Я живу в селі, маю одного сина, який вже три роки одружений. Після Нового року, 2 січня, я вирішила на кілька днів поїхати до сина з невісткою в гості. Приїхала від них така розчарована, що словами не передати. Для рідної мами у них вдома місця не знайшлося.
А найнеприємніше те, що коли влітку до них приїжджала сваха, мати невістки, так її вони у себе в квартирі зовсім по-іншому приймали. Постелили на дивані, а самі спали на підлозі. А мені кажуть: «Мамо, у нас нема де ночувати. То ж треба встигнути на останній автобус». Я була ошелешена, бо хотіла побути у сина хоча б до Різдва, я і продуктів з села з собою привезла.
Квартира двокімнатна, місце є, навіть розкладачку купувати не треба, вже є. А невістка, Світлана, мені каже: «Що поробиш, нема у нас місця. От якби Ви свій город, той, що коло хати, продали, і нам гроші віддали, от тоді ми б і змогли купити собі житло.
Синові моєму, Ярославу, 33 роки, вони з дружиною Світланою і маленькою донькою живуть в обласному центрі, адже робота в обох в місті. Влаштувалися непогано, роботу обоє мають, житло знімають. Кілька років жили для себе. Одягнулися, машину купили, по світу поїздили, на людей подивилися, себе показали. І в рідне село приїжджали, зустрічалися з друзями дитинства і колишніми однокласниками, багато з яких дивилися на них з певною часткою заздрості.
Хоча заздрити, я вважаю, особливо нічому. Своєї квартири у сина з дружиною немає, і коли буде, невідомо. Ціни на нерухомість в місті такі, що й не підступитися. Син з невісткою живуть одним днем. Знімають двокімнатну квартиру в досить непоганому обжитому районі. Купити подібне житло вони не можуть і близько, а брати те, що можуть, тобто однокімнатну квартиру на окраїні міста вони не хочуть.
Загалом, квартирне питання вони відклали на невизначений термін. Натомість вирішили народити дитину. І я, і моя сваха, їх гаряче в цьому підтримали. Внучка народилася півтора роки тому, але ось так склалося, що приїхати в гості і подивитися на дитину я змогла тільки зараз.
Сваха була в гостях у внучки вже три рази, останній раз їздила цього літа, в серпні – і кожного разу, звичайно, якомога докладніше розповідала мені про поїздку. В основному, звичайно, про внучку. Яка вона, що вміє, що говорить, як грається.
Я, природньо, теж думала, що діти мене десь примостять на кілька днів, я вже не кажу, на дивані, але хоча б на розкладачці. Яке ж було моє здивування, коли син відразу по приїзді заявив мені, що мені треба сьогодні повертатися, бо у них немає де ночувати.
Після цих слів настрій у мене геть зіпсувався. Я віддала синові продукти, попила з ними чаю на кухні, погралася з онучкою і попленталася на останній автобус, який їхав в моє село.
Образилася я серйозно. Я ж приїхала всього лише на кілька днів, не як сваха – на два тижні. Невже не можна було потіснитися якось і потерпіти? Була б ще квартира однокімнатна, а то ж двокімнатна, і місця достатньо, навіть розкладачка в коморі стоїть біля них, я сама бачила.
На Різдво син подзвонив, вітав мене, дякував за продукти. А мені було так прикро, що навіть говорити з ним не хотілося ні про що. Сиджу в хаті, дивлюся з вікна на свій город, на який невістка око поклала, і розумію, що навіть заради щастя сина і онучки не можу його продати, бо ж пенсія маленька, а жити з чогось треба.
Фото ілюстративне – blog.harborchase.
