— Мамо, та не плач ти за тими грошима! Ну витягли та й витягли, головне, що сукня — просто мрія! — Катя обійняла маму в машині, намагаючись заспокоїти.

Марія лише кивала, витираючи сльози хустинкою, що вже геть змокла. Вона збрехала доньці, що на ринку в неї витягли гаманець. Насправді ж гроші були на місці, а от серце… серце наче вийняли і розтоптали там, у весільному салоні з вивіскою «Орхідея».

Марія повернулася з Італії лише три дні тому. Десять років вона гарувала там у чужих людей, не знаючи вихідних і свят. Все для того, щоб у єдиної доньки було те, чого не мала вона сама. І таки добилася свого: купила Каті квартиру, допомогла з машиною, оплатила кожен рік навчання на юриста. Тепер прийшов час для найголовнішого — весілля.

— Замовляйте все, що до душі, — казала Марія сватам, коли ще була за кордоном. — Ресторан щоб найкращий, музики щоб до ранку грали. Я за все заплачу, грошей не шкодуйте, аби тільки дитина була щаслива.

Свати, люди хазяйновиті й прості, тільки підтакували. Марії ж було до смерті важливо, щоб усе пройшло ідеально. Вона пам’ятала свою власну молодість, яку колись просто поламали чужі поради та батьківське «так треба».

Зранку вони з Катею поїхали за сукнею. Очі розбігалися від атласу, мережива та камінців, але на душі в Марії було якось неспокійно. Коли вони підійшли до дверей «Орхідеї», вона раптом зупинилася, немов перед перешкодою.

— Обирайте, дівчата, у нас тільки свіжі моделі, — привітно зустрів їх чоловік біля порога. — Початок сезону, треба бути королевою.

Від цього голосу Марію наче струмом вдарило. Вона підвела голову і заціпеніла. Перед нею стояв Степан. Її перше кохання, її найбільший біль, хлопець, з яким вона мріяла прожити життя ще двадцять років тому. Тоді він був худим хлопчиною з кучерями, а зараз — солідний чоловік, у волоссі сріблилася сивина, а на обличчі залягли глибокі зморшки.

— Степане? — ледь чутно видихнула вона.

Він впізнав її в ту ж мить. Погляд на секунду став теплим, як колись, а потім у ньому з’явився сумний спокій.

— Маріє? Оце так зустріч… — він замовк, розгублено стискаючи в руках блокнот.

У цей момент із задньої кімнати вийшла жінка — доглянута, з м’якою посмішкою. Вона підійшла до Степана і природно, по-господарськи, взяла його під руку.

— Вибирайте, не соромтеся! — защебетала вона до Каті. — Мій Степан знає, що дівчатам личить. Ми цей салон по цеглинці разом будували. А назвали так, бо я орхідеї люблю. У нас і вдома так само — все разом. Свекруха моя, золота жінка, завжди каже, що я їй як дочка. Ми живемо душа в душу, ніколи й слова злого не чула.

Марія слухала це, і кожне слово падало на душу, як гарячий свинець. Перед очима попливли картинки з минулого. Вона згадала, як її власні батьки колись кричали на неї через Степана.

— Навіщо тобі той голий-босий? — дорікала мати. — Він син техпрацівниці, ні грошей у родині, ні зв’язків. Тобі треба в місто, в інститут. Вийдеш за сина директора магазину, будеш людиною. А любов’ю за квартиру не заплатиш.

Марія тоді здалася. Поїхала, вийшла заміж за «перспективного» Юрка, якого обрали батьки. Весілля було гучним, на все село. Але щастя не купиш. Чоловік виявився гультяєм і ледарем, який тримався за неї, поки були батьківські гроші. А коли батьки постаріли й фінанси вичерпалися — він просто зібрав речі й пішов до іншої, залишивши Марію з дворічною Катрусею на руках.

Потім була чорна депресія, сором перед сусідами, повернення в батьківську хату і тяжке рішення — їхати «на Італію», бо дитину треба було годувати.

І от тепер вона стоїть у салоні чоловіка, якого колись зрадила через слабкість. Він, якого називали «бідним», збудував життя, має свій дім, справу і дружину, яка світиться від щастя поряд із ним. А вона — успішна заробітчанка з пачкою євро в сумці, але з порожнечею в серці, яку не заповниш нічим.

— Мамо, дивись! Оця! Вона ж просто чарівна! — голос Каті вирвав її з болючих спогадів.

Марія механічно кивала, намагаючись не дивитися на Степана. А він сам допомагав розправляти довгий шлейф сукні. Коли їхні руки випадково зіткнулися, Марію обпекло так, наче вона торкнулася вогню. Вона побачила в його очах усе: і те, що він не забув, і те, що давно її відпустив.

Вона швидко витягла гроші, заплатила, навіть не дивлячись на суму і не чекаючи решти. Їй хотілося бігти звідти так швидко, як тільки дозволяли ноги.

Вже в машині її прорвало. Сльози котилися самі собою, і вона не могла їх зупинити. Вона плакала не через «викрадений» гаманець. Вона плакала за тим життям, яке пройшло повз неї, бо вона не мала сміливості сказати батькам «ні».

— Нічого, доню, — витираючи щоки, сказала Марія, коли вони під’їжджали до будинку. — Гроші — то папірці. Заробимо ще. Головне, щоб ти була щаслива.

Вона дивилася на сяючі очі Каті й дала собі найважливішу обіцянку: ніколи, ні за яких обставин не лізти в її вибір. Нехай її дитина виходить заміж за того, до кого лежить душа, а не за того, хто «вигідний».

Наступного дня Марія попросила зятя відвезти її на цвинтар. Вона довго стояла біля могил батьків. Злості на них уже не було, вона знала — вони хотіли їй добра, просто по-своєму. Але це «по-своєму» виявилося надто дорогою ціною.

Марія поправила квіти на могилі й тихо прошепотіла: — Я все зробила, як ви хотіли… і вивчилася, і панією стала в очах людей… Тільки от любові в моєму житті так і не було. Але Катруся буде щасливою. Обіцяю вам.

Вона скоро знову поїде на роботу, знову буде рахувати дні до відпустки. Але тепер вона знала точно: найдорожчі речі — це не рахунки в банку і не пафосні весілля. Це можливість прокинутися вранці й знати, що поруч із тобою людина, яку ти вибрав серцем, а не обставинами.

Марія глибоко вдихнула прохолодне осіннє повітря. Осінь справді була порою весіль. І хоч її власна осінь була трохи самотньою, вона щиро раділа, що у Степана все добре. Навіть якщо це «добре» було призначене не їй.

Минуло кілька тижнів. Весілля Каті було саме таким, як Марія мріяла — теплим, щирим і дуже красивим. Марія стояла осторонь, дивлячись на молодих, і раптом помітила серед гостей знайому постать. Степан прийшов привітати молодят, бо, як виявилося, його салон часто співпрацює з рестораном, де гуляли весілля.

Він підійшов до неї, коли музика грала повільну мелодію. — Ти гарну доньку виростила, Маріє. Щасливу. Це головне. — Дякую, Степане. Я старалася. Вони постояли мовчки кілька хвилин, дивлячись на танцюючих Катю та її чоловіка. — Ти знаєш, — тихо сказав він, — я довго сердився. Років п’ять, мабуть. А потім зрозумів: кожен робить свій вибір. Я вдячний тобі за той урок. Якби не ти, я б, може, ніколи не став тим, ким став. — Пробач мені, — просто сказала вона, дивлячись йому в очі. — Давно пробачив, Марійко. Живи спокійно.

Він легко потиснув їй руку і пішов до виходу. Марія відчула, як важкий камінь, який вона носила на грудях двадцять років, нарешті розсипався на порох. Вона повернулася до столу, налила собі трохи вина і вперше за довгий час посміхнулася — не для фото, а просто так. Бо життя продовжувалося, і в цьому житті її донька тримала за руку кохану людину. А це вартувало дорожче за всі гроші світу.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.