«Ви що, туди домашній часничок додали, чи мені примарилося?» — цей голос, солодкий, як перестояний мед, став початком кінця мого сімейного спокою.
Марина завмерла в коридорі, міцно стискаючи пакет зі сміттям. Перед нею, ніби з-під землі виросла, постала пані Ганна — сусідка знизу. Це була жінка «поважної комплекції» з пишною завивкою кольору баклажана та очима, які, здавалося, мали вбудований рентген для сканування чужих сумок із супермаркету.
— Доброго вечора, пані Ганно, — Марина намагалася тримати фасад вихованості. — Так, вечерю готую. Курку в духовці запікаю.
— З травами! — мрійливо закотила очі сусідка, роблячи такий впевнений крок уперед, що невидима лінія порога була перетнута миттєво. — А я от усе сама та сама… Син у столиці, дзвонить раз на паску, онуки й імені баби не згадають. Варю собі кашку на воді, бо шлунок уже не той. А іноді так хочеться чогось домашнього, справжнього… Ой, а це у вас ще й пирогом пахне? Яблучним?
Марина розгубилася. Вона справді спекла шарлотку, бо чоловік, Тарас, дуже просив щось до чаю після важкої зміни. Відступати не було куди. Пані Ганна дивилася на неї поглядом покинутого кошеняти, хоча сама виглядала цілком вгодованою і рум’яною.
— Зайдете? — невпевнено запропонувала Марина, в глибині душі сподіваючись на ввічливу відмову. — У нас, щоправда, ще на стіл не накрито…
— Ой, Мариночко, ну раз ти так щиро просиш! Хіба ж можна відмовити, ще образишся, — миттєво зорієнтувалася сусідка і дивовижно швидко просочилася в квартиру. — Я тільки на хвилинку, чайку ковтнути.
Та «хвилинка» розтяглася на дві з половиною години. Пані Ганна не просто попила чаю. Вона з апетитом знищила солідну порцію курки, поклала собі добавку картопляного пюре, примовляючи, що «зараз такої бульби в магазинах не купують, суцільні нітрати», а потім “приговорила” три великі шматки пирога.
Тарас, який повернувся з роботи втомлений, був змушений підтримувати розмову про те, як у пані Ганни «крутить» коліна на дощ і чому нинішні платіжки за опалення — це грабунок серед білого дня.
Коли за сусідкою нарешті зачинилися двері, Тарас просто впав на диван, навіть не розв’язавши шнурівки на черевиках.
— Мартинко, я все розумію — гостинність, традиції… Але я сподівався провести вечір із тобою, а не слухати лекцію про те, як правильно садити чорнобривці на підвіконні.
— Тарасе, ну мені було ніяково, — винно розвела руками дружина, згрібаючи гору брудного посуду. — Вона так дивилася… Самотня людина. Один раз погодували, не збідніємо ж.
— Один раз — не збідніємо, — погодився чоловік. — Головне, щоб це не стало традицією.
Але Тарас як у воду дивився. Наступного дня, рівно о дев’ятнадцятій, коли родина тільки сідала вечеряти, у двері знову подзвонили. На порозі знову стояла пані Ганна. У руках вона тримала маленьку баночку варення, на дні якої сумно бовталося щось зацукроване.
— Мариночко, привіт! — радісно проголосила вона, вже розстібаючи пальто прямо в передпокої. — Я подумала, вчора так душевно посиділи. Ось, варення своє принесла, не гоже з порожніми руками в гості. А чим це у вас пахне? Борщиком? Ой, сто років справжнього борщу не їла, все якось ліньки самій на одну людину варити…
Сценарій повторився один в один. Дві тарілки борщу зі сметаною, хліб із салом, чай і довгі розповіді про невістку, яка «руки не з того місця має». Баночка з варенням так і залишилася стояти на тумбочці — про неї господиня навіть не згадала.
Так тривало тиждень, потім другий. Кожен вечір, як за розкладом. Приводи були різні: то їй треба номер майстра (який висить у під’їзді на дошці), то вона «почула дивний гуркіт зверху» і прийшла перевірити, чи все добре, то просто «проходила мимо». Фінал завжди був один — пані Ганна за обіднім столом.
Марина почала помічати, що маски скромності спадають. Тепер сусідка навіть не чекала запрошення. Вона просто йшла на кухню, сідала на «своє» місце біля вікна і запитувала:
— Ну, господине, чим сьогодні годуватимеш?
Тарас лютував. Він почав затримуватися на роботі, аби не перетинатися з «гостею», але та нікуди не поспішала. Вона могла сидіти до пізнього вечора, перемикаючи канали на їхньому телевізорі.
— Марино, це переходить усі межі, — шепотів Тарас на кухні, поки в кімнаті пані Ганна дивилася серіал. — Ми що, філія благодійної їдальні? Я хотів взяти котлети на обід завтра, а їх немає. Вона з’їла три штуки! Я, дорослий мужик, з’їдаю дві.
— Тихше, вона почує, — шикала Марина.
Але їй самій уже було не до сміху. Продукти зникали з холодильника з космічною швидкістю. Сир, ковбаса, масло, м’ясо — все зникало в бездонному шлунку сусідки. Бюджет, який вони ретельно планували, щоб швидше виплатити розстрочку за квартиру, почав тріщати по швах.
Одного вечора Марина затрималася, і вони з Тарасом замовили піцу. Як тільки кур’єр вийшов з під’їзду, пролунав знайомий дзвінок.
— Ой, піцою пахне! — ніс пані Ганни працював краще за будь-який навігатор. — А я якраз мимо йшла. Діти, це ж шкідливо, сухом’ятка! Ну та ладно, раз можна.
Вона сіла і без зайвих церемоній взяла найбільший шматок.
— Тісто трохи пересушене, — зауважила вона, жуючи. — І начинки пошкодували. От я раніше пироги пекла… Мариночко, а налий чайку? Тільки міцного, і дві ложки цукру, бо щось тиск скаче.
Марина подивилася на чоловіка. Тарас сидів червоний, стискаючи кулаки під столом. Він мовчав лише заради дружини. Але саме в цей момент Марина зрозуміла: досить. Натяки на кшталт «ми сьогодні стомлені» або «у нас мало їжі» сусідка ігнорувала фразою: «Та я вам не заваджу, я як пташка — поклюю трошки та й усе». «Пташка» важила під центнер і клювала як добрий пелікан.
Рішення прийшло в суботу, коли Марина сіла за банківський додаток. Сума, витрачена на супермаркети за останній місяць, була просто непристойною. Вона перевищувала їхні нормальні витрати майже вдвічі.
— Тарасе, йди-но сюди, — покликала вона чоловіка.
Вона показала йому екран телефону.
— Ого… Це ми стільки проїли?
— Не ми, — відрізала Марина. — А ми з пані Ганною. Я тут прикинула… Вона вечеряє у нас шість разів на тиждень. Повноцінно. Плюс десерти, чай, кава.
Марина взяла аркуш паперу. Вона працювала бухгалтером, тому цифри були її стихією. Вона почала писати спокійно, без злості, лише з холодним розрахунком.
«Калькуляція витрат на харчування гостя за поточний місяць», — вивела вона зверху.
Далі пішли пункти:
Котлети домашні — 20 шт. (враховано фарш, яйця, олія).
Борщ на яловичині — 6 порцій.
Голубці — 12 шт.
Сирна нарізка та м’ясні делікатеси.
Випічка домашня (борошно, цукор, фрукти).
Чай, кава, цукор (з розрахунку на щоденне споживання).
Сума вийшла солідна. Для молодої сім’ї, яка рахує кожну копійку, це були гроші, за які можна було купити нові кросівки або оплатити комуналку за місяць.
— Ти реально збираєшся це їй віддати? — Тарас дивився на дружину з сумішшю жаху і захвату.
— Не просто віддати. Я попрошу це оплатити, — спокійно відповіла Марина. — Ми пробували бути добрими — вона сіла на шию. Ми пробували бути холодними — вона не помічає. Перейдемо на мову ділових стосунків. Якщо вона вважає нашу кухню рестораном, нехай платить за меню. Я навіть за приготування не рахувала, суто собівартість.
Вечір настав неминуче. Марина приготувала найпростіші макарони з дешевими сосисками. Ніяких салатів чи пирогів. Рівно о сьомій — дзвінок.
Тарас хотів відкрити, але Марина зупинила його жестом:
— Я сама.
Вона глибоко вдихнула, взяла свій «документ» і вийшла в коридор. Пані Ганна стояла на порозі, сяючи від передчуття вечері.
— Добрий вечір, сусідоньки! — заспівала вона, намагаючись зазирнути через плече Марини. — А я йду, чую — макарошками пахне. Дай, думаю, зайду, солі попрошу, бо моя якраз закінчилася…
Про сіль вона згадувала вже вп’яте, хоча Марина знала, що в неї вдома стратегічний запас.
— Доброго вечора, пані Ганно, — Марина не відступила з порога, перекриваючи шлях. Обличчя було кам’яним.
— Ой, Мариночко, чого ти така серйозна? Сталося щось? Чи на роботі накрутили? Ти пусти, я зараз чайку заварю, поговоримо, воно й попустить…
— Пані Ганно, перш ніж ви зайдете, я маю обговорити з вами одне питання, — твердо сказала Марина.
Сусідка насторожилася. Її очі перестали бігати.
— Яке питання?
— Фінансове.
Марина простягнула їй листок.
— Що це? — Пані Ганна взяла папір, піднесла до очей, мружилася.
— Це рахунок за харчування, — пояснила Марина. — Тут детально розписано все, що ви з’їли у нас за три тижні. Я порахувала лише вартість продуктів.
Хвилину пані Ганна мовчала. Вона читала список, і її обличчя почало змінювати колір: від здивованого до яскраво-бурякового.
— Ти… Ти що, з розуму вижила? — нарешті видавила вона. Голос затремтів. — Це жарт такий? Молодь зараз зовсім сором втратила?
— Ніяких жартів, — спокійно продовжувала Марина. — Пані Ганно, ми з чоловіком працюємо з ранку до ночі. У нас розстрочка, ми плануємо кожну витрату. Коли ви почали приходити щодня, наші витрати на їжу зросли майже вдвічі. Ми не можемо собі дозволити утримувати ще одну людину. Ви ж не бідуєте, ми знаємо, що у вас є пенсія і ви ще підробляєте.
— Та як у тебе язик повернувся! — заверещала сусідка на весь під’їзд. — Я до вас по-людськи! Я вам компанію складала, розважала, щоб вам не нудно було вдвох сидіти! А ти мені… шматок хліба рахуєш? Крохобори! Гниди капіталістичні!
— Тут не шматок хліба, — Марина спокійно ткнула пальцем у рядок. — Тут п’ять кілограмів м’яса і два кілограми дорогого сиру. Це не крихти.
— Та подавіться ви тим м’ясом! — крикнула пані Ганна, жмакаючи папір і кидаючи його під ноги Марині. — Ноги моєї тут більше не буде! Ганьба! З сусідів гроші вибивати! Я всім розкажу, які ви жадібні! Весь дім знатиме!
— Розкажіть, — кивнула Марина. — І не забудьте згадати, як смачно я готую, раз ви три тижні поспіль не могли від нас піти. На все добре.
Двері зачинилися. Клацання замка пролунало як фінальна крапка. За дверима почулося важке тупотіння вниз сходами і прокльони про те, що «раніше люди були людьми, а зараз — вовки».
Марина притулилася спиною до дверей. Її трусило. Почуття провини, яке нам прищеплюють з дитинства — «старших треба поважати», «гостя треба нагодувати», — пекло десь у грудях.
З кухні вийшов Тарас. Він мовчки обійняв дружину.
— Ти як?
— Паршиво. Почуваюся останньою мегерою.
— Ти не мегера. Ти просто захистила наші кордони. Знаєш, є така штука — токсична простота. Оце про неї. Вона користувалася твоїм вихованням. Якби ти це не зупинила, вона б скоро з подушкою до нас прийшла.
— Вона ж пообіцяла всьому будинку роздзвонити…
— І що? — посміхнувся Тарас. — Думаєш, сусіди не знають пані Ганну? Я якось на сходах розмовляв із чоловіком з п’ятого поверху. Він казав, що вона до них так само пів року ходила, поки його дружина просто не перестала двері відчиняти. Тож ми ще дуже інтелігентно вчинили.
Тарас мав рацію. Наступного ранку біля під’їзду Марина зустріла сусідку з першого поверху — Марію Іванівну, жінку дуже виважену і спокійну. Марина внутрішньо стиснулася, очікуючи осуду.
— Доброго ранку, Мариночко, — привітно кивнула та. — Чула, у вас вчора «вистава» була? Ганна на лавці вже всім вуха прожужжала, які ви «куркулі».
Марина почервоніла.
— Вибачте, Маріє Іванівно…
— Та за що вибачатися? — засміялася жінка. — Молодець! Давно треба було її присадити. Вона ж по всьому будинку так «гастролює». То в одних поїсть, то в інших. Економить, кажуть, сину на машину збирає. А молодь совість має, відмовити не може. Ти перша, хто так красиво її відшив. Рахунок виставила? Це ж треба було додуматися! Геніально!
Життя повернулося в нормальне русло. Вечори знову стали тихими. Ніхто не дзвонив у двері о сьомій, ніхто не заглядав у каструлі і не критикував кількість начинки в піці. Холодильник перестав пустіти за два дні.
Десь за тиждень Марина і Тарас поверталися з крамниці. Біля під’їзду на лавці сиділа «коаліція» на чолі з пані Ганною. Побачивши Марину, вона демонстративно відвернулася і голосно, щоб усі чули, промовила:
— А от зараз молодь пішла — снігу взимку не випросиш. Самі їдять, делікатеси сумками тягнуть, а старої людини чаєм не напоять.
Марина зупинилася. Вона подивилася на сусідку, спокійно відкрила пакет і дістала пачку доброго печива.
— Пані Ганно, — сказала вона чітко. — Чай ми завжди наллємо. Ми гостей любимо. Але запрошених. А нахлібників — ні. Оце печиво вам до чаю. Пригощайтеся. За рахунок закладу.
Вона поклала пачку на лавку і, взявши чоловіка під руку, зайшла в під’їзд. Сусідки на лавці зашушукалися, але в тому шепоті вже не було засудження. Скоріше — повага до того, хто зміг сказати «ні».
Вдома, розбираючи сумки, Тарас усміхнувся:
— «За рахунок закладу»? Серйозно? Пишаюся тобою.
— А то, — підморгнула Марина, дістаючи м’ясо. — До речі, на вечерю сьогодні котлети. І знаєш, що найприємніше?
— Що?
— Що нам дістанеться по дві штуки. І на завтра ще залишиться.
За вікном сідав вечір. У квартирі пахло затишком і спокоєм. Це був аромат життя, в яке більше ніхто не вривався без запрошення. І хоча той рахунок залишився неоплаченим у грошах, він повністю окупився спокоєм у душі. Бо іноді, щоб зберегти людяність, треба просто вчасно виставити рахунок тим, хто її знецінює.
А пані Ганна… Кажуть, тепер вона часто «заходить за сіллю» до нових мешканців із сусіднього під’їзду. Але то вже зовсім інша історія.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
