У моєму житті було чимало ситуацій, коли розмова так чи інакше зачіпала питання віри. І хотів я того чи ні — ставав об’єктом насмішок, глузувань або навіть ненависті. Навіть у школі, коли хотіли когось образити, то казали: «Ти що, віруючий?» Очевидно, що першою реакцією був захист, ба навіть словесна атака на співрозмовника. Та життя навчило мене ось чого.
1. Ніколи нікому нічого не доводь
Ніде в Євангелії я не зустрічав, щоб Ісус комусь щось доводив. Він просто проголошував Добру Новину. Хто був відкритий —приймав її; хто ні — залишався у своїх гріхах. Господь не затримував своїх учнів, навіть коли ті відійшли від Нього, не зрозумівши, як можна їсти Його Тіло і пити Його кров. Навіть запитав решту: «І ви також хочете відійти?»
Ісус ніколи не був популістом, Він є Правдою. А вона не всім до вподоби. Тим більше коли щось доводиш — свідчиш цим, що не впевнений у правоті своїх слів, позиції, думки. Перш за все намагаєшся переконати себе, а не інших. Звісно, треба пояснити, розповісти, розтлумачити, — але не вступати у полеміку. Очевидно, що існують ситуації, коли зустрічаються люди, які шукають істину і пізнають її в розмові. Але досвід показує, що у більшості випадків інші просто хочуть довести свою позицію, і хоч би якими переконливими були твої аргументи — вони залишаються при своїх поглядах.
Це стосується також і блогерів та коментаторів у соцмережах. Їм головне не результати, а самий процес суперечки, щоб їх помітили, вислухали, зауважили. Не робіть їм такої послуги: їм це не допоможе стати кращими, лише утвердить у їхній поведінці. Саме секти діють за принципом: «Йдіть і розповідайте, але не думайте».
Коли залишаєшся сам-на-сам, приходять сумніви і кожний їх має (я не виняток). Але як каже Папа, віра без криз залишається інфантильною, базується на почуттях, комфорті, а не на стосунках із Богом. А крім того, відходячи від релігійної теми, — думаю, що взагалі не варто нікому нічого доводити, чи то дівчині, чи оточенню. Окрім самого себе: довести собі, що я (це) зможу. Все одно не оцінять. Доводять лише ті, які не знають собі ціни, мають комплекси і хочуть показати: ось яка я господиня, ось який я учень, вчитель… А особливо на тлі того невдахи, колеги, знайомого. Просто живи і роби те, що вважаєш за потрібне і що від тебе вимагає Господь.
2. Не намагайся нікого навернути
Розумію, що для багатьох ці слова будуть шоком або навіть єрессю. Як не говорити про найцінніше у своєму житті й не дати іншим пізнати щастя відносин із Богом?Це ж проти Євангелія, де написано: «Ідіть і навчіть усі народи»! І, безперечно, треба свідчити, що мені зробив Господь; що лише Він дає, радість, сенс і повноту життя.
Але де написано «наверніть їх»? Наскільки пам’ятаю, то сказано «НАВЕРНІТЬСЯ І ВІРТЕ У ЄВАНГЕЛІЄ». А що ми робимо? Замість того, щоб звіщати Добру Новину, займаєшся релігійною пропагандою, намагаєшся «зробити з когось католика». За своє життя я зустрічав багатьох таких людей, та найбільше запам’яталися двоє викладачів. Один замість того, щоб читати свій предмет, на лекціях проповідував Біблію у протестантському варіанті, а всіх, хто його не слухав, називав «дурнями».
Втім, йому це не заважало впихати нам за гроші книжки з його предмету, який ми так і не вивчили. А інший показував фільми та впаковував нам у голови тези «руского міра». Але ідеї про високу мораль та глибоку духовність аж ніяк не впливали як на його особисте, так і публічне життя. Ці двоє отримали протилежні від очікуваних плоди. Ми не лише не хотіли ставати такими, як вони, але навіть чути не хотіли по їхні Церкви. Обом можна поставити діагноз — «месія», бо вони вважали, ніби спасають наші бідні душі. Як на мене, їм не було важливе наше особисте добро чи відносини з Богом. Їх цікавить одне: перетягнути нас на свій бік, як фарисеям, що проходять море й землю, аби придбати одного новонаверненого, і коли знаходили, то робили його гідним пекла, подвійно від них гіршим (див. Мт 23, 14-15).
Щоб потім собі поставити «галочку» у своєму списку добрих діл, мовляв, ось вони спасли одну душу від пекла. А скільки таких стають твоїми друзями, допомагають, роблять послуги, аби потім ти з ними ходив до їхньої спільноти? Але хіба любов не є безкорисливою? Очевидно, дружба може стати методом євангелізації, але таки справжня. І чи це дружба, якщо зародилася ніби з благородною, але все ж корисливою метою? Для багатьох мої слова можуть свідчити лише про брак ревності у проголошенні Євангелії. І я так само колись думав, коли один святий священик, який врятував мене від самогубства, на питання «коли треба проповідувати?» відповів: «Коли тобі скаже Святий Дух». Не відповів — завжди і всюди звіщати Божу Любов, віру, спасіння. Просто — просити світла, щоб ти знав потрібне місце і потрібні слова.
3. Не захищай Бога
Якось мова зайшла про Неокатехуменат, і всі присутні почали дорікати, що це секта, щось некатолицьке, непотрібне. Напевно, чекали на мою гнівну реакцію, що захищатиму свою спільноту. Можливо, людям, які не знають про суть Дороги, я б іще щось пояснював, але у тому випадку вирішив просто промовчати. Я знаю і Церква визнала, що це дар Божий, — і цього достатньо. Хто має вуха й очі, побачить, що там діє Бог. А інші й надалі будуть називати, що це щось людське або навіть від диявола.
Коли намагаємося захищати Бога чи Його справу, то часто це не приносить нічого доброго. Бог сам здатний потурбуватися про себе і не потребує опікунів. Пам’ятаєте, коли Петро хотів уберегти Христа від солдатів, Той йому заборонив, сказавши: «Вклади твій меч назад у піхви: всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть. Чи гадаєш, що Я не міг би попросити Отця мого, і він зараз же не дав би Мені більш як дванадцять легіонів ангелів?» (Мт 26, 52-53). Той, хто хотів захистити Бога, кількома годинами пізніше тричі від Нього відрікся… Думав, що він сильний, поклався на свої сили. Господь же просить нас про відвагу свідчити про нашу віру.
Зазвичай словом, але часто — мовчки приймаючи критику, не відповідаючи агресією на агресію. І добре, що мене особисто чи мою спільноту обливають брудом, бо лише дерево, яке обкидають гноєм, може принести добрий плід — плід любові до своїх ворогів.
4. Нікого ні до чого не змушуй
Бог створив нас вільними і поважає наш вибір, навіть тоді, коли ми стаємо на сторону гріха і прямуємо в пекло. І ми не можемо нікого примушувати, навіть із добрими мотивами. Пам’ятаю, повертаючись з літургії пізно ввечері, я зустрів на мосту хлопця, який хотів скоїти самогубство. Я не міг йому цього заборонити, не міг змусити зійти з мосту, бо це б, навпаки, підштовхнуло б його стрибнути. Лише ділився своїм досвідом, що бувають і гірші ситуації, але існує вихід.
Так само Бог не забороняє нам стояти над прірвою гріха, але тільки переконує через різноманітні події, знаки, людей, що можливе інше, щасливе життя… з Ним. Тому категорично я проти будь-якого примусу, навіть до молитви. Якось, проводячи екскурсію, разом із дітьми зайшов до одного храму, і священик майже наказав їм помолитися перед іконами. Хоча більшість і відповіли йому, що вони атеїсти. Мені не залишалося іншого, як вибачитися перед ними за поведінку цього священнослужителя.
Так, я розумію його ревність у спасінні їхніх душ; але чи була приємною ця молитва Богові? Чи не краще було помолитися за тих учнів, а не з ними? Бо вони почулися скривдженими, що їхні погляди не беруть до уваги. Тоді як наш Небесний Отець завжди нас вислуховує, і якщо помиляємося, то дає нам правильні відповіді. Але ніколи не ігнорує, не примушує Йому поклонятися. Бо, як каже Бенедикт XVI, «Церква зростає не від прозелітизму, а від притягання» (Радість Євангелія, 14).
Розумію, що для багатьох це пахне лібералізмом, дозволом помилятися; але хіба ми не покликані до свободи Божих дітей?
5. Спасай не інших, а себе самого (а тисячі навколо тебе спасуться)
Так, це звучить егоїстично, але не я сказав, що «сьогоднішній світ потребує більше свідків, ніж учителів». Усім набридли моралісти з Біблією у руках, які вчать, як тобі жити. Бо деколи і Боже Слово перетворюється у каміння, яким «побожні» радо закидають грішників, забуваючи, що самі є такими ж бідолахами. Раніше я думав, що спасу цілий світ, потім — що свою родину, згодом — себе; а тепер, дедалі більше пізнаючи себе і свою гріховність, переконуюся, що ні нащо не здатний і сам заслуговую на пекло. І єдине, на що можу покладатися, це Боже милосердя і Провидіння.
Переконаний, що християнин не може мислити категоріями «спасу всіх чи не спасу нікого». Може лише бути знаком протиріччя, «для падіння й підняття багатьох» (Лк 2, 34). Бути свідком, що Бог є і Він присутній у його житті. Дозволити, щоб Бог знову воплотився у тобі, ходив землею України, закликав до навернення та вмирав на Твоєму життєвому хресті. Тому мученики (також і повсякденності) — це зерно віри, бо вони вмирали за те, чим жили. Не мали подвійного, а лише одне життя, і те віддавали за Бога. Ми — лише вікна, крізь які світить Бог. Не менше й не більше. Якщо даєш помити себе з гріхів, інші обов’язково побачать Христа. Якщо ні, то буде видно лише твій бруд. Треба молитися, щоби світло правди пробилось як крізь бруд власних гріхів, так і ближнього.
Джерело: CREDO
