Зараз я живу в селі одна, чоловіка не стало декілька років тому.
Ми з Миколою тримали гарне господарство, він був дуже працьовитою людиною, тому у нас завжди було гарне та доглянуте обійстя та чимале господарство.
Ми з Миколою, особливо, жили небагато, але в домі завжди був достаток і добробут, здавалося б більшого щастя й не треба.
А потім у нас з Миколою з’явилася довгоочікувана донечка, наше янголятко.
Микола дуже любив Ольгу, здавалося, що він найкращий батько в світі, адже ні на хвилину не відходив від неї, як тільки заходив у хату, усе старався зробити для нею, хоча мав багато роботи.
Роки швидко минали, наша донечка вже підросла, вийшла заміж, перебралася з чоловіком жити у місто.
Ми з чоловіком залишилися жити в селі самі.
Але справи у нас йшли добре, ми працювали, тримали господарство.
З Миколою старалися завжди відкласти якусь копійку, щоб віддати доньці, адже розуміли, що ми її надія і опора на майбутнє життя, допомогти їм більше нікому, бо в зятя нашого батьків немає.
Спочатку в доньки з’явився один синочок, потім інший.
Ми з Миколою дуже любили онуків, старалися ще більше зібрати грошей та гостинців для них.
Часто кликали доньку з онуками до себе в село, щоб поїли свіжу домашню їжу, відпочили, побули на свіжому повітрі біля нас, а ми з чоловіком провели час з ними.
Ольга до нас з дітьми часто приїжджала, ми навіть з батьком машину купили їй, на яку збирали гроші чимало років.
Ми нічого не просили у неї допомагати по господарству, вона з дітьми просто відпочивала, я навіть готувала все сама.
Онукам нашим дуже добре було в селі, вони раділи, адже дідусь скрізь їх водив, ходив з ними ранками на річку рибку ловити, багато часу приділяв синочкам Ольги.
Коли діти їхали додому, ми їм повний багажник гостинців намагалися дати: молочко, яйця, городину, консервацію, гуску чи курку, ще й кроликів для онуків Микола спеціально тримав.
А коли тримали кабанчиків, то ще й кликали їх на свіжину.
Загалом, можна сказати, сім’я моєї доньки жила на наших домашніх, свіженьких і сільських харчах.
Роки минали швидко, діти й онуки росли.
Ми з батьком згодом вийшли на пенсію, здоров’я вже було не те, що колись, але господарство, хоч нам важко було, тримали заради дітей і онуків, вони звикли до всього домашнього та свіженького.
Та згодом, нещодавно, Миколи не стало.
Мені було важко тримати господарство, адже я сумувала за чоловіком і у мене погіршилося самопочуття.
Тоді я все продала, бо без Миколи свого нічого не уявляла, не знала, як бути далі, як жити.
А потім на нашу землю 24 лютого прийшла біда.
Я сама живу в Херсонській області, у нас було дуже неспокійно.
Діти мої теж не хотіли вдома залишатися, донька з дітьми поїхала в Іспанію, а зять поїхав у Львів до родичів своїх.
А я залишилася одна.
Донька мені рідко телефонувала, все розповідала, як їй важко там на чужині.
Ольга все розповідала, плакала, що їй так важко з дітьми, сумує за чоловіком, домівкою, хоче додому в Україну.
Донька скаржилася, а я шкодувала її.
Але стала помічати, що Ользі зовсім не цікаво, як я живу, вона ніколи не цікавилася, як моє самопочуття, хоча я в літах, за що я живу, чи пенсії вистачає.
Донька моя згодом повернулася в Україну, але поки живуть з чоловіком і дітьми у Львівській області, додому вона не поверталася поки.
Там вони невеличкий будинок орендують.
Мені вже зовсім непросто, недобре себе почуваю, здоров’я не те.
Сусідка моя сказала, щоб я доньці подзвонила, сказала, що справи мої недобрі, бо всі гроші йдуть на аптеку, а жити немає за що.
Та мені якось соромно в дітей допомогу просити.
Хіба зараз просто їм?
А з іншої сторони сумно стає, пустка на душі, що єдина дитина заради якої я жила все життя зовсім не цікавиться мною, навіть до себе мене не кличуть, щоб разом жили, адже у них там спокійно.
Я не хочу набридати дітям. Хіба правильно це?
Як мені бути? Чи варто розказувати дітям про своє життя, коли вони самі не цікавляться ним?
Чи допоможуть вони мені на старості років?
Історія з життя для Українців Сьогодні.
Фото ілюстративне.