fbpx
Життєві історії
10 років я дуже добре ладнала зі своєю свекрухою. Свекри нам придбали автомобіль, допомогли купити квартиру. А одного дня мій чоловік поїхав сам в село до своєї матері, я залишилася вдома, ввечері вона мені подзвонила сердита

Щиро кажучи, я зовсім не розумію, як можна ось так просто зіпсувати 10 років хороших відносин з мамою чоловіка всього за 3 дні?

Між нами завжди було таке собі хороше взаєморозуміння, взаємоповага та взаємодопомога? Здається, що таке неможливо, принаймні, я сама так довго думала. Але ні, таке, як виявилося, дуже навіть.

11 років добрих відносин та гарного спілкування між мною і матір’ю чоловіка залишилися просто позаду. А все через мою відмову приїхати, як зазвичай на їх величезну земельну ділянку для традиційної праці на їх городі.

– Ми люди сільські, прості, – сказала мама мого майбутнього чоловіка Людмила Андріївна, коли ми тільки знайомилися, – у нас все по-простому. Господарство тримаємо непогане, кури у нас, гуси-качки, город невеличкий є, все, як годиться. Син у нас працьовитий, сподіваюся, і ти йому до пари, будеш такою ж вдатною до праці, як і він сам.

«Городиком невеличким» свекруха спокійно називала ледь не гектар землі.

Свого часу, ще в молоді роки, мої свекри прикупили дві сусідніх ділянки, господарів яких не стало давно, маленькі їх хатини руйнувалися, а земля заросла бур’яном.

Але я теж не виросла в місті, до слова кажучи. Я зі своїм чоловіком майбутнім познайомилася в студентські роки, ми тоді якраз навчалися в одному навчальному закладі. Після інституту стали разом орендувати однокімнатну квартиру на окраїні столиці, стали жити, подали заяву до РАЦСу через рік, тоді і знайомитися приїхали до його батьків.

– Столицю ми не осилимо, звісно, – сказав свекор перед нашим розписом, а Людмила Андріївна погодилася з ним, – а біля столиці ви квартиру купите. Машину синові ми ще 4 роки тому купили. Тепер на квартиру вам дамо. Всю суму не осилимо самі, звісно, але хороший старт вам на майбутнє забезпечимо.

Я батькам свого чоловіка дуже вдячна. У мене тільки мама і молодша сестра, допомагати мені було нікому. Але і я намагалася свекрам відплатити добром, як могла сама, тим більше, що ставилися вони до мене дуже добре. Як вихідні, особливо в літню пору, так ми з чоловіком – сідаємо в машину і до його батьків у село.

– Давай зараз зробимо так, – навіть зупиняла мене Людмила Андріївна, коли я чекала дитину і намагалася з усіма картоплю вибирати, – ти в будинок йди і поїсти нам приготуй лише, ну і ще щось там по дому зроби, у мене рук не вистачає. А з лопатою тут є кому працювати, думаю ми тут і без тебе впораємося, тобі важкої праці зараз не потрібно.

У чоловіка є сестра старша, у неї є чоловік і син-підліток, в принципі, дійсно було кому працювати. Батько мого чоловіка теж дуже працьовита людина.

Коли нашому синові було всього кілька місяців, я навесні знову нарівні з усіма працювала, благо хлопчик у нас спокійний був, поклала його в колясочку і вперед – на город до праці. стала разом з усіма до збору врожаю. Зате і свекри нам з собою всього давали, що тільки виростили в себе вдома, вони ділилися щедро з нами:

– Беріть все, що хочете, не на собі ж це понесете, – примовляла свекруха щоразу, накладаючи нам банок з консервацією з собою, овочів, фруктів, яєць та іншої живності, – ти в декреті, та ще й кредит у вас. Гроші будете економити трохи, менше треба купувати, та й онукові корисніше своє, без тих магазинних продуктів.

Ми і з радістю брали все, що вважали за потрібне, адже і наша з чоловіком праця була в це вкладена. І грошима свекри допомагали час від часу, то на меблі, то на нову пральну машинку.

– Ми стільки всього дачникам продали цього літа! – говорила Людмила Андріївна, – Беріть гроші, кредит свій швидше виплатите.

5 років тому заміж вийшла моя молодша сестра Зоряна. Чоловік у неї – військовий, вони поїхали далеко за його призначенням. У відпустку приїжджали тільки раз і то не до мене, а до мами, так що свого 2-х річного племінника я бачила тільки по відеозв’язку.

– Ми хочемо у тебе зупинитися цього разу, – зателефонувала мені якось рідна сестра в кінці червня, – проїздом будемо 3 дні, приймеш? Погуляти по столиці хочеться! Покажеш нам красиві місця? А потім ми до мами поїдемо, коли вас з сім’єю побачимо, скучили за вами дуже.

– Звичайно, – погодилася я з радістю, – коли ви приїжджаєте? Чоловік зустріти не зможе, він до батьків поїде, а ми з сином вдома. Я за вами приїду, погуляємо по столиці, а потім я допоможу вам зібратися й до мами.

Увечері з чоловіком все обговорили: нічого ж нехорошого, якщо ми з сином проведемо час з моєю сестрою та її сім’єю.

– Все добре, – сказав чоловік, – та й сестра моя прийде з чоловіком і сином, все зробимо, а ви вже тоді на електричці приїдете до нас самі.

На тому і зупинилися. Ми. Але у свекрів була інша думка. Ще коли я за сестрою своєю їхала, почалися дзвінки від Людмили Андріївни:

– Ну що це таке? – обурювалася мама чоловіка, – Знайшли час гуляти! Сама пора нам ще грядки садити та полоти ще дещо є, адже посходило на городі вже багато рослин, робота не чекатиме, поки ви там гуляти будете.

– Людмило Андріївно, – кажу, – сестра моя особливо часом не вибирала, – дали чоловікові відпустку, а це зараз рідкість велика для нього – вони приїхали поки мають можливість.

– Ну і що, гаразд, сьогодні зустрінеш, влаштуєш, а завтра, будь добра, приїжджай допомагати, ти нам потрібна тут, а не там.

– Не зможу й завтра, ми домовилися гуляти їхати, хочемо відпочити разом, адже довго не бачилися з нею. А 3-го дня я їх проводжаю.

– Гуляти вона поїде! – ще більше обурення в голосі, – В таку пору! Мало того, що сама не приїхала, ще й онука не пустила, він теж би допоміг. Чому один онук працює, а другий гуляти буде, це що за привілеї такі?

Пояснити, що старшому онукові свекрам вже 20 років, а молодшому немає і 10-ти, що мій син повинен поспілкуватися зі своєю тіткою і двоюрідним братиком, виявилося неможливим. До вечора свекруха і зовсім мені стала видавати:

– Давайте завтра приїжджайте всі разом до нас, попрацюємо, потім шашлик посмажимо.

Ну як так можна? Люди їхали в столицю, погуляти, подивитися, а я їх привезу в село город садити? Я відмовилася, звичайно, від цього, твердо і безповоротно, попросивши маму чоловіка більше на цю тему навіть не говорити зі мною.

– Ну і свекруха у тебе! – похитала головою моя сестра, – як ти з нею спілкуєшся?

– Не повіриш, – кажу, – перший раз ми з мамою мого чоловіка не змогли знайти спільної мови! Все завжди було нормально.

– Все було дорбре тому, що ти жодного разу їй не перечила, а робила все так, як вона того хотіла, а тут проміняла її город на свою рідну сестру! – сказала мені моя рідна сестра з маленькою посмішкою.

Гаразд, ми погуляли, я провела сестру з сім’єю на вокзал, а 4-го дня ми з сином на електричці поїхали в село, до батьків чоловіка. Знаєте, як мене там зустріли?

– Явилася, невже! Коли все вже зроблено! Чого приїхали обоє вже? Щоб багажник заповнити продуктами? Брати ви завжди мастаки, а працювати і допомагати батькам нікому!

Я розвернулася і до хвіртки пішла. Син за мною, чоловік за нами теж пішов відразу, після таких слів.

– Я, начебто, все їй пояснив, – каже чоловік, – начебто заспокоїлася. Три дні щось ще там докоряла, але потім погодилася, що ти не могла інакше. А тут знову їй захотілося виговоритися. Не звертай уваги, зараз вона заспокоїться.

– Ти як хочеш, – кажу, – а я не залишуся тут більше ні хвилини. Брати ми мастаки продукти тут якісь? Так і відпрацьовували завжди. Перший раз за 10 років я 3 дні пропустила, а мені так сказали? Нехай син залишається, а я поїхала. Ні, ти теж залишайся, ти їх син, тобі і допомагати. Але я вислуховувати не буду докори несправедливі до себе.

– Працювати вона просто не хоче та й все! – долетіло до мене через хвіртку, свекруха ще й навздогін хотіла мені щось недобре сказати.

Чоловік повернувся за ключами, відвіз нас з сином додому. До мами в той день він не повернувся. Вранці свекруха мені знову зателефонувала:

– Сама на працюєш, онука відвезла, та ще й сина від рідної матері відмовити, бачу, хочеш? Аби він біля тебе сидів, а не батькам своїм рідним допомагав! Я ніколи не думала, що ти така, дуже розчарувалася в тобі.

Я телефон поклала. Чоловікові сказала, щоб він зі своєю мамою сам розбирався. А моєї ноги на їх городі більше ніколи не буде. І продуктів я з села більше їсти не буду, хай не привозить, куплю сама.

Звичайно, я б пробачила свою свекруху, якби вона вибачилася, адже ми з нею багато років ладнали і все було добре. Але вибачень не було досі, вона вважає, що це я винна у всьому.

невже я в чомусь винна? Чи варто мені самій миритися з свекрухою, чи чекати, коли вона перша зробить крок на зустріч і вибачиться за цю ситуацію? В чому винна я?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page