– А чого з нами? В твоєї мами дочка є, нехай вона до Ліди йде. Де це бачено, щоб маючи рідну доньку з невісткою жити? – Вероніка слів не вибирала, коли пояснювала моєму сину, що я з ними жити не можу.
Очевидно, вони були впевнені, що я не чую їхньої розмови. Хоча, невістка може і спеціально голосно говорила. Це вже не має значення. Зрозуміло лише одне – в домі сина, якому я все життя допомагала, мені місця немає.
В мене склалася непроста ситуація. Я розлучилася з чоловіком давно, і двох своїх дітей я виховувала сама. Чоловік платив лише мізерні аліменти.
Коли діти виросли, вже студентами були, я познайомилася з Віктором, і це знайомство змінило моє життя до невпізнання.
Віктор був доволі забезпеченим, порівняно зі мною. У нього був свій будинок, машина, і він дуже добре заробляв. Я переїхала до нього, а в нашій двокімнатній квартирі залишилися син і дочка.
Ліда моя перша заміж вийшла і привела чоловіка в нашу квартиру. А син спочатку пішов на знімання.
Сину своєму я стала відразу допомагати, бо мала таку можливість. Адже Віктор мене у всьому забезпечував, був дуже щедрим до мене, тому свої гроші, які я заробляла, я складала і віддавала лише сину.
Вважала, що так буде правильно, адже дочці я квартиру залишила.
Коли син надумав одружуватися, йому теж потрібна була квартира. Моя сваха виявилася заробітчанкою, але сама квартиру купувати вона не захотіла, запропонувала скинутися по половині.
Щось тоді у мене вже було відкладене, а щось мені Віктор допоміг, і ми разом з свахою купили молодятам трикімнатну квартиру, при чому я дала значно більше, ніж сваха, бо ремонт і меблі майже всі я купила.
То ж допомагаючи сину 15 років, поки я жила з Віктором, я ставила ставки на нього, на те, що в разі чого саме син мене догляне. Адже дочці я не дала жодної гривні, крім нашої старої квартири Ліда від мене більше нічого не отримала.
На жаль, мого чоловіка раптово не стало, і виявилося, що його будинок оформлений на його маму, якій зараз 88 років. Мені вона не збирається нічого віддавати, бо в неї є донька.
Сестра Віктора має трьох дітей, і без зайвої скромності мітить на майно свого покійного брата, про що мені прямо і сказала.
Одним словом, родичі Віктора попросили мене покинути їхній тепер уже будинок. Оскільки ми з Віктором офіційно не були розписані, то я не можу ні на що претендувати.
Можна все доводити через суд, що ми з ним 15 років прожили, але на всю цю тяганину треба багато грошей, яких у мене немає.
Опинившись у скрутному становищі, я прийшла до сина, адже саме йому я все життя допомагала, та й квартира у нього більша, ніж у дочки, але невістці це не сподобалося.
– Не буду я жити з свекрухою, і крапка, – заявила вона моєму сину.
А він мовчить, бо теж не хоче, щоб я з ними жила.
Дочка мені теж прямим текстом відмовила:
– Мамо, у мене чоловік, двоє дітей, і дві маленькі кімнати. Куди ще й ти? Хіба що на балконі на кухні на диванчику розмістишся, – каже.
І невістка категорично не хоче, щоб я у них була. А що мені тепер робити, я просто не уявляю. В мене навіть немає грошей, щоб піти на знімання, не кажучи вже про те, щоб купити собі щось.
– Вероніко, мамі нема куди йти, – спробував захиститися за мною син.
– Мені байдуже. Нехай їде до моєї мами в Іспанію, і ще за 5 років заробить собі на квартиру, – каже Вероніка.
Вони без мене вирішили, що мені буде краще. А я за кордоном ніколи не була, не знаю, чи варто мені в 56 років кудись рипатись.
Порадьте, що мені робити, бо так виходить, що я все життя для дітей старалася, а в підсумку стала нікому не потрібною.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
