– Наприкінці минулого року я трохи прихворіла, за мною потрібен був догляд, от син мене до себе і забрав. Мовляв, мамо, ми з Світланою одну тебе не залишимо – побудеш трохи у нас, видужаєш, а весною повернешся в своє село, – розповідає 65-річна Ірина Степанівна. – А в чужому домі у мене таке життя було, що я вже не могла дочекатися, коли та весна прийде і я переступлю поріг рідного дому.
– А що таке?
– Так показували мені всім своїм виглядом, що я їм в тягар! – зітхає Ірина Степанівна. – Син з роботи мало не в ночі приїздив, а Світлана, невістка, ходила з кам’яним обличчям, все мовчала, сердилася, всім незадоволена була.
Синові Ірини Степанівни, Степану, тридцять два роки. Мати виховувала його одна. Жили вони в невеликому селі, за 100 км від обласного центру. Син закінчив там школу, а потім поступив в університет в їхньому обласному центрі. І кілька років Ірина Степанівна утримувала студента – передавала йому харчі і гроші.
Сказати, що це було непросто, нічого не сказати. Хапалася за будь-яку роботу, і підлоги мила, і на ринку торгувала, щоб зайву копійку відправити синові. Постійно передавала Степану продукти: яйця, овочі, м’ясо домашніх курей, сама при цьому сидячи на хлібі і воді.
Степан, звичайно, теж не байдикував – практично відразу почав підробляти, і до старших курсів цілком себе сам забезпечував. Але Ірина Степанівна все одно слала і гроші, і продукти – зайвими не будуть.
Згодом Степан закінчив університет, з гуртожитку перебрався в знімну кімнату, знайшов непогану роботу. Ірина Степанівна час від часу приїжджала до нього в гості – зрозуміло, не з порожніми руками. Везла варення, домашню тушонку та інші дари природи. Дивилася на власні очі, як Степан влаштувався, як і з ким живе, чи все нормально, чи здоровий.
У сина все було добре – він працював, потихеньку збирав гроші на своє житло, а незабаром і дівчину зустрів. Ту саму Світлану, яка через кілька років стала його дружиною.
Світлана теж на момент знайомства жила в орендованій кімнаті і про свою квартиру тільки мріяла. Незабаром вони з’їхалися, а потім і одружилися. Два рази Степан привозив Світлану в гості до матері: спочатку перед весіллям, а потім ще раз, уже в якості дружини. Обидва ці візити Ірина Степанівна просто з ніг збилася, не знала, куди посадити, чим нагодувати дорогих гостей. Дістала для них все найкраще, біля плити стояла щодня, щоб щось смачненьке їм приготувати. З собою зібрала їм продуктів – і м’яса, і свіжих яєць, і грибів.
Після весілля на свою квартиру молоді стали збирати разом, і справа пішла швидше. Півроку тому нарешті зробили рішучий крок до мрії – купили двокімнатну квартиру. Правда, невелику суму довелося взяти в кредит і вкластися в ремонт. На ремонт Ірина Степанівна дала п’ятдесят тисяч – всі свої заощадження, які збирала багато років. Гроші, звичайно, невеликі, але це все, що у неї було. І дала не в борг, а назовсім…
А тепер, коли за запрошенням сина Ірина Степанівна приїхала, була збентежена негостинним прийомом.
Різноманітної їжі їй ніхто не готував, світських бесід не вів, чай пити не запрошував.
– Беріть всюди все, що знайдете! – в перший день заявила їй Світлана. – Холодильник відкривайте, їжте там, що знайдете.
У холодильнику, прямо скажемо, було негусто. Добре, що Ірина Степанівна приїхала, за своїм звичаєм, з п’ятьма великими сумками продуктів, які і пустила в хід. Невістка до плити майже не підходила. Син із задоволенням їв те, що готувала мати.
–Світлана прийде, в каструльку загляне – ой, ні, дякую, я таке не їм, це ж дуже шкідливо! – зітхнувши, розповідає Ірина Степанівна. – Ні смаженого, ні солодкого, ні солоного. Я її питаю – що готувати-то тобі? А вона – ой, мені нічого не треба, я після шести не їм. Прийде з роботи – я говорю, ну підемо, хоч чаю поп’ємо, я булочки спекла.
«Ні, дякую, я не хочу!». Ну добре, кажу, не їж, зі мною посидь, розкажи, як день пройшов! А вона – Ірина Степанівна, я десять годин тільки що на роботі говорила без угаву, можна, я хоч у себе вдома ввечері посиджу в тиші?
Невістка постійно ігнорувала, син приходив дуже пізно, і єдиним другом в квартирі для Ірини Степанівни став телевізор. Невістку і це дратувало.
– Включу телевізор, вона прийде і закриє мене в кімнаті! – з образою розповідає Ірина Степанівна. – Не на замок, так, просто прикриє двері. А мені незатишно – ніби як виходити мені не можна, чи що? Увечері телевізор вимикайте, каже, він заважає! Вона спати не може, бачте, коли телевізор працює, хоч він ледь чутно говорив. Ну а мені що робити, якщо не спиться? У темряві лежати і в стелю дивитися?
Розмовляти не хочуть, їжу мою не їдять, то, що я розповідаю, їм не цікаво. Ну я, звичайно, розумію, що ми різні люди, і любити мене вона не зобов’язана, але хіба з гостями так можна? Завжди, коли люди в будинку, намагаєшся показати себе з кращого боку! 1 березня мене син повіз на вокзал, запитує, мамо, коли ще тебе чекати? От я йому чесно і відповіла, синок, кажу, це, напевно, останній мій візит, досить з мене вашої гостинності.
Приїхала Ірина Степанівна додому з важким каменем на душі. Якщо гості в будинку – господарі зобов’язані зображувати привітність, як вважаєте?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
