Десь приблизно 11 років тому в нашому під’їзді поруч з нами.
У нас з ними були добрі стосунки, ми дружили між собою, ходили часто одні до одних на свята.
Роки минали, і якось потім всі кудись роз’їхалися, з’явилося багато нових квартирантів, які зі старожилами навіть не віталися. Загалом було багато людей, яких я навіть не знала.
Якраз на той час вище поверхом нашим жила Людмила Іванівна. Вона мала одного сина. Наче й добра вона така людина, привітна, розумна. Але трохи дивна якась була. Вона постійно хвилювалася за те, що її син знайде собі якусь нехорошу дружину і у неї буде якась “не така” невістка.
А ми подумки з мамою моєю майбутню невістку Людмили Іванівни дуже шкодували, адже характер у сусідки був не цукор.
І ось, надумав її син Дмитро одружитися. Привів в квартиру дівчину. Струнка, молода блондинка з величезними зеленими очима.
Наша сусідка свою невістку не злюбила з першого дня. Але й не вигнала молодих з квартири. Нехай краще вдома живуть, ніж у інших людей кут орендують за великі гроші.
І наче хорошою та дівчина була, спокійна, привітна, вихована.
А вже через пару місяців до нас у двері хтось постукав. Увійшла наша сусідка, до себе вона притискала пакунок з паперу.
– Тут всі мої цінності, покладіть їх до себе кудись, нехай вони будуть у вас краще, будь ласка! Боюся, як би моя невістка Олена їх до своїх рук не прибрала!
Мама знизала плечима – це дійсно було якесь прохання дивне. І поклала той згорток на верх на сервант.
Минали дні за днями і ми з мамою зовсім забули за ту подію.
Людмила Іванівна згодом переїхала, квартиру вони розміняли. Зв’язок з ними був втрачений.
А нещодавно ми свою квартиру виставили на продаж, покупець знайшовся дуже швидко. Ми з мамою стали розбирати старі речі, багато чого з них довелося викинути.
І на серванті зверху ми несподівано знайшли той самий згорток. Розрізали мотузку, а там біжутерія – кільця, ланцюжки, брошки такі красиві. Вони були дуже красиві і модні колись, все це коштувало чималих грошей. Тоді жінки багато готові були за це віддати, адже це в моді тоді було. Але зараз час минув, це вже не те, що було колись. Я мамі сказала – нічого тут цінного немає, дрібнички.
Але мама наполягала – ці речі чужі, потрібно повернути їх колишнім власникам. Стали ми у людей розпитувати де ділася і де зараз живе наша сусідка. Тоді дізналися, що Людмили Іванівни вже давно не стало.
Але дізналися адресу де живе її син з дружиною. Мама стала просити, щоб я ці речі відвезла їм, вона не хотіла їх залишати і викинути не могла, сказала, що їх потрібно віддати людям, яким вони належать.
Я підійшла до цієї справи досить відповідально. Заздалегідь домовилася з ними про зустріч. Вони запросили мене в свою квартиру. За ці всі роки років у них дві дочки з’явилися.
І ось що дивно, все їх благополучне життя – заслуга Олени в основному.
Вона займає високу посаду в державній структурі. Син нашої колишньої сусідки ж перебивається випадковими підробітками, а в основному – на машині дочок зі школи забирає і на гуртки розвиваючі відвозить.
Людмила Іванівна свою невістку недолюблювала, а фактично, вона її сина і вивела в люди, у них така квартира шикарна, видно, що заможно живуть.
Я простягнула їм згорток. Син Людмили Іванівни, аж відвернувся:
– Та не потрібно було везти цей мотлох. Воно нічого не вартує вже зараз. Але ти не думай, ми тебе раді бачити!
А Олена з лагідною усмішкою прийняла з моїх рук біжутерію ще й подякувала:
– Ой, щиро дякую, ось і буде дівчаткам пам’ять про бабусю! Дякую за турботу!
Які ж, все-таки, люди різні бувають. Я їхала додому і думала, свекруха не любила Олену ще задовго до її появи в їхній сім’ї, а вона виявилася такою доброю та порядною людиною, яких я мало в своєму житті зустрічала.
Фото ілюстративне.
