Після 24 лютого я пообіцяла собі, що буду жити сьогоднішнім днем. Не буду відкладати гроші на якісь далекі мрії, брати кредити на дорогі речі, щоб потім кожну копійку нести до банку, віддаючи великий процент.
Живу в селі сама, та маю дорослих сина й доньку. Марія з сім’єю живе в столиці, а син Дмитро з родиною – на Вінниччині.
Діти мої живуть небагато, але цілком забезпечені завжди мали стабільний дохід, а я все життя їм з чоловіком допомагала, поки мій Павло не пішов у засвіти.
Після 24 цінності змінилися, тому я вирішила, що зараз точно маю жити по-іншому. Такі часи непрості – ніхто не знає яким буде завтра, та чи буде.
Дітям зараз моїм непросто, тому коли отримую пенсію стараюся і їм трохи вділити, бо донька вже й без роботи залишилася, а сину платять менше. Щомісяця, коли отримую пенсію стараюся обом щось вділити, хоч трохи підтримати їх.
А нещодавно дізналася, що сусідка Леся, син якої пішов в ЗСУ, збирає Віталику на бронежилет. Я його з дитинства знаю, дуже хороша людина, вдома його жінка з двома дітками чекає. Я вирішила для себе, що як отримаю пенсію – всю віднесу Лесі, це найменше, що можу зробити для них.
10 серпня поштарка принесла пенсію, я взяла і всі гроші віддала Лесі. Ми з нею весь вечір просиділи з нею, скільки розмов було, суму в її очах і слiз.
І, хоч повертаючись додому знала, що в кишені маю всього 200 гривень, але тепло було на душі.
Вчора приїжджав син, за звичкою думав, що я йому гроші якісь буду давати, пояснив, що дітей потрібно одягнути до школи, канцелярію купити. У них з грошима зараз складно, нічого не купували, на мене розраховували. Та я все розповіла, як є.
Дмитро, правда, нічого проти не сказав, але не зрозумів мене. Лише коли збирався додому, то дорікнув мені. Сказав в порозі, що тітка Леся своїх онуків до школи напевне одягла.
Фото ілюстративне.