У мене день народження 9 січня, тому звати мене Стефанія. В цьому році мені виповнилося 55 років. Я вже 14 років живу і працюю в Італії. Коли поїхала, залишила вдома сина. На той час йому виповнилося 17 років, він поступив в університет, а я вирішила на два-три роки поїхати трохи підзаробити.
Живемо ми в селі, яке знаходиться недалеко від обласного центру. У нас є свій будинок, але він був в дуже занедбаному стані. Я розлучилася з чоловіком, коли синові було всього 3 роки, відтоді і виховання дитини, і ведення господарства було на мені. Крім того, я працювала фельдшером у нашому сільському медпункті.
Важко було, і так би я і далі жила, якби одного разу до мене на роботу не зайшла одна жіночка, яка днями повернулася з Італії. Вона була однією з перших, хто поїхав на чужину шукати кращої долі. Марія так захоплено розповідала про свої заробітки, що в мене мимоволі виникла думка – а чому б і мені не спробувати. Марія мене в цьому підтримала, навіть пообіцяла допомогти перший час з приїздом і пошуком роботи.
Моя мама теж з розумінням віднеслася до цього, бо бачила, що допомоги нам чекати нема звідки. Сину було якось байдуже, він на той час жив в гуртожитку. Так і закрутилося – я поїхала в Італію, але затрималася трохи надовше, ніж планувала. Всі зароблені гроші я спочатку висилала мамі, вона винаймала робітників і таким чином ми збудували на подвір’ї великий будинок.
Два роки тому, на жаль, мами не стало. І якраз в цей час син надумав одружуватися. Моя невістка родом з міста, непогана така дівчинка, я бачила її кілька разів, коли спілкувалася з сином по відеозв’язку. На весілля я приїхала, повністю все оплатила. Сваха так бідкалася, що у них немає грошей, що я навіть сукню нареченій купила.
Відразу впустила молодят жити в наш будинок, тепер я вже гроші висилала синові – нехай він господарює. Син купив машину, зробив порядок на подвір’ї, я коли приїхала додому, серце раділо – все змінилося до невпізнання.
Цього року в листопаді не стало моєї синьйори, за якою я доглядала останні 5 років. То ж зважаючи на ситуацію, яка склалася в світі, я вирішила повернутися додому, відсвяткувати Новий рік, Різдво, свій ювілей, а далі буде видно.
За два місяці, які я провела вдома, я відчула себе абсолютно зайвою. Син постійно на роботі, а невістка сидить вдома в декреті, влітку цього року вона народила дитину. То ж ми постійно з нею були вдома разом. Вона навіть не віталася зі мною зранку, від цього мені було дуже неприємно. Але нехай, я думала – вона так звикає до мене.
9 січня на мій день народження ми зібралися в тісному сімейному колі. Я запросила і сваху. Ми сиділи за столом і тут сваха мене питає, коли я збираюся повертатися. Я чесно відповіла, що не знаю, а можливо я вже більше не поїду. На цьому наша розмова закінчилася.
А потім я вийшла на кухню, щоб принести голубці. І тут я випадково почула розмову свахи з невісткою. Сваха сказала, щоб вони не спішили зносити нашу стару хату, мовляв, якщо я більше не поїду в Італію, то де я буду жити?
У мене аж руки затрусилися. Що ж це виходить – я 14 років працювала на чужині, будувала будинок своєї мрії, щоб зараз жити в своїй старій хаті і не заважати молодятам?
Мені так прикро, що словами не передати. Тепер я не знаю, що мені робити – залишатися вдома чи після свят знов їхати в Італію, щоб заробити щось для себе…
Спеціально для ukrainians.today. Передрук без гіперпосилання на ukrainians.today заборонений.
Фото ілюстративне – pikabu.
