Галина і Степан були людьми небагатими, все життя працювали на заводі, намагалися з усіх сил для своїх доньок. Родина мешкала в однокімнатній квартирі, яка дісталася ще колись від підприємства. Тісно було, але звикли: спочатку жили всі разом, а потім старша донька Олена закохалася, вийшла заміж і поїхала в інше місто.

– «Мамо, я щаслива, – казала вона тоді, – у нас там будуть зовсім інші можливості. Не хвилюйтеся за мене».

– «Тільки не забувай про нас», – зітхала Галина, обіймаючи доньку.

А молодша, Наталя, лишилася вдома. Вона навчалася у педучилищі, підпрацьовувала в магазині, допомагала батькам по господарству й завжди була поряд.

Життя текло спокійно, аж поки не померла бабуся по батьковій лінії. Її однокімнатна квартира, стара, але своя, звільнилася. Після похорону сім’я сиділа за столом і радилися, що робити.

– «Може, продамо? – кинув Степан. – І всім легше буде».

– «Та ні, – заперечила Галина, – у нас же дві доньки. Одній – ця квартира, другій – та. І справедливо, і дітям допомога».

Вирішили, що бабусина квартира дістанеться Наталі. Бо Олена вже була заміжня, жила в іншому місті, не дзвонила місяцями, а іноді й роками не приїздила.

Наталя зробила там ремонт: пофарбувала стіни, купила меблі в кредит, навіть ламінат поклала. Вона пишалася:

– «Це мій куточок. Тепер я теж маю свій дім».

Батьки зітхнули з полегшенням – наче зробили добру справу, хоч одній дочці допомогли.

Минуло кілька років. І раптом, мов грім серед ясного неба, повернулася Олена. Її шлюб розпався. Чоловік залишився у тій квартирі, де вони жили, а вона приїхала додому з валізою і сльозами.

– «Мамо, тату, я все втратила… У мене ні житла, ні роботи. Я хочу почати все заново», – плакала вона на порозі.

Батьки не могли її вигнати. Поселили в своїй квартирі, стали підтримувати. Але згодом почали виникати розмови.

– «А чому це Наталя живе у бабусиній квартирі сама? – кинула Олена одного вечора. – Це ж і моя спадщина теж».

– «Доню, але ж тоді ти сама відмовилася, – намагався пояснити Степан. – Ми думали, що справедливо віддати Наталі».

– «Відмовилася? Я не відмовлялася! Мене ніхто не питав! Це незаконно!» – підняла голос Олена.

Наталя, почувши це, обімліла:

– «Олено, як це незаконно? Я все своїми руками зробила там. Я кредити віддавала, ремонт робила. Де ти була тоді?»

Але сестра стояла на своєму.

З кожним днем атмосфера у родині ставала все напруженішою. Батьки мучилися: одна донька ображена, інша почувається обдуреною.

– «Галю, може, віддати половину квартири Олені? – нерішуче говорив Степан. – Щоб не сварилися».

– «А як тоді Наталя? Вона ж усе вклала туди. Це ж несправедливо…»

Урешті Олена заявила:

– «Або ви поділите квартиру, або я йду до суду!»

Ці слова впали, як камінь у воду. Галина не спала ночами, ходила по кімнаті. Наталя плакала:

– «Я ж завжди була з вами. Невже я тепер повинна віддати половину чужій людині, яка згадала про нас тільки тоді, коли їй стало зле?»

За документами, бабусина квартира перейшла на батька, і саме він мав прийняти рішення, але зробити це було непросто, бо яке б рішення він не прийняв – одна з дочок все ж залишиться ображеною.

Деякий час сестри намагалися домовитися: Наталя хотіла викупити частку Олени, але грошей бракувало. Олена ж наполягала на продажу. Урешті квартиру виставили на ринок і продали. Кожна отримала по половині грошей.

– «Ось, тепер усе справедливо», – кинула Олена.

Та для батьків і Наталі ті гроші стали гіркими. Бо разом із квартирою зникла і віра в родинне тепло.

Наталя, тримаючи свою частку, сказала матері:

– «Мамо, ці гроші мені ніколи не замінять того дому, який я створила. Я втратила не квартиру, а сестру».

Галина лише важко зітхнула:

– «Квартира – то цегла й бетон. А от душу, доню, коли розділиш, – не збудуєш заново».

Минуло кілька років. Наталя таки зібралася, купила невеличку однокімнатну квартиру в іншому районі. Там було скромно, але затишно. Вона працювала, облаштовувала побут, жила своїм життям.

А Олена… кочувала з орендованих квартир до знайомих, бо гроші швидко розійшлися. І одного вечора вона прийшла до матері, тихо сказала:

– «Мамо, я все зіпсувала. Через ту квартиру я втратила вас усіх. А квартира мені нічого не дала…»

Галина, дивлячись на старшу доньку, тільки сумно хитнула головою:

– «Найбільша спадщина, Олено, це любов і підтримка. А ти проміняла її на стіни. Тепер тобі треба заново навчитися цінувати те, що справжнє».

Так квартира, яка мала стати опорою для дітей, обернулася розбратом. А правда виявилася проста: не стіни роблять дім, а люди. І тільки там, де є любов і вдячність, – там і справжнє багатство.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.