З Оксаною ми разом жили у шлюбі багато років в хаті, яка мені дісталася від моїх батьків. Жили не погано, можна сказати, в основному заробляв гроші я, а Оксана шила одяг у місцевого невеличкого підприємця. Але робота була така собі, щиро кажучи, бо коли не було замовлення, то дружина і місяць могла сидіти вдома, не заробляючи нічого, чекаючи роботу.
Одного разу замовлень вже майже два місяці не було, тоді дружина сказала, що поїде з подругою на заробітки за кордон, адже не бачить тут перспективи для себе, а сидіти в селі просто так до пенсії, їй теж не хочеться. Дружина пояснювала, що її колежанки з роботи, давно туди їздять, заробляють гарно, жодна після того не повернулася на роботу, а більшість там і досі працюють.
Я, щиро кажучи, з тих чоловіків, які проти того, щоб дружина їздила на заробітки, адже навіть мого заробітку цілком вистачало для нормального життя, а вдома ми тримали чимале господарство, тому й вдома роботи вистачало у Оксани, було б бажання. Хоча я ніколи до роботи дружину не примушував, майже все по господарству завжди робив сам.
Та й, як це так, що чоловік сам вдома має бути місяцями, а дружина десь далеко за кодоном? Я людина сімейна не розумів такого.
Але вона завжди була жінкою з характером, ніколи ні в чому не прислухалася до мене.
Коли Оксана поїхала в Італію, нашій доньці було 16 років. Дружина спершу часто приїжджала додому, привозила гостинці, купувала доньці гарний одяг, щодня вони вдвох їздили в місто, влітку на море. Дружина грошей вдома ніколи великих не залишала, говорила, що відкладає їх у себе.
Роки минали, ми вже доньку вивчили, заміж видали. Щиро кажучи Оксана нашій Мар’янці дуже допомогла, зараз гроші збирає на квартиру. Але від мене вона зовсім віддалилася, чужим я став їй.
Весь цей час я постійно просив дружину повернутися додому, але вона вже так звикла жити в тій Італії, що постійно намагалася придумати якусь причину, аби не жити в селі. То на навчання доньці найкраще зібрати потрібно, то весілля шикарне, щоб пів села запросити, то квартиру велику в центрі міста.
А коли ж для себе жити, роки то швидко збігають?
Я ж теж гроші заробляю, хоча менші, звичайно. Хай би освіта була не найкраща, весілля не найшикарніше і на квартиру маленьку по-тихеньку б відкладали, але жили б усі разом, сім’єю. Але ж ні.
Так минуло 10 років, а Оксана й не думала повертатися жити в Україну, хоча іноді приїжджала додому. А зараз, коли такі важкі часи в Україні, дружина моя навіть мови не веде про повернення додому, хоче ще залишатися там. Я усвідомив, що Оксані подобається таке закордонне життя і повертатися в село вона не збирається.
Я сумував, що життя моє зовсім не склалося, а потім зустрів Наталю. Вона давно розлучена, син живе окремо, спокійна така жінка, добра. Ми стали спілкуватися все частіше і, з часом, я зрозумів, що це та людина, якої мені не вистачає поряд, адже мені теж бракує якогось розуміння і тепла.
Я щиро покохав. І вирішив, що теж маю право на своє щастя. Зразу сумнівався, думав, що скажуть люди, а потім зрозумів, що хочу бути поряд з Наталею, хочу, щоб на старості років була поряд хороша та надійна людина.
Ввечері якось набрався сміливості і зателефонував Оксані, все розказав їй, як є. Хата моїх батьків, вона до неї нічого не доклала, тому нехай живе у великій квартирі з донькою. А ми господарюватимемо з Наталею.
Наступного ранку у мене на порозі вже була донька. Вона говорила, що я не маю права так чинити з мамою, вона для нас старається і лише вона має бути господинею в моєму домі. Та я вперше твердо сказав доньці, що мене вже багато років немає в їх життя, чому я маю жити так, як вони мені говорять? Я доросла людина і сам маю все вирішити.
Донька пішла, а я задумався. Не знаю, як мені далі бути. Розумію, що якщо розлучуся з Оксаною, то зруйную сім’ю, але ж ми з нею вже давно чужі люди. Не знаю, чому вона прислала доньку. Хіба через хату?
Як мені правильно вчинити, щоб потім не шкодувати? Я знаю, що Наталя теж мене кохає, вона погодиться вийти за мене заміж. Але чи варто змінювати зараз так своє життя, адже ми вже не молоді?
Фото ілюстративне.
