї тут більше не буде! — Галина Іванівна схопилася зі стільця, мало не перекинувши келих. — Збирайтеся, йдемо звідси! Дожилися, рідна дитина рахунок виставила!

За десять хвилин квартира спорожніла. Лишився тільки запах їжі та гора брудного посуду. Марина сіла на стілець, відчуваючи, як тремтять руки. Вона чекала скандалу з чоловіком. Чекала, що він піде за ними.

Олег підійшов ззаду і просто поклав руки їй на плечі. — Ти як?

— Я думала, ти мене виженеш, — прошепотіла вона.

— Знаєш, коли я побачив суму на цих чеках… мені стало страшно. Ми реально могли б за ці гроші вже давно зробити ремонт на балконі, про який ти мріяла. Я був сліпий, вибач. Мама завжди так жила — за чужий кошт, і я думав, що це норма.

Наступний місяць був найспокійнішим у їхньому житті. Телефони мовчали. У соцмережах з’явилися пости свекрухи про «змій на грудях» і «забуті родинні цінності». Але Марина вперше за довгий час відчула себе вдома господаркою, а не персоналом.

Бюджет сім’ї раптово «одужав». Виявилося, що без щотижневих банкетів у них залишається чимало вільних грошей. Вони почали ходити в кіно, записалися в басейн і нарешті забронювали поїздку в Карпати.

Першою не витримала Світлана. Подзвонила через два місяці.

— Привіт, Олежику. Слухай, мама там трохи хворіє, тиск… Може, досить дутися? Давайте в неї на вихідних зберемося, ми шашлики купимо.

Олег увімкнув гучний зв’язок. Марина кивнула.

— Привіт, Світлано. Ми приїдемо. Але м’ясо і все інше — з вас. Ми привеземо тільки пляшку вина до столу.

На тому кінці виникла довга пауза.

— Ну… добре, — невпевнено відповіла сестра.

Зустріч була сухою, але ввічливою. На столі були прості страви, без витребеньок. Галина Іванівна більше не критикувала їжу, бо сама її не готувала. А Марина просто насолоджувалася спілкуванням, не думаючи про те, скільки годин їй доведеться відмивати кухню.

Стосунки змінилися. У них з’явилися кордони. Рідня зрозуміла, що Марина — не зручна мультиварка, а людина, чию працю і час треба поважати.

А на Новий рік свекруха навіть подарувала Марині набір гарного посуду. Не дуже дорогий, але це був перший подарунок за всі роки. — Дякую, — усміхнулася Марина.

— Та нема за що… Ти ж у нас господиня серйозна. Все під контролем тримаєш, — пробурмотіла Галина Іванівна.

Марина знала — це був її найбільший успіх. Вона не просто захистила свої гроші, вона відвоювала своє право на повагу. І голубці в неї знову стали найкращими у світі — бо тепер вона готувала їх тільки тоді, коли справді хотіла порадувати близьких, а не тому, що була винна.

Як ви вважаєте, чи правильно вчинила Марина, виставивши рахунок рідним? Поділіться своїми історіями в коментарях!

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.