Часто доводиться навіть відмовляти в чомусь собі, щоб зробити добро для інших. Але чи вірно це?
– Хочу зараз сказати, що бізнес-леді з мене, звичайно, ніяка взагалі! Вже цілих шість років я квартиру здаю жінці з малою дитиною, і жодного разу ще не підвищувала плату їй за проживання. Вже і цін таких немає давно в нашому місті, все вдвічі стало дорожче, а останні місяці вони взагалі йдуть стрімко вгору. Житла в оренду за таку плату в нашому місті не знайти сьогодні. А у мене все-таки окрема квартира, чиста, світла, в хорошому районі, метро поруч з нею. Ну от скажи, що я за нерозумна така людина, хіба це нормально? – якось відверто мені розповідала знайома.
– А чому не підвищуєш ціну, а тримаєш стару? Просто скажи тій людині, мовляв, з першого числа проживання буде коштувати стільки, як усі люди так роблять, ціни виросли, мені теж зараз жити непросто. Відразу різко не треба, а по трішки, щоб не відчулося аж надто. У тебе зараз і привід хороший – син на платне відділення університету цього року поступив, гроші потрібні для нього чималі. Буде обурюватися – нехай шукає житло дешевше. Все одно не знайде. Ти і так довго шкодувала свою квартирантку, не підвищувала плату їй жодного разу. Вона теж повинна розуміти, що тобі гроші з неба не падають, а ти сама їх заробляєш теж.
– Та знаю я все чудово сама, повір. Але ось шкода мені її все одно, розумієш. Живе та жінка з хліба на квас, дитину одна ростить, няню оплачує ще й до того, бо по-іншому не виходить у неї. Ми тут зустрічалися з нею взимку, там листи прийшли на адресу квартири, мені треба було забрати того дня. Мороз, а вона мало не в кросівках на гумовій підошві бідна вибігла до мене. Курточка та тоненька, сто років її носить вже, скільки пам’ятаю її, то вона в ній, по-моєму, в ній і заселялася в квартиру до мене. Людина зовсім нічого собі не купує особисто для себе, тільки дитині купує нові речі, я навіть їй іноді якийсь одяг давала, вона з радістю брала, не відмовлялася, дякувала щиро мені. Дитина, правда, у неї одягнена нормально, вчиться в п’ятому класі зараз, все у нього є.
– Слухай, ну пуховик собі в наш час можна купити дуже недорого, чи пальто якесь дешеве гривень за 500, ціна питання зовсім невелика, не думаю, що це велика розкіш зараз. І чоботи теж. Не фірмові, не самі модні, але цілком добротні, щоб в кедах не ходити по снігу. Невже і таких грошей у людини немає?
– У тому й справа, що ні. Хоча працює вона дуже важко. Вдень в якійсь конторі менеджером, та ще підлоги в магазині якомусь миє вечорами. При цьому ніде не бувають, нічого особливо не бачать. Делікатесів ніяких не їдять, літо сидять в квартирі, нікуди не їздять на відпочинок. На тому ж морі не були жодного разу. Гуляють в парках і скверах. Так у неї і немає особливо сил гуляти і розважатися після важкої роботи, мені здається. Виспатися б для неї це найбільша мрія.
– Та вже, ну і життя. А вона що, сирота зовсім? У неї є ще родина якась, якийсь близькі люди? Допомогти нікому, так? Батьки у неї є, далеко вони?
– Вона прописана десь в маленькому селі, щось говорила мені про нього. Назва мені нічого не сказала, я на карті подивилася, з цікавості. Рідні всі там – мати з батьком, сестра з чоловіком. Причому родичі, здається, досить успішні, живуть непогано, наче. Чоловік сестри десь там добре влаштований. А моя квартирантка Ольга років 15 тому виїхала зі свого невеличкого села підкорювати столицю. Та тільки щось не виходить у неї нічого. Крім дитини, нічого, вважай, що не нажила.
– Ну так і сенс жити в столиці тоді? Може, треба їй забирати дитину і повертатися в рідне село до родини? Тим більше, там батьки, родичі, усі знайомі та близькі люди врешті решт. Дах над головою дадуть, не думаю, що вони залишать її саму з усім, дивись, допоможуть і на роботу влаштуватися. За квартиру платити не буде, няньку наймати теж – ось уже економія неймовірна. Навіть з невеликою зарплатою можна буде вже жити краще і не мерзнути, як вона тут.
– Ось я Ользі, останнім часом, те ж саме говорю сама, бо щиро мені її шкода. Але вона й слухати не хоче. Каже, не хочу ось так з проблемами та дитям повертатися, щоб всі люди в селі зловтішалися, будуть лише засуджувати мене, як людину, а мені це важко сприйняти, я не хочу так. Судячи з усього, в юності була вона дівчинка-зірка, їхала в столицю, ніс задерши. А тепер найскромніші з колишніх подруг і однокласників, хто там залишився, влаштовані більш добре в житті. Працюють, будинки свої мають, машини, чоловіків, сім’ї. В відпустки їздять, за кордоном побували багато. А я з дитиною зі столиці приїду. Це для мене дуже непросто.
– А їй-то що до них?
– Ну як що. Це ж тобі не столиця. Село маленьке, всі один одного знають. Вже через тиждень будуть пліткувати, що у сусідів, мовляв, дочка з столиці повернулася з дитям, ні кола ні двора, ні чоловіка немає, речей для двох на одну валізу. Будуть дивитися, шкодувати, в кращому випадку, розпитувати, а самі радіти в душі. От шкода мені цю дитину, як свою власну шкода. Не можу з неї більше грошей брати. Хоча самій зараз дуже важко, гроші мені б дуже згодилися. Чоловік не розуміє мене, постійно сперечаємося через це, бо він хоче підвищити плату. А я стаю на її сторону. Чи може чоловік правий? Можливо, хай Ольга робить, як хоче, а мені знайти іншу людину, яка платитиме мені в два рази більше.
Фото ілюстративне.
