– А де котлети? Я ж учора ввечері насмажила цілу миску, штук двадцять там було, не менше, – Ірина розгублено дивилася в порожню каструлю, що самотньо стояла на полиці.

Вона перевела погляд на чоловікового брата, який сидів за столом. Денис ліниво колупав у зубах, відсунувши від себе тарілку, на якій залишилися лише жирні сліди та крихти паніровки. Він навіть не подумав прибрати за собою, хоча просидів удома весь день.

– Ну, поїв я, – байдуже озвався родич, не відриваючись від телефону. – Смачні вийшли. Тільки солі замало, наступного разу більше сип. І гарніру не було, довелося з хлібом доїдати.

Ірина відчула, як усередині починає закипати важке роздратування. Вона щойно повернулася з роботи. Ноги гули після зміни в лікарні, спина нила, а в голові була лише одна думка: швидко поїсти і нарешті лягти. Вчора вона спеціально простояла біля плити дві години, щоб приготувати їжу на кілька днів. Розраховувала, що сьогодні відпочине.

– Денисе, це була вечеря на всіх. На кілька днів, – повільно, намагаючись не кричати, промовила Ірина. – Нас троє у квартирі. Ти справді з’їв двадцять котлет за один день?

– А що такого? – щиро здивувався він, нарешті піднявши очі. Погляд у нього був чистий і безневинний, як у немовляти. – Я чоловік великий, мені треба багато сили. Організм вимагає. Я ж не винен, що в тебе такі порції… дитячі.

– Дитячі? – Ірина зачинила холодильник так, що магнітики на дверцятах жалібно брязкали. – Два кілограми м’яса – це дитячі порції? Ти хоч уявляєш, скільки це коштує? І скільки часу я витратила?

– Ой, почалося, – Денис скривився. – Іро, не будь дріб’язковою. Їжа – це просто їжа. Прийде Артем, скажеш йому, нехай купить пельменів, якщо тобі вже так важко готувати. Я взагалі невибагливий, можу і пельмені з’їсти, якщо вони нормальні.

Ірина мовчки вийшла з кухні. Їй треба було перевести подих, щоб не почати сварку, якої вона терпіти не могла. Вона зайшла до спальні й просто сіла на ліжко.

Денис жив у них уже третій місяць. «Тимчасово», як сказав її чоловік Артем, коли забирав брата з вокзалу. У Дениса в іншому місті щось не склалося: чи то з роботою проблеми, чи то з особистим життям – історія була туманна. Він приїхав «шукати можливості». Можливості шукалися мляво. В основному Денис лежав на дивані, дивився серіали та переписувався в мережах. На співбесіди він майже не ходив, пояснюючи, що «на копійки він не піде, а гідних пропозицій поки нема».

Артем, чоловік Ірини, почувався незручно, але мовчав. «Він же брат, Іро. Рідна кров. Не можу я його вигнати. Потерпи, він знайде роботу і з’їде». Ірина терпіла. Вона була жінкою доброю, їй було не шкода тарілки борщу. Але ситуація ставала дивною.

«Тарілка борщу» перетворилася на повне забезпечення здорового сорокарічного чоловіка. Денис не купував продуктів. Взагалі. Навіть хліба чи солі. Він вважав, що раз він живе в брата, то брат має його годувати. А готувати, звісно, мала Ірина, бо це ж «жіноча справа».

Увечері прийшов Артем. Втомлений, із сірим обличчям. Робота на будівництві забирала всі сили.

– Привіт, сонечко, – він поцілував дружину. – Є щось поїсти? Голодний, страх.

Ірина мовчки кивнула на порожню плиту.

– Ні, Артеме. Їжі немає.

– Як немає? – здивувався чоловік. – Ти ж казала, що котлети насмажила…

– Твій брат їх з’їв. Усі. І гарнір теж. І ковбасу, яку я на сніданок купувала. В холодильнику лише банка гірчиці та старий лимон.

Артем важко зітхнув і потер очі.

– Знову? Я ж просив його залишати і нам.

– Просив? – Ірина склала руки на грудях. – Артеме, прохання не допомагають. Ми працюємо вдвох, платимо кредит за квартиру, комуналку, а тепер ще й годуємо дорослого чоловіка, який навіть чашку за собою не помиє. Я порахувала, що ми на продукти стали витрачати значно більше. Ці гроші я планувала відкласти на наше лікування.

– Іро, ну не сердься. Я з ним серйозно поговорю. Давай я зараз у магазин збігаю, куплю щось на швидку руку?

Ірина подивилася на чоловіка. Їй було його шкода. Він розривався між родиною та братерським обов’язком. Але доброта за чужий рахунок – це не зовсім доброта.

– Ні, – твердо сказала вона. – Я не хочу перекушувати сосисками. І готувати сьогодні не буду. Я замовлю готову їжу. Мені та тобі. Ти будеш?

– Буду, – приречено кивнув Артем.

Коли приїхала доставка, Денис одразу з’явився на кухні, принюхуючись.

– О, бенкет! – весело вигукнув він. – А я думаю, чого на кухні так тихо. Вирішили ресторан влаштувати? Правильно, треба відпочивати. Що там у вас?

Ірина мовчки дістала два контейнери та дві виделки.

– Це мені й Артему, – спокійно сказала вона.

Денис завмер у дверях, усмішка зникла.

– У сенсі? А я?

– А тобі, Денисе, там нічого немає, – відповіла Ірина, не піднімаючи очей. – Ти ж пообідав котлетами. Двадцять штук. Думаю, до завтра ти ситий.

– Ви що, серйозно? – Денис подивився на брата. – Артеме, ти це чуєш? Твоя дружина мені шматком хліба дорікає? Ми ж одна сім’я!

Артем, який уже почав їсти, почувався дуже ніяково.

– Денисе, ну справді… Ти все з’їв, що Іра приготувала. Ми з роботи прийшли голодні. Це порційні страви на двох.

– Могли б і на трьох замовити, не збідніли б! – пирхнув брат. – Жадібні ви стали. Рідному брату пошкодували їжі. Піду хоч чаю поп’ю. Якщо чай ще не під замком.

Він демонстративно голосно грюкнув дверима своєї кімнати.

– Дарма ти так різко, – тихо сказав Артем. – Образився він.

– Нехай ображається, – відрізала Ірина. – Артеме, я вирішила. Я більше не готуватиму на трьох. Я готуватиму тільки нам. Або взагалі перестанемо вдома готувати. Я не наймалася в безкоштовні кухарки.

– Іро, ну як це? Ми ж в одній квартирі. Не будемо ж ми каструлі ховати?

– Навіщо ховати? Я просто не буду їх наповнювати для нього. Хоче їсти – нехай іде в магазин, купує і готує. Руки в нього є.

Наступного ранку Ірина приготувала сніданок: рівно два бутерброди та дві кави. Коли Денис виповз на кухню, стіл був порожній.

– А де сніданок? – запитав він, заглядаючи в порожній холодильник. – Там же яйця були вчора.

– Були, – кивнула Ірина. – Два. Я їх нам зварила.

– Іро, ти знову починаєш? – голос брата став роздратованим. – Мені що, голодним бути?

– Денисе, – Ірина почала збиратися. – Магазин за рогом. Яйця там продаються. Олія, хліб – усе є. Плита працює. Смачного.

– У мене грошей немає, – буркнув він. – Я роботу шукаю.

– Це твої справи, – жорстко сказала Ірина. – Ти дорослий чоловік. Живеш тут безкоштовно, не платиш за комуналку, світло, інтернет. Я не зобов’язана тебе ще й годувати.

Минув тиждень. Атмосфера в квартирі була як перед грозою. Ірина тримала оборону. Вона готувала рівно дві порції. Якщо щось залишалося, вона прибирала в контейнери з написами «Обід Артема» або «Обід Іри».

Денис сердився. Намагався тиснути на жалість, скаржився братові. Але Артем, бачачи втому дружини, лише розводив руками: «Денисе, Іра права. Йди хоч кудись працювати».

Одного дня Ірина повернулася і побачила на кухні справжній погром. Гора брудного посуду, жирні плями на плиті, розсипане борошно. А на столі стояла пательня з чимось пригорілим.

– Що тут сталося? – запитала вона.

Денис вийшов із кімнати, доїдаючи шматок хліба.

– Вирішив сам приготувати, раз ти в нас у страйк граєш. Знайшов борошно та яйця. Хотів напекти щось. Пригоріло все, пательня у вас погана, все липне.

Ірина підійшла до плити. Її нова пательня з гарним покриттям була безнадійно зіпсована – мабуть, Денис шкрябав по ній залізною виделкою.

– Ти зіпсував посуд, – тихо сказала Ірина. – Ти витратив останні продукти і залишив бруд. Хто це буде прибирати?

– Сама прибереш, не переломишся! – гаркнув Денис. – Довела людину! Я тут від голоду ледве ходжу, а вона про пательню!

У цей момент прийшов Артем. Він почув ці слова. Обличчя чоловіка змінилося.

– Денисе, – сказав він дуже тихо, але твердо. – Ти як розмовляєш з моєю дружиною?

– А що вона? – кричав брат. – Їсти не дає, тепер ще й прибиранням дорікає!

– Збирай речі, – сказав Артем.

– Що? – Денис не повірив. – Ти мене виганяєш? Через пательню?

– Ні. Через те, що ти не поважаєш нас. Я терпів, поки ти просто жив за наш рахунок. Але кричати на Іру в моєму домі я не дозволю. Вона працює як проклята, а ти навіть тарілку помити не здатний.

– Та куди я піду? Вечір уже!

– Автобуси ходять. До мами доїдеш. Гроші на квиток я дам. Збирайся.

Денис зрозумів, що цього разу не пронесе. Артем, який завжди був м’яким, став як камінь. Збори були шумними. Денис кидав речі, грюкав дверима і кричав, що брат «підкаблучник», а Ірина – «зла жінка», яка посварила рідних братів.

– Пательню нову купиш! – крикнув він на порозі.

– Совість у нас чиста, – відповіла Ірина. – І двері зачини щільно. Ключі залиш.

Коли двері зачинилися, у квартирі нарешті стало тихо. Зникло це відчуття напруги, пішов чужий запах, стало легше дихати. Артем сів у коридорі, опустивши голову.

– Пробач мені, Іро, – сказав він глухо. – Треба було раніше це зробити. Я все сподівався, що він зміниться.

– Все добре, – вона обійняла його. – Головне, що ми тепер самі. Ти вчинив правильно.

Вони пішли на кухню. Разом помили посуд, витерли плиту. Викинули зіпсовану пательню – вона стала символом того, що все закінчилося.

– Їсти хочеш? – запитала Ірина.

– Дуже, – зізнався Артем. – Але готувати сил немає.

– А давай просто картоплі посмажимо? На старій чавунній сковорідці, вона ще від бабусі, її нічим не зіпсуєш.

– Давай! – усміхнувся він.

Вони вечеряли пізно ввечері. Проста їжа здавалася найсмачнішою на світі. Вперше за довгий час вони були самі у своєму домі. І це було справжнє щастя.

Денис поїхав до матері. Через кілька днів та зателефонувала Артему і скаржилася, що син «у депресії» і «відновлює сили». Ірина лише посміхнулася: «відновлення сил» означало, що тепер він об’їдає маму-пенсіонерку. Але це був її вибір.

А через місяць дійшли чутки, що мама теж влаштувала Денису скандал, коли отримала рахунки за світло та воду. Виявилося, що любити дорослого неробу на свою пенсію значно важче, ніж вчити невістку «терпінню». У результаті Денису таки довелося піти на роботу. Не на посаду директора, звісно, але на хліб із маслом заробляв.

Ірина купила нову пательню. Дорогу, гарну. І щоразу, готуючи вечерю, вона раділа, що ця їжа – для її родини. Допомагати рідним – це важливо, але тільки тоді, коли вони самі намагаються щось робити. Свій дім і свій спокій потрібно захищати.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.