fbpx
Без рубрики
20 жовтня – cвято святuх мyчеників Сергія і Вакха

Цього дня Церква Свята (візантійського обряду) віддає честь пам’яті святих мyчеників Сергія і Вакха.

Святі мyченики Сергій та Вакх родом були римляни, великі сановники і найперші із вельмож у палаці царя Максиміяна, котрий вельми любив їх і пошановував через їхнє добророзум’я в порадах, хоробрість у війнах та вірність у службах.

І ледве хтось інакше міг до царя приступити і чогось просити, як через цих його найвірніших радників; у такій були милості царській, як ніхто.

Однак вони не так у земного, як у Небесного Царя милості шукали, вірили-бо в Господа нашого Ісуса Христа, намагаючись добре пригодити йому святим життям, і служили Господу своєму дбало, дочасно притаюючи віру свою, боялися-бо царя, бо в Максиміяна був безмірний гнів на християн і безмірна ярість…

Однак не довго в них світло віри Христової під посудиною було сховано, але невдовзі перед усіма виявилося; дехто такому їхньому щастю і царській до них любові позаздрив і захотів їх уринути у ненависть та гнів царський, донесли-бо на них цареві, що християни вони і стороняться поклонятися їхнім богам.

Цар же не хотів віри йняти, аби такі люди, що велику в нього благодать мали, були йому супротивні в пошануванні богів, і соромився їх щодо цього спитати чи викрити, не маючи достовірної звістки, тож захотів випробувати їх таким замислом.

Одного дня справив празника богам своїм і пішов з усіма князями, і боярами, і воями, і слугами, і з усією славою до храму всепоганого бога їхнього Дія, бажаючи принести визначені жертви, і доглядав пильно, чи ввійдуть із ним улюблені його вельможі Сергій та Вакх у храм ідольський.

І коли зайшов цар до храму, залишилися Христові раби зовні і не увійшли із царем у поганське капище. Віддаля стоявши, молилися істинному Богові, просячи, хай просвітить сліпоту поморочених очей нечестивого того народу і прославить у них пресвяте ім’я своє.

Цар, побачивши, що Сергій та Вакх не зайшли із ним на празник, послав слуг узяти їх і примусом у храм Дієвий завести. Коли ж завели святих у богомерзьке їхнє зібрання, повелів цар: хай поклоняться ідолам із ним і жеpтву принесуть і їдять од ідоложеpтв.

Вони ж не хотіли того учинити і сказали: “Маємо Бога на небесах, не фальшивого і не нечутливого, як ваші ідоли нечутливі є, але істинного й живого, який увесь світ утримує, йому поклоняємося”.

І викривали царя у його зловір’ї, що ідолам сліпим, і глухим, і німим честь воздає, яка Богові належить, і інших до цього із собою приводить. Цар же розгнівався і повелів зняти із них знаки великих їхніх санів, пояси воїнські та золоті гривни, і персні, і всі одежі, й одягти їх у хитони жіночі на безчестяі, наклавши залізні обручі на шиї їхні, так водити їх по місту на сміх та наругу, щоб такі славні, і доброродні, і великі вельможі римські були від усього народу осміяні й принижені за честь єдиного істинного Бога, за безчестя ж багатьох псевдоіменитих богів, більше ж бісів, яким не хотіли принести жepтов, а приносили себе в жеpтву Христу.

Цар же Максиміян, коли завершилося принесення поганих жеpтов, повернувсь у палати свої і, трохи бувши зворушений щодо Сергія та Вакха, адже любив їх, прикликав їх перед себе й рече: “Друзі мої вселюб’язні та вірні, пощо звабилися розгнівати великих богів і мене, царя свого, який є милостивий і добродатний до вас, опечалити й навести на себе таке безчестя?

Читайте також:  Кінець “бабиного літа”. До України йде холодна та мокра осінь

Я ж бо, хоч і вельми вас люблю, одначе не можу докуки богам моїм витерпіти, тож, не хотячи, маю безчестити вас та мукам віддати.

Молю ж бо вас, друзі мої, полиште того сина теслярського, його-бо єрусалимляни, як злодія із злодіями, на хресті повісили, не зваблюйтеся християнськими байками і волхвуваннями, але повернітеся до великих богів наших, і я вас більшими почестями пошаную і велику милість свою вам викажу, і поживете в любові моїй і серед доброго царства мого зі мною нероздільно”.

Сергій же та Вакх не хотіли заради любові царевої відпасти від любові Божої, не бажаючи заради тимчасових благ позбавитися вічних, і багато цареві супротивного говорили. Бувши ж повні благодаті Святого Духа, вільною мовою і словами премудрими неміч богів марнотних виказували, дерзновенно-бо сповідували силу й божество Ісуса Христа і радили й цареві пізнати істину.

Але злочестивий цар, маючи ожорсточене серце, глухі ж вуха розуму і сліпі очі душі, не приймав доброї їхньої ради і відкидав корисні слова їхні, на гнів же та ярість більше збуджений. Одначе не бажав їх мучити сам, вельми-бо улюблені йому були; послав їх у східні країни до ігемона Антиоха, котрий був лютим мучителем і великим гонителем на християн.

Антиох же той ігемонського того сану сподоблений був від царя через цих вельмож Сергія та Вакха, вони-бо своїм старанням випросили у Максиміяна Антиохові ту честь, тож ігемоном був учинений і посланий на владу у східні країни.

До цього ото Антиоха й послано було святих через те, щоб лютості його, про яку по всьому всесвіту пройшла слава, устрашилися і його самого посоромилися, потрапивши до рук того, що колись рабом їхнім був, і там, страхом та соромом принуджені, хай відречуться Христа; коли ж ні, нехай не на царських очах, але в далеких краях замучені будуть.

Вийшли-бо із Риму святі, ведені у веригах, і, пройшовши шлях того дня, пробули ніч у гостинному домі, де опівночі, коли воїни, що вели їх, міцно спали, пробували у старанній молитві, просячи від Бога помочі: хай зможуть за ім’я його Святеє мужньо перетерпіти всілякі муки. Коли ж молилися вони, явився ангел Господній, осяюючи їх небесним світлом, і укріпляв їх, говорячи: “Дерзайте, раби Христові і, як добрі воїни, поставайте на диявола, невдовзі маєте подолати його; за подвиг же ваший приймете переможні вінці від Христа Господа, який не відступить від вас у стражданнях ваших, подаючи вам поміч свою, доки потопчете ворога ногами своїми”.

Такими словами укріпив їх ангел і невидимий став. Вони ж наповнилися невимовної радості, хвалу возсилаючи Богові, що доброзволив ангельським явленням відвідати рабів своїх.

Ішли дорогою немалий час, у пості, та молитвах, та псалмах пробували, озброюючись на невидимих духів злоби духовною зброєю.

Пройшовши ж численні міста, дійшли до східних країн у місто, що звалося Варвалисо, де Антиох пробував. Йому ж воїни віддали присланих в’язнів Сергія та Вакха і грамоту цареву, яка таке в собі мала писання: “Максиміян, вічний цар, Антиоху, ігемону східних країн радіти!

Великий промисел богів наших всім людям, більше ж поборникам та слугам царства нашого, не велить злочестивим та чужим [богам] служити; знаючи це, викрили ми Сергія та Вакха, котрі є у злочестивій християнській вірі, і присудили видати їх на найлютіші муки. Але оскільки царського допиту є недостойні, послав їх до твоєї благості: коли, розкаявшись, послухають нас і принесуть жеpтви богам, сподоби їх своєї лагідности і звільни від уготованих мук, і наше людинолюбство обіцяй їм, кожен-бо прийме сан свій і в ліпшій буде у нас милості ще більше, як раніше.

Коли ж не підкоряться і в злочестивій пробудуть вірі, віддай їх на законні муки і мечною погуби смертю. Довгого життя сподіваючись, здоровий будь!” Антиох прочитав таке царське писання і повелів Сергія та Вакха до ранку тримати під чесною вартою.

Назавтра ж увійшов у претор, сів на судилищі й поставив їх перед собою та й каже до них: “Батьки й добродійники мої, які потурбувалися за цей мій сан, і честі моєї, яку маю, ви є причиною! О як добробут ваш змінився! Адже я тепер сиджу як суддя, ви ж в’язнями зв’язаними стоїте преді мною, а я ж колись вам підлягав.

Молю отож вас: не бажайте собі зла такого чинити, послухайте царя й пошануйте богів, щоб у попередні сани ваші і до честі прийти. Коли ж цього не учините, хоч і не хочу, маю, за царським повелінням, примусити вас муками, адже й самі чули, що в посланні своїм цар мені повеліває; отож, добродії мої, будьте милосердні до себе й до мене, я ж бо не хотів би жорстоким бути мучителем добродійникам своїм”.

Святі ж відповіли: “Марно словами своїми звабити нас бажаєш: честь-бо й безчестя, життя і смepть — це є рівне для тих, котрі шукають небесного життя. Нам Христос є життя, і заради нього смеpть — здобуток”. І інше численне мовили святі, Христа прославляючи, зневажаючи ідолів і викриваючи безбожжя нечестивих.

Антиох же розгнівався й повелів святого Сергія у темницю кинути, Вакха ж, оголивши, на землі простягти і без милосердя бити. І довго били святого Вакха по всьому тілі, й численні слуги втомлювалися і змінювалися, б’ючи святого. Від такого мордування відпала плоть від кісток його, і живіт його розчахнувся, і пролили мучителі кров його, як воду, і з такими ранами віддав святу душу свою у руки Господу.

Тіло ж його повелів мучитель із міста виволочити далеко, на з’їжу звірам та птахам кинути. Але зберіг Господь кістки його, бо дехто із вірних, що ховалися поза містом у вертепах та печерах зі страху перед ідолослужителями, вийшли вночі із місць своїх, узяли тіло святого Вакха й поховали його чесно в одній із тих печер, у якій і самі ховалися.

Святий же Сергій, сидячи в темниці, почув, що друг його помер, був печальний і плакав, що розлучився із ним, кажучи: “Горе мені, брате мій Вакху, уже не заспіваємо, кажучи: “О яке добре та гарне яке, щоб жити братам однокупно”[4], — полишив ти мене самого!”

Так Сергій нарікав, а коли настала ніч, явився йому святий Вакх у світлі небеснім, маючи лице ангельське й одежу воїнську, вельми блискучу, і втішив його, звіщаючи про уготовлене на небі воздаяння і укріпив його до мученичного подвигу, який невдовзі прийти мав, і що дістане велику у Христа Господа милість і дерзновення.

Наповнився-бо святий Сергій великої радості від Вакхового явлення і з веселим серцем заспівав пісню Богові. Наступного дня забажав ігемон вийти в інше місто, назване Сур, і повелів вести за собою Сергія і там, на судищі сівши, рече до Сергія: “Злочестивий чоловік Вакх не захотів принести жеpтви богам, а радше зволив нужденною померти смертю, аніж богів пошанувати, і прийняв кару за ділами своїми. Ти ж, пане мій Сергію, пощо слідуєш за злочестивою тією звабою, яка тебе у велику біду вкидає?

Добродійнику мій, не дай себе на мучення, сором маю-бо від добродіянь твоїх і нічуся від чесності твоєї, що ти оце стоїш переді мною осуджений, я ж, сидячи, суджу тебе і згадую, що колись було, адже такої честі сподобився за твоїм сприянням і вже тепер є більший тебе, ти ж, багато багатьом у царя випросивши доброго, тепер сам собі зла хочеш.

Молю-бо тебе, послухай моєї ради, повинись повелінню царевому і принеси жеpтви богам, щоб у давнішу честь і славу прийшов”. Відповів святий, кажучи: “Тимчасова честь і слава марнотна є, безчестя буває призвістником вічної честі, не дбаю-бо щодо цього безчестя і тимчасової честі не хочу, бо сподіваюся від мого Христа бути пошанованим правдивою та вічною честю у славі небесній.

Згадуєш мої добродіяння, які були до тебе, що у земного царя випросив тобі сан цей великий. Так скажу тобі: послухай мене і, пізнавши істину, відкинься поганих богів своїх і зі мною поклонися небесному Богу й царю віків, я ж тобі в нього обіцяю випросити більше добра, як у Максиміяна”.

Тоді Антиох пізнав, що не зможе його від Христа відвернути та схилити до волі царської, тож рече: “Примушуєш мене, Сергію, щоб забув усе добре, що прийняв од тебе, покладу на тебе люті муки”. Сергій же каже: “Чини, що хочеш, маю-бо Христа, що допомагає мені, котрий сказав: “І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може”[5]. Тут маєш владу над тілом моїм, аби мучити його, над душею ж моєю не маєш влади ані ти, ані батько твій сатана”. Розгнівався мучитель і рече: “Бачу, що довготерпіння моє зухвалим тебе учинило”. І повелів узути його у залізні чоботи, що мали на споді гостре й довге цвяшшя, що наскрізь ступні пронизало святому і так озутого повелів гнати перед своєю колесницею — ішли-бо звідти у місто Тетрапиргію, а від Тетрапиргії мали йти до міста Росафи.

Ішов-бо святий і співав, кажучи: “Непохитно надіюсь на Господа, І він прихилився до мене, І благання моє він почув, Витяг мене він із згубної ями, Із багна болотистого, І поставив на скелі ноги мої, І зміцнив мої стопи … ” Коли ж прийшли вони до Тетрапиргії, що віддалена від Сура на дев’ять поприщ, відведено було мученика в темницю.

Ідучи до неї, говорив: “Той, “що колись мій хліб споживав, підняв проти мене п’яту!” і вузами лютих мук припнув сіть до ніг моїх, але постань, Господи, у поміч мені і спини їх, і збав од нечестивих душу мою!” Тієї ночі, коли сидів у темниці, молячись, ангел Господній прийшов до нього і зцілив ноги його.

Назавтра мучитель звелів вивести святого Сергія із темниці, гадаючи, що той не зможе ступити ногами від болісті ран, але уздрів здаля, що добре йде здоровими ногами і анітрохи не кульгає, і, жахнувшись, рече: “Воістину волхв є цей чоловік, хто-бо міг би після таких мук ходити, не кульгаючи? Він же являється, ніби нітрохи ногами не постpaждав, — є це якась чарівницька сила!” І знову його в ті ж таки чоботи озувши, гнав перед собою до міста Росафа, до якого від Сура-міста було сімнадцять стадій.

Там сів на судищі і примушував святого до ідолопоклонства, та не зміг від Христового ісповідання відторгнути його і на смеpть засудив. Коли привели його поза місто на місце усічення, попросив часу на молитву і молився достатньо, чуючи з висоти певний божественний голос, що закликав його в горнє, і з радістю підхилив під меча голову свою та й помер.

Тіло ж його на тому місці поховано було вірними. З часом деякі добровірні люди із міста Сурського порадились узяти таємно звідтіля тіло святого мученика Сергія і принести до свого міста. Коли ж уночі наблизилися до гробу святого, тоді вийшов із могили вогонь, як стовп, що сягав небес; дехто із воїнів, що жили в Росафі, бачили опівночі той високий вогняний полумінь, котрий увесь той край освітлював.

Побігли озброєні на те місце і знайшли сурських громадян, котрі жахом були охоплені від пресвітлого того вогняного видіння.

Помалу вогняна світлість почала зникати, і розповіли прибулі із Сури про свій намір, але пізнали, що не хоче святий відлучитися від місця того, де пролив кров і поклав за Христа душу свою.

Пробули там кілька днів, гріб кам’яний вельми красний і високий збудували на честь його, де був похований святий. Коли ж зросла свята віра в Господа нашого Ісуса Христа, збудовано було у місті Росафському церкву імени святого мученика Сергія, і зібралося з довколишніх міст п’ятнадцять єпископів, відчинили гроба святого і славно перенесли чесні його мощі, що цвіли нетлінням та пахощами, в новозбудований храм його і встановили річну пам’ять святкувати жовтня у сьомий день, у який і усічений був.

На обох же місцях: і в церкві, при мощах його святих, і там, де помер та похований був раніше, численні Божі зцілення болящим подавалися і біси проганялися.

Належить згадати й таке: щороку, у день празника святого, дикі звірі, ніби певний виконуючи закон, з довколишніх пустель сходилися і на тому місці, де лежав спершу святий, збиралися, змінивши звірину свою лютість у ягнячу покірливість, не шкодили-бо нікому ані з людей, ані з худоби, але покірливо обходили те святе місце, а тоді знову у свої пустелі віддалялися.

Так Бог прославив угодника свого, що й звірам, як і людям, повелів святкувати святу його пам’ять, його ж бо молитвами преблагий Бог нехай ярість ворогів наших, як ярість диких звірів, вгамує на славу Божу навіки. Амінь.

Джерело

Related Post

facebook