Зараз сиджу я сама в рідному домі, але сама. Цілих 10 років я мріяла повернутися додому, та на душі так непросто. Як тільки приїхала з заробітків, не стало мого чоловіка. Радіти можна хіба тому, що маю троє чудових дітей, п’ятеро прекрасних онуків. Та от нечасто бачу своїх рідних людей і навіть свій ювілей я зустріла сама. Спочатку гарно готувала стіл з надією побачити довгоочікуваних гостей, а потім сумувала над альбомом з сімейними фотографіями, на яких усміхненою була вся наша родина.
На Новий рік також мріяла про гостей, усіх дітей та онуків покликала до себе, а на Різдво сподівалася, що мене хоча б запросять до себе діти. Дві доньки з сім’ями сказали, що їдуть за кордон на відпочинок, а син спочатку довго не брав телефон, а потім просто сказав, що поїде на різдвяні свята до батьків дружини, адже у них там родина збирається.
В цей момент я зрозуміла, що діти не вважають мене близькою людиною, я вже давно непотрібна їм і не цікава. У кожного тепер своя родина, свої турботи. А мама й сама може просидіти під каміном протягом всіх новорічних свят. На Святвечір і різдвяні свята навіть не зателефонував ніхто і я вже їм не дзвонила, не хотіла турбувати, та й не знала, що казати, адже у них своє окреме життя, в якому мені зовсім немає місця.
Я стала вже немолодою і до мене байдуже дітям. І разом з цими думками з’явилися спогади про ту бабусю, яку я доглядала в Італії. Їй було аж 90 років, вона була старенька і, можливо, постійно сиділа вдома, та жінка ніколи не залишалася самотньою в період різдвяних свят. Всі діти, внуки, а інколи й племінники з’їжджалися до неї, аби провести ці чудові миті життя з людиною, яка так багато віддала для них.
Я завжди захоплювалася ними і трішки заздрила, і завжди готувала їсти для їхньої родини на ці родинні зустрічі, то завжди мріяла, що повернуся додому і буду так старатися до святкувань із своїми рідними і найближчими людьми. Окремим щастям було б прикрашання ялинки, готування традиційних страв, декор будинку, розкладання подарунків у спеціальні шкарпетки. А тепер я усвідомлюю, що про таке навіть мріяти було розкішшю. Я зовсім не цікава зараз родині своїй.
Можливо, мої діти та онуки зрозуміють, що потрібні мені, коли я буду 90-річною старенькою бабусею. Але в самотності непросто дожити до такого поважного віку.
Варто було б сказати дітям, що мені прикро від цього? Тоді свята були б нерадісними і для них. Не хочу, щоб їх турбували докори сумління. Хочу просто бути потрібною рідним людям, які потрібні мені. Але надії мало, чомусь діти перестали цікавитися мною. А коли я працювала в Італії і приїжджала додому з грошима та гостинцями – усі збігалися до мене.
Фото ілюстративне.
