Той вечір починався так, як починаються сотні грудневих вечорів. За вікном повільно кружляли лапаті сніжинки, вкриваючи сонне передмістя білою ковдрою. У повітрі вже пахло мандаринами, хвойною смолою та надією на те, що наступний рік обов’язково принесе мир і спокій.
Андрій сказав це так буденно, наче йшлося не про головне свято року, а про те, що в хлібниці закінчився батон. Він сидів у кріслі, занурений у синювате сяйво телефону, і навіть не підвів погляду, коли я вкотре перевіряла святкове меню.
— Давай без гостей цього разу, Марічко, — промовив він рівним, трохи втомленим голосом. — Хочеться простої тиші. Ми обоє виснажені цим роком. Давай просто відпочинемо.
Я завмерла біля плити, помішуючи вершковий соус, який готувала вже другу годину. Для мене святкова вечеря завжди була чимось на кшталт іспиту на зрілість і любов: щоб було не просто смачно, а по-домашньому тепло, красиво, без поспіху. Щоб це був наш простір, де ми нарешті зможемо видихнути.
Я вимкнула конфорку і обернулася до нього. Каструля ще пускала тонку цівку пари, яка лоскотала ніздрі ароматом мускатного горіха.
— Зовсім без нікого? — перепитала я, витираючи руки рушником. — Навіть Олену з Сергієм не кличемо? Ми ж домовлялися ще восени…
Андрій нарешті відірвався від екрана. Він подивився на мене і раптом усміхнувся — так м’яко і тепло, що моє серце, яке миттю стиснулося від легкого розчарування, знову відтануло. У тій усмішці була справжня вдячність.
— Так, Марічко. Тільки ми вдвох. Уяви: свічки, легка музика, ніякого галасу за столом. Просто побути поруч, не намагаючись нікого розважати. Мені зараз це дуже потрібно. Спокійно… розумієш?
Це слово — «спокійно» — він вимовив особливо тихо. Наче це було не просто побажання, а особисте прохання про порятунок від щоденної метушні та нескінченних робочих дзвінків. Я кивнула. Звісно, я розуміла. Якщо йому це так важливо, значить, так буде правильно. Його комфорт завжди був для мене пріоритетом, особливо зараз, коли життя навколо стало таким непередбачуваним.
Я взяла телефон і почала писати повідомлення. Спочатку Олені, моїй найкращій подрузі, з якою ми ділили всі радощі та прикрощі останні десять років. Потім Ірині, потім ще кільком спільним знайомим, з якими ми традиційно ділили святковий стіл. Я підбирала слова максимально делікатно: вибачалася, пояснювала, що ми дуже втомилися і хочемо побути вдома, обіцяла обов’язково зустрітися на Різдво або вже після свят.
Екран телефону нагрівся в моїй руці, і мені здавалося, що це тепло передається моїм пальцям, наче фізичне втілення ніяковості від того, що я відштовхую людей. Але водночас з’явилося відчуття полегшення.
— Все? — запитав Андрій, підходячи до мене зі спини.
— Все, — відповіла я, відкладаючи ґаджет на стіл.
Він пригорнув мене до себе і ніжно поцілував у скроню.
— Дякую. Справді дякую.
Це «дякую» потім ще довго спливатиме в моїй пам’яті, як гіркий посмак невдалого жарту, як відлуння обіцянки, яку ніхто не збирався виконувати.
Наступні кілька днів минули в дивовижному спокої. Ми разом прикрашали ялинку, яку привезли з лісництва — невелику, але густу і неймовірно запашну. Вішали іграшки мовчки, але це не була обтяжлива тиша. Навпаки, це було те саме рідкісне єднання, коли слова зайві. Я ловила себе на думці, що нарешті починаю вірити: цього року все буде інакше. Не буде гори брудного посуду після десяти гостей, не буде примусових веселощів. Будемо лише ми.
Я готувала нашу вечерю з особливим натхненням. Невеликі порції, улюблені страви Андрія, гарний сервіз, який ми діставали лише в особливих випадках.
Різкий дзвінок у двері розрізав цю ідилію, як гострий ніж розрізає святковий пиріг. Це було щось чуже, недоречне, майже агресивне в нашій тихій квартирі.
Андрій здригнувся першим. Його реакція була напрочуд швидкою, наче він чекав на цей звук.
— Дивно… — пробурмотів він, не дивлячись мені в очі. — Може, сусіди за сіллю зайшли? Або помилилися адресою…
Я нічого не відповіла. Просто дивилася на нього, намагаючись вловити бодай тінь збентеження на його обличчі. Він миттєво відвів погляд і майже бігцем попрямував до коридору, наче боявся, що я його випереджу і відчиню двері першою.
За дверима пролунав вибух реготу. Гучний, нестримний, знайомий до болю. Це був сміх, який неможливо сплутати ні з чим іншим, якщо ти чув його десятки разів на своїй кухні під час попередніх застіль.
— Відчиняй уже, господарю! — почувся басовитий голос Сашка, найближчого товариша Андрія. — Ми тут під під’їздом ледь не задубіли! Де гостинність?
Двері розчахнулися, і затишна, камерна атмосфера нашої оселі миттєво розчинилася. Квартира наповнилася чужими вигуками, запахом холодного вуличного повітря, тупотом черевиків і безцеремонними хлопками по плечах. Їх було четверо. Ті самі люди, яких Андрій називав «важкими» і через яких він нібито хотів спокою.
Я залишилася стояти посеред кімнати, тримаючи в руках тендітну скляну кулю, яку так і не встигла повісити на гілку. Руки раптом стали наче налиті свинцем.
— О, Марічко, привіт! — кинув хтось на ходу, скидаючи куртку прямо на тумбу в передпокої. — Ну що, де тут у вас шампанське ховається? Починаємо гуляти!
Я зробила крок назад, потім ще один, поки не вперлася спиною у холодну стіну. Ніхто цього не помітив. Андрій уже був у центрі уваги, він сміявся, щось розповідав, активно жестикулював. Його втома зникла безслідно, наче її й не було.
Він підійшов до мене лише за кілька хвилин, коли гості вже почали освоюватися в залі. На його обличчі сяяла та сама усмішка, яку зазвичай вдягають люди, коли хочуть переконати інших, що все йде за планом.
— Ну, не ображайся, — прошепотів він мені на вухо, намагаючись обійняти. — Вони самі прийшли. Сюрприз, розумієш? Не міг же я їх виставити на мороз у таку ніч. Спонтанність — це ж круто!
— Спонтанність? — я ледь впізнала власний голос. — А як же мої друзі? Яких я власноруч викреслила зі свята, бо ти просив тиші?
Андрій вдав, що не почув запитання. Його вже кликали з кімнати.
Хтось без дозволу відчинив наш холодильник, вивчаючи вміст. Хтось увімкнув музику на повну гучність — не ту легку інструменталку, яку ми обрали разом, а щось гучне і ритмічне. Мій стіл, який я так ретельно сервірувала для двох, за лічені хвилини перетворився на спільний хаос. Він став чужим.
Я стояла і спостерігала, як моє омріяне «спокійно» зникає під брудним посудом, чужими куртками та безкінечними тостами за «справжню чоловічу дружбу». У той момент я вперше відчула себе не господинею, а випадковою перехожою у власній квартирі. Здається, я була тут зайвою.
Шум наростав швидко. Кімната наповнювалася запахом тютюнового диму (хтось вирішив, що сьогодні можна палити на балконі, не зачиняючи двері) та гострим ароматом алкоголю.
— А де основна страва? — вигукнув Сашко, заглядаючи в каструлю на плиті. — Марічко, сонечко, неси все на стіл, ми голодні як вовки!
— Зараз усе буде, — відповів Андрій замість мене.
Він навіть не глянув у мій бік. Він уже розпоряджався моєю працею, моїм часом і мною самою так, ніби я була частиною інтер’єру. Автоматично я почала діставати додаткові тарілки, прибори, нарізати хліб. Тіло слухняно виконувало звичні рухи, але всередині все обсипалося дрібними уламками, як стара побілка.
— Чого ти така зажурена? — підморгнув мені один із друзів, проходячи повз із келихом. — Новий рік же! Треба радіти, поки молоді!
Слово «радіти» прозвучало як наказ. Як обов’язок, який я мала виконати негайно, аби не псувати іншим настрій.
Андрій опинився поруч на кухні, коли я діставала з духовки м’ясо. Він торкнувся моєї спини — жест, який мав би бути ласкавим, але в ньому відчувався прихований підтекст: «будь розумницею, не влаштовуй сцен».
— Будь ласка, не починай, добре? — тихо промовив він. — Давай нормально зустрінемо свято. Не роби з цього проблему.
Я зупинилася і подивилася йому прямо в очі.
— А що таке «нормально», Андрію? — запитала я так само тихо. — Нормально — це коли ти брешеш мені в очі, змушуєш відмовити моїм близьким, а сам потай готуєш вечірку для своїх?
Він на мить розгубився. Його погляд метнувся вбік. Це тривало лише частку секунди, але мені цього вистачило. Я побачила правду: він не мав відповіді, бо навіть не вважав свій вчинок чимось неправильним.
— Ти ж знаєш, я терпіти не можу з’ясування стосунків, — сказав він уже гучніше, повертаючи собі впевненість. — Навіщо зараз псувати вечір усім нам? Просто розслабся.
Ось воно. Я — та, хто може «зіпсувати». Не він, який розтоптав нашу домовленість. Не його друзі, які звалилися як сніг на голову без запрошення. А я — бо маю сміливість відчувати образу. Я стояла між ним та його галасливою компанією, і Андрій явно обирав той світ, де йому було простіше, де не треба було нести відповідальність за почуття іншої людини.
— Чому ти не хотів бачити моїх друзів? — запитала я, відчуваючи, як клубок у горлі стає дедалі більшим.
Він здивовано підняв брови. Це був його улюблений прийом — зробити вигляд, що запитання абсолютно безглузде.
— Вони… ну, ти сама знаєш. Олена вічно повчає, Сергій починає розмови про політику… З ними важко розслабитися. Мені з ними складно.
Я мимоволі глянула у вітальню. Там зараз кричали, перебиваючи одне одного, хтось випадково розлив напій на скатертину, Сашко голосно розповідав якийсь сумнівний жарт.
«Складно». Звісно. Зі справжніми друзями, які бачать тебе справжнім, завжди складніше, ніж із товаришами для розваг.
— А тут тобі легко? — запитала я.
Андрій не відповів. Натомість він знову обернувся до вітальні, почувши своє ім’я. Його тягнуло туди, до легких веселощів, де не було місця для незручних розмов.
Я відчула це майже фізично — як мене акуратно, але невблаганно відсунули на периферію його життя. Мене не виганяли, ні. Мене просто зробили необов’язковим додатком до свята.
Годинник на стіні показував 23:30. До півночі залишалося зовсім трохи. Я пішла до ванної, замкнула двері на засувку і сіла на край купелі. Тиша тут була густою і рятівною. Я подивилася у дзеркало. Обличчя було блідим, але дивно спокійним. Ні істерики, ні сліз. Тільки нескінченна, глибинна втома.
«Він збрехав», — просто подумала я. І ця думка не була гострою, вона була важкою, як камінь на дні річки. Він збрехав не тому, що боявся мене образити, а тому, що так йому було комфортніше отримати бажане.
З-за дверей долинав його сміх. Андрій реготав так щиро і вільно, як не сміявся зі мною вже багато місяців. І саме в ту хвилину в мені щось клацнуло. Без болю, без драми. Як вимикач у під’їзді, який гасить світло після того, як ти зайшов у квартиру. Я зрозуміла: довіра не розбивається з гуркотом, як кришталева ваза. Вона просто вивітрюється, залишаючи після себе порожнечу.
Коли я вийшла, у залі вже панувала передсвяткова агонія. Усі тримали в руках келихи, готуючись відраховувати останні секунди.
— Десять! Дев’ять! Вісім! — ревла компанія.
Андрій підхопив мене під руку, притягнувши ближче до столу.
— Ну, йди-но сюди! Чого ти там сховалася? Разом же!
Я дозволила йому це зробити. Стояла поруч, відчуваючи тепло його тіла, яке зараз здавалося мені холоднішим за лід. Підняла свій келих.
— З Новим роком! Слава Україні! — вигукнули гості, коли стрілки зійшлися на дванадцятій.
Ми цокнулися. Тонке скло відгукнулося чистим дзвоном, який здався мені надто різким, майже болючим.
— Ну, загадуй бажання! — Андрій нахилився до мого вуха, обпалюючи подихом. — Що хочеш у новому році?
Я дивилася на золотисті бульбашки, що стрімко піднімалися вгору.
— Я вже загадала, — відповіла я тихо.
Він усміхнувся, хоча в його очах на мить промайнула невпевненість. Можливо, він відчув, що я вже не зовсім тут.
— Ти в мене найкраща… — почав він, але його без церемоній перебила гостя, що стояла поруч.
— Пощастило тобі з Марічкою, Андрію! — вигукнула вона, перекрикуючи музику. — Така терпляча дружина — це скарб! Я б свого за такий сюрприз уже зі світу зжила, а вона нічого, тримається!
Андрій засміявся разом із нею. Він нічого не заперечив. Не сказав, що це не сюрприз, а його особиста маніпуляція. Він просто прийняв цей «комплімент» як належне.
Я поставила келих на стіл, навіть не пригубивши. Саме тоді все стало остаточно зрозумілим: він обрав бути «хорошим хлопцем» для всіх навколо, крім тієї людини, яка була для нього найближчою. Йому було важливо, що про нього подумає Сашко чи випадкова знайома, але було байдуже, що відчуваю я в нашому спільному домі.
Після півночі свято перейшло в ту стадію, коли шум стає в’язким і одноманітним. Почалися розмови «про все і ні про що», жарти, які повторювалися по колу, танці в обмеженому просторі вітальні.
Я присіла на краєчок дивана, міцно стискаючи телефон. Мені здавалося дивним, як швидко може змінитися сприйняття рідного дому. Стіни залишилися тими самими, наші спільні фотографії на полицях висіли на своїх місцях, навіть ялинка з трохи перекошеною зіркою на маківці була тією самою. Але внутрішній фундамент тріснув. Опори переставили так, що конструкція більше не тримала тепла.
— Ти знову замовкла, — Андрій підійшов до мене, тримаючи в руці чергову порцію напою. — Вже всі помітили, що ти не в дусі. Ти можеш хоча б заради мене зробити вигляд, що тобі весело?
Я повільно підвела на нього очі.
— І що я маю зробити? — запитала я. — Почати голосно сміятися з жартів, які мені не подобаються? Чи, може, подякувати за те, що ти розтоптав мій вечір? Мені тепер треба ще й анімувати твоїх друзів, щоб нікого не бентежити своєю присутністю?
Він невдоволено скривився, наче відкусив лимон.
— Ти все ускладнюєш. Ти завжди все перетворюєш на драму. Просто будь простішою, Марічко. Не будь такою колючою.
«Будь простішою». Це словосполучення стало останньою краплею. В його системі координат «бути простішою» означало не ставити незручних запитань. Не вимагати чесності. Не мати права на власну територію та почуття. Це означало стати функцією — зручною, безвідмовною, непомітною.
З вітальні долинув голос Сашка:
— Андрію! Твій черга казати тост за перемогу! Ми чекаємо, давай до нас!
Андрій випростався. Він подивився туди, де було світло і шум, а потім — на мене, що сиділа в тіні. У його погляді майнуло коротке вагання. Те саме, яке вирішує долю стосунків.
— Я зараз, — кинув він мені через плече. — Буквально одну хвилину, і я повернуся.
Він не пішов демонстративно чи грубо. Він просто пішов туди, де було важливіше. Туди, де його хвалили, де він був лідером, де не треба було дивитися в очі ображеній дружині.
Я залишилася сидіти на дивані. Слухала, як він палко виголошує тост, як йому аплодують, як знову вибухає сміх. У цей момент мені не було ні боляче, ні гірко. Мені було кришталево ясно.
Я встала, тихо пройшла до спальні, зачинила двері й сіла на ліжко. За стіною тривало свято, яке не мало до мене жодного відношення. Тут була тиша.
Я згадала його слова: «Давай без гостей». Згадала, як він дивився на мене тоді — з такою удаваною щирістю. І зрозуміла головне: він не хотів тиші. Він хотів свята на своїх умовах, без необхідності узгоджувати щось зі мною, без потреби приймати моїх друзів. Він хотів мати свободу вибору без жодних наслідків для своєї репутації «ідеального чоловіка».
За якийсь час двері в спальню тихо відчинилися. У щілину пробилося світло з коридору.
— Ти тут? — запитав Андрій. Його голос був трохи охриплим. — Я тебе шукав. Всі питають, куди зникла господиня.
— Я не губилася, Андрію, — відповіла я, не вмикаючи світла. — Я просто пішла додому.
Він увійшов, сів на край ліжка. Від нього пахло вулицею та вечіркою. Він потер обличчя долонями, важко зітхаючи.
— Ну що ти починаєш… Все ж нормально пройшло. Всі задоволені, стіл був чудовий. Чого ти так сприймаєш усе в багнети?
Я обернулася до нього. У темряві його силует здавався чужим.
— Скажи мені тільки одну річ, — мовила я спокійно. — Ти з самого початку знав, що вони прийдуть? Ти домовлявся з ними ще тоді, коли просив мене відмовити Олені?
Він мовчав занадто довго. Достатньо довго для того, щоб підтвердити мої найгірші здогади.
— Я просто не хотів сварок, — нарешті видавив він. — Ти б одразу почала сперечатися, казати, що ти втомилася, що треба бюджет економити… Ти б усе одно засмутилася, то яка різниця — раніше чи пізніше? А так хоч свято вдалося.
Ось вона — його «зручна правда». Його турбота про мій спокій була лише способом заткнути мені рота.
— Тобто ти вирішив за мене, — підсумувала я. — Ти вирішив, що мої почуття — це те, чим можна знехтувати заради твого комфорту. Ти вирішив, що я маю просто потерпіти.
— Ну не перекручуй! — спалахнув він, різко підводячись. — Ти вічно все перевертаєш так, щоб я був винним! Ти стала якоюсь холодною, Марічко. Раніше ти була іншою — легшою, чи що.
— Раніше я намагалася, Андрію, — відповіла я, підводячись теж. — Я намагалася будувати партнерство, де двоє людей поважають одне одного. А зараз я просто зрозуміла, що будувала це сама.
Він хотів щось заперечити, набрати повітря для нової порції виправдань, але в двері знову постукали. Гучно, безцеремонно.
— Гей, ви там не заснули? — гукнув Сашко. — Андрюхо, ми там пісню знайшли, іди підспівай!
Андрій автоматично глянув на двері. Потім на мене. У його погляді не було каяття. Там було лише роздратування від того, що я заважаю йому насолоджуватися моментом.
— Я зараз повернуся, — сказав він механічно. — Давай вранці поговоримо, коли всі підуть. Зараз не час.
Я подивилася на нього і зрозуміла: він справді не бачить катастрофи. Для нього це був просто вдалий вечір, затьмарений «капризами» дружини. А для мене це була точка неповернення.
— Не треба, — сказала я.
Він уже був біля дверей. Обернувся.
— Чого не треба?
— Повертатися, — відповіла я. — Сьогодні — не треба. Йди до них. Там тобі краще.
Він завмер на порозі. Не одразу зрозумів сенс моїх слів. Його брови зійшлися на переніссі.
— Ти це серйозно? Через якусь дурницю?
— Так, — сказала я. — Це не дурниця. Це твій вибір. Ти його зробив ще тиждень тому. Просто сьогодні я його побачила.
Він постояв ще секунду, переминаючись із ноги на ногу. Потім ледь помітно знизав плечима — у цьому жесті було майже полегшення.
— Як знаєш, — кинув він. — Давай справді вранці. Зараз у мене свято.
І він вийшов, щільно зачинивши двері.
Я лягла на ліжко, не роздягаючись. Дивилася в стелю, де вигравали відблиски від гірлянд, що пробивалися крізь щілину під дверима. Мені було дивно спокійно. Усередині не було порожнечі — була кришталева ясність.
За стіною тривало свято. Там був шум, там була його «зручна правда» і люди, перед якими йому не треба було бути чесним чи відповідальним. Там залишався чоловік, якого я, здається, вигадала собі сама.
А я залишилася тут, у тиші своєї спальні. У новому році я залишилася з собою. І, як не дивно, цього виявилося цілком достатньо, щоб відчути себе нарешті на своєму місці. Ранок обіцяв бути холодним, але небо за вікном уже почало світлішати, віщуючи новий день і зовсім іншу історію.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
