Вже давно проминув той період, коли Артем з охотою мчав з роботи додому, де його зустрічали усміхнена дружина й дві дзвінкоголосі доньки.

Як вийшло, що вони з Лілею не втримали того щастя, яке поселилося у їхній родині в перші тижні спільного життя? Артем пам’ятав, як раділа Ліля, коли її батьки забрали прабабусю до себе, а молодятам віддали окрему двокімнатну квартиру.

Ну й що, що кімнатки були крихітні, зате свої.

Вони самі побілили стелі, наклеїли світлі шпалери, а Ліля пошила чудові фіранки на вікна.

Народилися доньки — спочатку одна — Мілочка, потім — Даринка. І всім вистачало місця. І взагалі вистачало — і радості, і тепла, і грошей.

Артем проґавив ту мить, коли Ліля вперше дорікнула йому, що він не забезпечує сім’ю. Адже він так само працював на заводі, йому навіть час від часу підвищували зарплату.

Та дружина все частіше починала розмови про те, що вони живуть гірше, ніж знайомі та сусіди.

— Поглянь: Кравченки купили трикімнатну квартиру в сусідньому будинку, тепер у їхніх дочок окремі кімнати, а наші досі туляться вдвох на дванадцяти метрах, — казала Ліля.

— Так Тарас Кравченко — головний інженер, а я звичайний слюсар-ремонтник. І його дружина в банку працює — їм кредит дали на особливих умовах, — відповідав Артем.

— А ти не можеш знайти роботу з вищою платнею? — питала Ліля.

— Куди ж я піду? Я вмію обслуговувати техніку, а більш нічого, — казав Артем.

Незадоволеними татом були й доньки, яким хотілося і телефони останньої моделі, і нові сукенки з чобітками.

— Тату, чому ми такі бідні! — якось вигукнула Міла. — У нас сьогодні англійською була тема «Подорожі». Усі розповідали, де побували: хтось літав на Кубу, хтось — у Таїланд, а вже в Туреччині бували всі. А мені сказати нічого — ми з Дарою майже все літо в селі просиділи.

І, звісно, додавала теща. Як прийде, обов’язково розповість, що її старша дочка Оксана з чоловіком, приміром, щойно з Греції повернулася — відпочивали на Санторіні. А потім ще й фотографії показує, де море синє-синє, а від бухти вгору сходинками білі-блакитні будиночки повзуть. Казка!

Дивиться Ліля на те, як розкішно виглядає на тлі тієї краси сестра в мереживному крислатому капелюсі та з пляжною торбою через плече, й важко зітхає.

А Міла з Дариною, побачивши засмаглих двоюрідних братів, які мчать по синьому морю на «банані», ладні розплакатися — заздрять.

А винен, звісно, хтось? Ясна річ, він, Артем. Не вміє великі гроші заробляти, не може утримувати родину.

Коли Артем зайшов до квартири, він одразу зрозумів, що спокійного вечора не буде — з кухні гримів голос тещі.

Він пройшов у спальню, перевдягся, подався у ванну помити руки. Голос у тещі був гучний, і вона навіть не намагалася приховати розмову з дочкою, тож Артем усе чув.

— Хто ж знав, що тобі так не поталанить із чоловіком! Я ж відчувала: Артем — не твій варіант, — повчала вона.

— Ну мамо, ми ж з кохання одружилися. І Артем до мене завжди добрий, і доньок дуже любить, — відповідала Ліля.

— А знаєш, кого я вчора зустріла? — спитала мати. — Сергія Гордієнка, твого однокласника. Приїхав батьків навідати. Так його машина пів двору перекрила. Живе в Києві, у чотирикімнатній. Одружений, двоє дітей. Учився середньо. До речі, колись за тобою доглядав, а ти обрала Артема. І сидиш тепер у цій коробці, копійки рахуєш. Що ти в житті бачила? До пенсії носи чужим дітям витиратимеш у садочку. А могла б жити інакше. І доньки доброго життя не побачать, не знатимуть, до чого прагнути.

— Мамо, досить! І так настрою немає, а ти ще додаєш! Усе одно вже нічого не змінити! — зупинила її Ліля.

— Чому не змінити? Ще й як можна! Розлучайся з Артемом — він, як гиря, тягне тебе на дно. Ти ж молода жінка, приведи себе до ладу — взагалі красуня будеш! Знайдеш гідного чоловіка, ми з батьком навіть дівчат до себе заберемо — вони вже дорослі, клопоту небагато. Жаль дивитися на тебе!

Артем, перекривши кран, сів на край ванни й не вірив вухам. Теща підмовляла Лілю кинути його, а Ліля — його Ліля — не сказала ні слова на його захист. Невже вона зовсім не любить? Невже вся справа лише в тому, що він приносить замало грошей?

І Ліля, виходить, живе з ним тільки тому, що нічого не може змінити?

А якби могла?

То покинула б Артема і пішла б до іншого, який дав би їй багато грошей, нову простору квартиру й відпустки біля синього моря?

Грюкнули вхідні двері — теща пішла.

Ліля покликала чоловіка й доньок вечеряти. Артем жував, не відчуваючи смаку, й думав, наскільки ж нещасною поряд із ним є його дружина.

Наступного дня була субота — діти пішли до школи, а Артем вирішив поговорити з Лілею.

— Лілю, я вчора чув усе, що тобі казала мати. Якщо ти мене й справді більше не любиш, давай розлучимося. Не хочу я з’їдати твій вік і стояти на заваді твоєму щастю, — сказав він.

Чесно кажучи, Артем сподівався, що дружина відповість, ніби це не так, що вона любить його й не хоче гнатися за химерним щастям, бо й так щаслива поруч.

Та Ліля несподівано швидко погодилася. Артем хвилювався, як сприймуть новину дочки — дванадцять і чотирнадцять років, складний вік. Але вони поставилися до розлучення батьків абсолютно спокійно.

Зате сусіди здивувалися: Оформлення розлучення минуло просто: подали заяву і поставили підписи. Ділити особливо не було що: меблі дешеві, спільних заощаджень — кіт наплакав. Донькам залишили їхню кімнату, Артем забрав інструменти та кілька коробок із книгами, фотографії розсортували порівну.

— Треба ж! Нормальна сім’я — ні сварок, ні скандалів, ні пиятики, ні гульбищ. Чому розлучилися? — ніхто не збагнув. Забули.

Після розлучення Ліля справді розквітла — схудла, зробила нову зачіску. Їй тепер її тридцять п’ять ніхто б не дав.

З дитсадка звільнилася, влаштувалася у салон краси — сиділа на телефоні, записувала клієнток, варила каву. Почала частіше бачитися з подругами, ходити в кафе й ресторани. Ліля швидко втягнулася в новий ритм: робота — зустрічі — кіно — салон — сміх подруг. Вечорами поверталася пізно, скидала з плечей сумніви разом з пальтом.

Діти, звісно, при такому житті стали зайвими. Міла і Дарина дедалі частіше лишалися в бабусі з дідом.

І за три місяці нового життя в Лілі з’явився кавалер — симпатичний представницький чоловік років п’ятдесяти. Водив її по ресторанах, дарував подарунки, а от із пропозицією руки й серця не квапився. Минуло пів року, Ліля почала ненав’язливо натякати, а він зізнався, що одружений, має дітей і розлучатися не збирається. А Ліля для нього — просто віддушина у нудному сімейному побуті. Так би мовити, жінка-свято.

Розсталася Ліля з тим паном, за пів року знайшла іншого, але і той залюбки гуляв і проводив час, а от сім’ю з нею створювати не поспішав.

— А що тобі не подобається, Лілечко? — дивувався. — Ми ж зустрічаємося, аби було веселіше жити. А шлюб — справа нудна. Я двічі був одружений, більше не хочу.

Інколи, проводжаючи в метро чергового кавалера, вона ловила себе на думці, що шукає не ресторан і не поїздку, а відчуття плеча. Те саме тихе тепло, яке вона колись відкинула як «недостатнє», бо не пахло морем і не сяяло новими квадратними метрами.

Ось тут і згадала Ліля Артема. Зараз, звісно, живеться їй легше і веселіше. Але ж сім’ї немає. А з Артемом у них була родина. Він її — як дружину — поважав, дітей любив. А вона його постійно пиляла, що заробляє замало, соромила перед доньками.

Адже вони жили непогано. Невеликими статками, та непогано. Закордонних морів не бачили, та це й не головне.

Стала Ліля розпитувати про Артема і довідалася, що він із заводу звільнився і кудись поїхав. Куди — ніхто не знав. Аліменти на дочок перераховував і час від часу ще надсилав гроші — на дні народження чи до свят. Та не писав і не дзвонив.

Забігла до його брата — той знизав плечима: не знає, де Артем.

А Артем жив недалеко — за сотню кілометрів від міста, в селі, у старій батьківській хаті. Працював там само — ремонтував трактори, комбайни й іншу техніку. Часом кликали й на ферму, якщо щось ламалося. Бо майстер з нього був вправний, роботящий чоловік і чарку оминав — отож у селі його поважали.

Та й жінки стали приглядатися. Одна з них — тридцятирічна Катерина — запала йому в серце.

Отож коли Ліля, дізнавшись нарешті, де він мешкає, приїхала миритися, Артем уже був одружений і мав тримісячного сина. Довелося Лілі повертатися ні з чим справді. Бо цінувати треба вчасно — тоді, коли маєш, а не тоді, коли вже втратиш.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.