fbpx
Життєві історії
А через місяць після того випадку Андрій мені сказав, що у мами його день народження. – Я не піду, мене Марія Кузьмівна бачити не бажає, – кажу, – подарунок вибрати для твоєї мами допоможу, але сама не піду. Нічим хорошим це не закінчиться. – Треба, щоб ти пішла, – сказав чоловік ще через тиждень, коли у нас подарунок вже був куплений, – все зміниться, от побачиш

Я стільки своїх сил в нього вклала, доглядала за ним дуже добре, дала гарне виховання, стала йому справжньою матір’ю, – гордо сказала мені при першому ж знайомстві Марія Кузьмівна, мати мого майбутнього чоловіка, – лікувала, вчила, на гуртки його різні водила, а мій Андрійко в дитинстві був такий слабенький, такий ніжний, так що стільки сил і душі в нього вкладено, поки він виріс і став таким красенем, не передати словами.

І свекор майбутній руку дружині поцілував на знак великої вдячності і визнання її неймовірно непосильних заслуг перед їх сином. Справа в тому, що Марія Кузьмівна не рідна мати Андрія.

Вона вийшла заміж за його батька, коли його синові Андрійкові було всього 3 роки, ще маленьким, можна сказати, був він. Рідна мати мого чоловіка кинула сім’ю і виїхала за кордон, за своїм шкільним коханням, ледь малому Андрійкові виповнилося півтора року.

– Перший час ми з моєю матір’ю жили, – продовжив батько мого, тоді ще тільки нареченого, – звичайно, догляд за сином був, але бабуся – зовісім не мати, адже вона у віці вже була, не до малих дітей їй було, важко з усім справлялася. А потім я Марію я зустрів і для нас все змінилося на краще.

Марія Кузьмівна при цих словах заплющила очі, як сита задоволена кішка, видно було, що похвала лестить їй, вона тільки й такі слова про себе сприймає.

– Ми це все тобі розповідаємо, щоб ти була в курсі всіх наших сімейних справ, все знала і розуміла, – продовжила майбутня свекруха, – треба ж розуміти, в яку сім’ю йдеш в невістки. Я навіть рідну дитину дозволила собі тільки тоді народити, коли Андрійко вже був в 5 класі.

З твердженням, що «я йду в їхню сім’ю», я тут же не погодилася: у мене квартира своя, ми з Андрієм зібралися створити свою власну сім’ю, і, подобається це комусь чи ні, але рішення ми усі прийматимемо самі, як би мене не настроювали.

Я можу поважати Марію Кузьмівну за те, що вона виростила мені чоловіка, як рідного, але що це змінює особисто для мене? Свекруха вона і є свекруха. Рідна чи ні, у мене буде своя сім’я.

Приблизно так я думала. Але час показав, що я глибоко помилялася.

– Ой, а що це штор немає зовсім у вас? Якось незатишно, зовсім не виглядає затишним сімейним гніздечком, – висловилася Марія Кузьмівна при першому ж візиті в мою однокімнатну квартиру за тиждень до реєстрації нашого шлюбу, – значить так, карниз я виберу для вас сюди сама, штори замовлю теж сама, підберу вам лише найкращі, не хвилюйся, я маю дуже гарний смак. І не сперечайся зі мною, я краще знаю, я життя прожила, я Андрія виростила.

– Мої жалюзі, – кажу, – мене влаштовують, ніяких карнизів, ніяких штор я вішати не буду у своєму домі, це вже давно не модно та не практично.

– Чому це? – вже грізно запитує Марія Кузьмівна, – Я кажу, що треба, значить, треба. Ще заміж не вийшла, а вже права качає! Андрію, скажи їй!

– А що мені Андрій може сказати? – питаю, – Я стану його дружиною, це моя квартира, мої жалюзі. Я нічого не хочу міняти у себе в будинку.

– Як некрасиво дорікати, що Андрій йде жити на твою територію, – Марія Кузьмівна сумно похитала головою, – я теж пішла жити на територію чоловіка, але у мене було право змінювати все так, як я захочу, я абсолютно все зробила на свій лад в його домі. І Андрія я виховувала так, як вважала за потрібне, а чоловік ні слова мені не говорив. І свекруха завжди була мною задоволена. Ось зумій так життя прожити, а потім будеш говорити, що ти хочеш і як ти хочеш!

– Ви на території чоловіка штори вибирали на свій смак, – відповідаю, – а не у його мами. І вона вам нічого не нав’язувала, що повісити на вікна, я правильно розумію?

– Так вона слова мені не говорила, навпаки, вона завжди мені була вдячна, за те, що я чужу дитину прийняла і виростила, як свого рідну, не шкодуючи ні себе, ні своїх сил, – Марія Кузьмівна вже почала дратуватися, – так чому ми цю розмову ведемо? Ще невісткою не стала, а вже виступаєш мені? Андрію, що далі буде? Далі твоя дружина мене у всьому буде повчати? Це за все, що я для тебе зробила?

Андрій тоді сам дуже постарався згладити суперечку, але моя мама, дізнавшись, що я посперечалася з майбутньою свекрухою за тиждень до весілля, похитала головою і сказала:

– Як тобі з нею складно буде! Подумай ще раз! Твоя свекруха на п’єдестал встала і стоїть пам’ятником, хоча, коли вона заміж йшла за батька Андрія, вона знала, що він батько-одинак, вона доросла людина була і дуже добре розуміла, що її чекає і, що це велика відповідальність ростити чужу дитину, чого тепер постійно щоразу хизуватися тим, що вона виростила пасинка?

Але за тиждень до розпису, повертати назад мені не хотілося. У мене в голові був ще рожевий туман, щире кохання до Андрія, надії на благополучне сімейне життя.

– В кінці кінців, ми ж будемо жити у мене, – сказала я мамі, – якщо свекруха буде лізти в нашу сім’ю, я зумію завжди поставити її на своє місце.

Через тиждень почалося моє протистояння, інакше своє сімейне життя з Андрієм я назвати не можу.

Марія Кузьмівна лізла, наполегливо, методично, дріб’язково. У всі наші справи. Починаючи з того, що вона не заспокоїлася на рахунок таких потрібних їй штор і через два тижні після весілля привела в мою квартиру свекра з дрилем і карнизом.

– Нічого ніхто і ніде не буде свердлити, – я встала в дверях, – Андрію, поясни своїм батькам, що нам не треба ніяких штор. А якщо будуть потрібні, то карниз ми виберемо самі, купимо самі, повісимо самі.

– Я не знаю, – щось там тихенько пробурмотів Андрій під гнівним поглядом батька і Марії Кузьмівни, – мама ж старалася, вибирала для нас, ще й сама оплатила своїм коштом.

– А її хтось просив? – цікавлюся, – Я відразу позначила свою позицію: я сама буду вирішувати, що буде стояти в моїй квартирі, що буде висіти на вікнах.

– Не соромно? – стояв на своєму батько Андрія, – Ми з добром прийшли, Марійка моя день витратила, вибирала, купувала. Вона ж краще знає, вона ж Андрія виростила, він їй рідніше рідного, вона для нього старається.

– Не соромно, – відповідаю, – я не просила її старатися, вибирати та купувати. Старатися для нас я буду тепер сама.

– Андрію, – суворо сказал свекруха, – ми йдемо. Ти так і будеш їй мовчати, коли виставляють за поріг жінку, яка присвятила тобі своє життя, як рідного тебе ростила? Я не хочу бачити твою дружину у себе в будинку, так і знай. Я глибоко ображена, я не очікувала від вас такої чорної невдячності.

Андрій щось стоїть, мнеться, не знає, що сказати. Довелося з чоловіком довго говорити на тему того, що Марія Кузьмівна вселяє йому якусь провину за те, що вона замінила йому рідну матір, наче в цьому є його вина: він не просив її виходити заміж за його батька, не просив виховувати його.

Так, жінка зробила велику справу, на ноги підняла прийомного сина, але не можна ж тепер вимагати поклоніння, беззаперечного підкорення не тільки від Андрія, але і від мене тепер. Він виріс, він дорослий чоловік, він чоловік. І треба розставляти кордони: любов до матері це одне, а наша сім’я – тема окрема, її потрібно поважати і це має бути затишне гніздечко, поки, для двох людей, які самі все за себе будуть вирішувати.

– Зрозумів, Андрію? – питаю.

– Зрозумів, – киває у відповідь, – мама перегинає палицю.

А через місяць Андрій мені і каже, що у мами день народження.

– Я не піду, мене Марія Кузьмівна бачити не бажає, – кажу, – подарунок вибрати для твоєї мами допоможу, але сама не піду. Нічим хорошим це не закінчиться, вона знову почне повчати, ми знову з нею посперечаємося на рівному місці.

– Треба, щоб ти пішла, – сказав чоловік ще через тиждень, коли у нас подарунок вже був куплений, – ну чого тільки в родині не буває. Прийдемо, букет подаруєш, вибачишся за свої слова і знову помиритеся.

– Я? Вибачуся? За що? – я взагалі не розуміла щиро в чому моя провина, – Я її не ображала, я просто не дала їй розпоряджатися у мене в будинку. Не піду, вибачатися я не подумаю, можеш навіть не говорити більше зі мною на цю тему.

Андрій пішов на день народження Марії Кузьмівни один. Повернувся пізно, похмуріше хмари:

– Ти черства людина і невдячна, перший день народження мами, коли ти стала невісткою. А ні вибачень, ні поздоровлень вона від тебе не дочекалася. Але ж вона мене виростила!

Той перший день народження Марії Кузьмівни в статусі моєї свекрухи став першим і останнім. Через 4 місяці ми з Андрієм благополучно розлучилися.

Відтоді минуло 6 років. У мене вже інша сім’я, чоловік, дочка, чудові свекри. Де Марія Кузьмівна вішає штори і карнизи, яка невістка їй цілує руки на знак вдячності за Андрія такого, я не знаю. Колишнього чоловіка я після розлучення не бачила жодного разу. І така щаслива від того, що доля мене відвела від тієї сім’ї, що й словами вам не передати.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page