Прикро, коли тебе розчаровують найрідніші люди, на яких ти, здавалося б покладатися можеш завжди, які не підведуть тебе і не відвернуться від тебе ніколи.
В нашій сім’ї нас троє дітей – я, мій брат та сестра.
Після закінчення університету я вийшла заміж та залишилась жити тут в своєму рідному селі.
Свого чоловіка Петра я знаю дуже давно, він ще в школі доглядав за мною.
Але я надіялася, що коли вступлю в університет, знайду для себе чоловіка не з села, а з міста, щоб він мав власну квартиру в місті, хотіла, як будь яка молода дівчина, принца на білому коні і щасливе майбутнє в достатку.
Але доля склалася по-іншому моя, вийшло, як вийшло.
А Петро виріс, став справжнім чоловіком, красивим, впевненим в собі і я щиро покохала його усією душею.
Він також навчався в тому ж місті, що і я.
Якось я була на дні народження у нашого спільного друга, там і все вирішилось, ми стали спілкуватися, він виявився досить цікавою людиною і ми стали зустрічатися з ним.
А після закінчення університету ми з Петром одружилися.
Оскільки в Петра був свій будинок в нашому селі, ми вирішили там жити, окремо від батьків.
Мені було вже не так важливо, які в нас статки, лиш би поряд з ним.
Мої брат і сестра влаштували своє життя в місті, у них там тепер сім’ї та дітки.
Брат мій купив собі квартиру, а рідна сестра вийшла заміж за чоловіка, в якого була своя квартира в місті.
Тому обоє рідних прилаштовані дуже добре і мають своє власне житло.
Після того, як тата нашого не стало, мама трішки занедужала і дбати про неї стала я зі своїм чоловіком, ми живемо найближче до мами.
Адже, більше нікому.
Брат з сестрою далеко живуть, приїжджають не часто.
Щиро сказати, матір не дуже сильно любила мене, вважає мене не такою успішною, як моя сестра та брат, вони наче щось високе та далеке для неї, а я – так, проста собі жінка з села.
Вони ж прилаштувалися досить таки добре в місті, мають гарну роботу, дітей мають і час їм приділяють.
А я простачка і заміж вийшла за сільського чоловіка і дітей у нас чомусь й досі немає.
Але, хоча мати і ставиться до мене не так добре, як до мого брата з сестрою, я все ж доглядаю за нею, адже, це мій обов’язок, моя совість буде чистою, що я зробила для мами своєї все, що могла.
А нещодавно до мами мали приїхати брат з сестрою, вони заздалегідь домовилися про це.
А у моєї свекрухи якраз був день народження і ми з чоловіком пішли до неї на святкування.
Там вся родина прийшла і мама чоловіка нас вже давно запросила до себе.
Тому приїзд рідних брата з сестрою я не застала.
Вони погостили день і поїхали назад.
Наступного дня після їхнього від’їзду я пішла відносити сніданок для матері.
А коли прийшла, мати мені розповіла, що віддала всі свої кошти, які відкладала останнім часом, та золото для брата з сестрою, бо їм зараз важко, в місті життя дуже дороге і продукти не так, як в селі коштують, а в нас мене своє – з городу.
Наче їм потрібніше більше, адже вони живуть в місті, а мені в селі наче й нічого особливо не потрібно, адже все своє маю.
Сестра хоче купити для сина дорогий ноутбук, а братові потрібні кошти на новеньке авто.
Я була засмучені і дуже здивована, просто не очікувала такого вчинку від мами.
Невже це така вдячність за мою турботу.
Хату свою вже зараз мама заповіла всім трьом своїм дітям.
А як же подяка для мене, що я доглядаю за нею.
Ходжу кожного дня до неї, готую, прасую, прибираю.
Як же подяка мені за мою працю?
За цей весь час, що я біля неї ходжу з чоловіком, мати мені ні копійки не дала, всі харчі я купую за свої кошти навіть для неї.
Мама вважає, що в нас все є і в селі для людей нічого багато не потрібно, а от в місті – інша справа.
Вона ніколи не запитала в мене як мені живеться.
Я просто встала мовчки й пішла геть з її хати.
Мені більше не хотілося до неї ходити, і допомагати, нехай брат з сестрою забирають її до себе, раз вона їм все віддає.
От що мені робити тепер?
Йти до неї мені зовсім не хочеться, але й залишити саму не можу, бо сестра з братом не приїдуть, не мають часу.
Як мені бути з мамою моєю, коли вдячності від неї я не бачу?
Фото ілюстративне.
