Одружилися ми з Олександром багато років тому. Мені ще було тоді 20 років, чоловікові на той час 256років. Через два роки народився у нас синочок маленький, а ще через півтора – улюблена донечка. Ми були дуже щасливими від того.
Якраз тоді нашій родині дали квартиру – хорошу, велику трикімнатну. Заради неї ми навіть погодилися переїхати в передмістя з центру, від моїх батьків. Радості не було меж, зараз з великим захопленням згадую ті часи, ми були такі молодці. У 90-х роках ми приватизували квартиру цю і прекрасно зажили, виховуючи своїх дітей.
Життя було хорошим, чого ж ще бажати виходить.
Треба сказати, маленькими наші син з донькою були дуже дружними і слухняними, ми виховували їх в добрі та любові. Нашу сім’ю всім в приклад ставили, люди заздрили нам. Син виходив гуляти і ніколи не залишав сестру одну, завжди бере її з собою, коли біжить до друзів. Якщо її хтось і слово недобре скаже, то брат завжди вступався за сестричку, добре ладнали.
А вже коли діти підросли, дорослими стали, у них вже стала своя збірна компанія: з дівчатами і хлопцями. Тоді вони були ще дуже дружні: ділилися між собою своїми секретами, допомагали один одному в усьому, радилися та підтримували. Якщо дітям перепадало від нас – то обом відразу, тому що вони завжди трималися разом, дуже цінувати один одного і дорожили своїми добрими стосунками постійно.
У 2005 році першою вийшла заміж моя донька, а син трохи пізніше – в 2008, пішли одне за одним онуки. Як же ми з чоловіком раділи за них. Спочатку всі сім’ї дружили між собою, але потім, несподівано, почався якийсь розлад між ними, перестали знаходити спільну мову між собою.
То у зятеві щось не подобалося, то у невістці, а наші діти своїм другим половинкам почали догоджати, відповідно, стали сперечатися між собою, тягнути за чоловіком та дружиною. Їх стало складно разом збирати під одним дахом в колі сім’ї. Ми з чоловіком їх вже не впізнаємо зовсім, це не ті діти, що були раніше, багато років тому.
А вся справа в тому, що у двох невлаштованість в житті: син хвилюється, що у нього відберуть кредитну квартиру, адже у них великий борг, тому, що два рази вже міняв роботу, а дочка хвилюється, що зять в будь-яку хвилину її з дитиною попросить піти з власної квартири, бо у них щось там в сім’ї зовсім не ладнається, а живуть вони в квартирі його.
Нещодавно син прийшов до нас з батьком і каже: “Виходить так, батьки, давайте зробимо з вами добре: ви обоє напишете на нас з сестрою заповіт на дві частки порівну, щоб все майно нам обом дісталося, інакше ми з сестрою взагалі розмовляти не будемо тоді між собою. Так нам буде спокійніше і надійніше. Коли вас не стане, то ми все й продамо і поділимо навпіл, а то, якщо що – ми в судах і перестанемо говорити між собою”. Я аж сіла. Це що значить: “Якщо що?”.
Які наші роки з батьком? Йому всього 64, а мені ще 58! Ми ще в доброму здоров’ї і працюємо самі на себе. У нас ще безліч планів попереду, навіть в плані подорожей, а вони вже квартиру нашу ділять? Ну як так?
Відразу після того я подзвонила своїй доньці і захотіла дізнатися, чому з таким проханням до нас прийшов її брат? Вона спочатку мовчала, нічого не хотіла говорити, а потім каже, що у нього і так кредит, в будь-якому випадку щось своє буде, а вона у чоловіка навіть не прописана, живе на пташиних правах. Ось тобі й маєш, виходить, значить, у них вже суперечки почалися за спадок, і думаю, що ініціатором стала дочка. Ви не уявляєте, як нам з чоловіком стало неприємно. Ось за що так? Вони ж добрими були в дитинстві, любили одне одного.
Розповіла на роботі про свою проблему жінкам, щоб порадили щось. Хтось знизав плечима, хтось нову плітку придумав, але одна мудра жінка мені сказала, щоб я шукала причину не в своїх дітях, а в їх других половинках. Це вони погоду роблять вдома.
А мені прикро від того, що я себе ще молодою людиною відчуваю, ще життю радіти хочу, а діти ділять вже наше майно.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
