– Мамо, а де твоє золото? Я ж добре пам’ятаю, що у тебе його багато було, – не встигла Людмила і привітатися зі мною, як відразу прошмигнула в кімнату, і стала ритися в шухлядах і тумбочках.
– Яке золото, доню? – розгублено питаю я.
– Твоє старе, радянське. У тебе ж були такі великі перстені з натуральним камінням, – уточнює Людмила і продовжує шукати щось у мене в антресолях, навіть табуретку з кухні принесла, щоб повище забратися.
– А навіщо тобі вони? Невже старе золоту знову в моду повертається? Тобі ж ці мої золоті прикраси ніколи не подобалися.
– Мамо, ну ти себе чуєш? Цей раритет ніколи в моду знову не повернеться. Продати його треба було давно. Але добре, що ти мені раніше не дозволила цього зробити, бо я б за безцінь в ломбард віддала. А зараз знайшовся покупець, який готовий заплатити великі гроші за все це.
Я сиджу на дивані і спокійно спостерігаю, як донька скаче з табуретки на підлогу і назад, ретельно обшуковуючи всі мої шухляди, тумбочки і антресолі.
– Мамо, не мовчи. Кажи, де золото сховала, – наполягає на своєму Людмила.
– Я його давно продала, що коли в Італію їхала. Так що, дочко, пізно ти про нього згадала, – спокійно кажу. – Чай пити будеш? – питаю.
– Роби хоч чай. Кави ж у тебе нема. У тебе вже нічого нема. Теж мені, заробітчанка, називається. І взагалі, мамо, чого ти сидиш тут? Одужала – повертайся в Італію, заробиш собі хоч щось. І мені допоможеш. Квартиру ти купила, але там ще скільки грошей треба в неї вкласти! Якби ти знову поїхала, то я б за рік все там зробила як треба, – поділилася своїми планами моя донька.
Пішла від мене Людмила дуже незадоволена. Вона хотіла продати моє золото, але їй не вийшло.
Мені 65 років, доньці моїй 37. Вона розлучена, дітей не має, постійно шукає роботу і своє щастя. Але ніяк не може знайти ні одне, ні інше, тому я маю постійно їй допомагати.
Ми з нею разом жили в нашій невеликій двокімнатній квартирі. Потім Людмила вийшла заміж, пішла до чоловіка. Там щось їй не дуже пощастило з заміжжям, вона розлучилася і повернулася до мене додому.
Стала донька мене картати, що у неї всі біди і нещастя через мене, бо вона не може чоловіка до мене в квартиру привести.
6 років тому дочка таки відправила мене в Італію. Їхала я туди з конкретною метою – заробити Людмилі на квартиру, в надії, що як дочка матиме окреме житло, то і особисте життя у неї налагодиться.
За 5 років я вже мала необхідну суму, і купила доньці квартиру. Двокімнатну, з гарним плануванням, в новобудові. Людмила була просто щаслива.
Стали ми ремонт робити, і зрозуміли, що грошей не вистачає. Коли витратили все, що я привезла, я була змушена повертатися назад в Італію на заробітки.
Але цього разу пропрацювала я лише рік, бо здоров’я стало підводити, і я була змушена повертатися додому. Гроші, які я цього разу привезла, я витратила на своє лікування, і навіть їх не вистачило, так що ще треба, щоб довести справу до одужання.
Донька мені нічим не допомагала, бо працює із перемінним успіхом – у неї то є робота, то немає. Більше того, вона дуже злилася, що я їй нічого не дала, бо вона ж розраховувала на мої гроші.
Тепер з цим золотом причепилася. У мене і справді було багато радянського золота. Я любила прикраси, і то сама собі купувала, то чоловік дарував.
Я собі думала, що прикраси зайвими не будуть, у мене ж донечка росте, буде кому залишити.
Та Людмила як підросла, то стала кривитися, що цей старомодний металолом вона на себе ніколи не одягне. Все просила, щоб я ці вироби здала, і купила їй щось сучасне на обмін, тепер в ювелірних магазинах є такі акції – грам за грам, але з доплатою за виріб.
Чесно кажучи, мені було шкода розлучатися із своїми улюбленими прикрасами, з ними у мене пов’язано дуже багато спогадів, тому я не поспішала робити так, як хотіла донька.
А коли я їхала в Італію, я розуміла, що за час моєї відсутності донька може без мого дозволу все продати, і тоді шукай вітра в полі. Тому я завбачливо перед від’їздом відвезла всі свої цінні речі до своєї рідної сестри. Вона у мене такий самий цінитель старих прикрас, що і я, ми з нею собі завжди однакові золоті вироби купували.
Так що моє золото у сестри весь цей час зберігалося. Воно і досі там, бо я іншим займалася, мені не до золота було.
Свою доньку я недооцінила, бо вона наче відчула, що я щось приховую від неї, і щойно вийшла з моєї квартири, Людмила набрала свою тітку і запитала, чи золото у неї? А та, нічого не підозрюючи, відповіла, що так.
Людмила тепер наполягає, щоб своє золото я продала, поки покупець гарний знайшовся. Картає мене, що я цей золотий металолом на той світ не заберу.
– Мамо, гроші будемо мати, – переконує мене Людмила.
А я таки дотримуюся думки, що продати найлегше. Гроші розлетяться як вода, і не буде ні золота, ні грошей. Ну хіба я не права?
А що б ви зробили на моєму місці?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
