У Знам’янці церкви не було, їх тоді взагалі майже не залишилося, тому бабуся відвезла мене в сусідній район на забитому донезмоги сільському автобусі, і там прямо в хаті священика, яка служила і церквою, відбулося таїнство. Я пам’ятаю цю стару хату, буфет, який служив і іконостасом, священика в рясі; пам’ятаю, як він надів мені алюмінієвий хрестик. Але ж мені було всього року два з невеликим. Але це були незвичайні враження, тому і збереглися в пам’яті.
Існують ще й навіяні спогади: коли родичі тобі постійно розповідають, якою ти була дитиною, тобі дійсно здається, що ти і сам це пам’ятаєш. Мама часто згадувала, як мій брат Макар дуже мене налякав, причому з найкращих спонукань. Макар на три роки старший і завжди про мене дбав. Одного разу він приніс з дитсадка яблуко і дав мені, а я була ще беззубим немовлям. Брат не знав, що маленька дитина не може відкусити від яблука, сунув мені в рот це яблуко цілком, і, коли мама зайшла в кімнату, я вже втрачала свідомість. Іноді, коли я з якихось причин відчуваю брак повітря, мені здається, що я дійсно пам’ятаю цей момент, ці відчуття.
Лідія Таран в 1982 році
Зараз брат викладає історію в університеті імені Шевченка, організував там кабінет для вивчення китайської, паралельно створив кафедру американістики; він у мене дуже просунутий брат – викладач і науковець одночасно. На зйомках до мене нерідко підходять молоді журналістки, його колишні студентки, і просять передати привіт «улюбленому Макарові Анатолійовичу». Макар настільки розумний, що вільно говорить китайською, французькою та англійською, вивчив всю світову історію – від стародавніх цивілізацій до новітньої історії Латинської Америки, стажується на Тайвані, в Китаї, в США! Причому всі можливості для цього – гранти і програми для поїздок – «вибиває» собі сам. Як кажуть, в сім’ї повинен бути хтось розумний, а хть красивий, і я точно знаю, хто з нас двох розумний. Хоча Макар і красивий теж.
Маленькою я обожнювала брата і в усьому йому наслідувала. Говорила про себе в чоловічому роді: «він пішов», «він зробив». А ще – вже не по своїй волі – доношувала його речі. В ті часи мало хто міг собі дозволити одягати дитину так, як хочеться і як подобається. І якщо у тебе старша сестра, то тобі дістануться її сукні, а якщо брат – то штани. І тому мами намагалися шити-перешивати. Наша мама часто перешивала щось старе, винаходячи нові фасони.
Маленька Ліда в костюмі Намисто. Наряд шила мама всю ніч перед ранком, 1981 рік
Пам’ятаю, як мене везуть з дитсадка на санках додому по скрипливому снігу, пам’ятаю сніжинки, які кружляють у світлі ліхтарів. Санки були без спинки, доводилося триматися руками, щоб не випасти на повороті. Іноді, навпаки, хотілося впасти в замет, але в шубі я була така неповоротка і важка, що навіть скотитися з санок не виходило. Шуба, ретузи, валянки … Малюки тоді були як капуста: товстий шерстяний светр, невідомо ким і коли пов’язаний, товсті ретузи, валянки; незрозуміло ким із знайомих віддана, сто раз перелицьована цигейкова шуба, поверх коміра – шарф, зав’язаний ззаду, щоб дорослі могли схопити його кінці, як поводок; поверх шапки ще і пухову хустку, яка теж зав’язувалася навколо горла. Всі радянські діти пам’ятають відчуття зимової задухи від шарфів і хусток. Виходиш на вулицю, як робот. Але відразу ж забуваєш про дискомфорт і з ентузіазмом йдеш копати сніг, ламати бурульки або приклеювати язик до промерзлих гойдалок. Зовсім інший світ.
Ваші батьки адже були людьми творчими: мати – журналістка, батько – письменник і сценарист … Напевно, ваше життя все ж відрізнялася від життя інших радянських дітей хоч трошки?
Мама працювала журналістом в комсомольській пресі. Часто їздила по своїх репортерським справах, потім писала, а вечорами передруковувала статті на машинці. У будинку були дві – величезна «Україна» і портативна ендеерівська «Еріка», яка насправді теж була досить великою.
Ми з братом, лягаючи спати, чули скрекіт машинки на кухні. Якщо мама сильно втомлювалася, то просила нас їй диктувати. Ми з Макаром брали лінійку, щоб відстежувати рядки, сідали поруч і диктували, але скоро починали куняти. А мама друкувала ночі безперервно – свої статті, татові сценарії або переклади.
Потім мама пішла з комсомолу, бо хотіла бути ближче до нас, і влаштувалася працювати в дитячий сад вихователем. А коли я вже ходила в школу, перейшла в будинок дитини «Берізка». Для самих маленьких сиріт. Там були вищі ставки, якісь надбавки і бонуси. Вона працювала добу через дві.
З мамою, татом, братом і бабусею Марією, 1980 рік
Тато ніде не міг працювати офіційно, він був, як це тоді називалося, «на творчих хлібах». Писав сценарії, перекладав українською якісь романи і повісті, але гідних грошей це не приносило. Якщо навіть книга проходила всі кола редакторського пекла і цензури, її підписували до друку і тато отримував гонорар, все одно це траплялося дуже рідко і це були не ті суми, щоб прогодувати сім’ю з двома дітьми.
Ми з Макаром з малих років розуміли, чому тато може працювати тільки ось так, перебуваючи вдома. Зараз би це явище назвали «внутрішнім дисидентством». Колись він був редактором у відділі прози в журналі «Дніпро», і в одному з випусків з некрологом чи Брежнєва, то чи когось ще з радянських партійних діячів була допущена непоправна технічна помилка: деякі сторінки верстали догори ногами. Та й сам текст виявився ідеологічно невивіреним. Номер вилучили з продажу, редакцію звільнили без права на професію. А оскільки тато був дуже принциповим і послідовним, ненавидів комуністичну партію, а відповідно, не міг стати членом Спілки письменників, то перетворився на практично ізгоя в професії. Він зустрічався з друзями, випивав з ними разом, але ці ж люди не брали його на роботу і друкувати нічого не дозволяли, лише розводячи руками: «Толік, ну ти ж розумієш».
Оскільки мама працювала з ранку до вечора, намагаючись взяти півтори ставки, а тато щось писав у своїй кімнаті, ми з братом були надані самі собі. І це було прекрасно, тому що я могла не піти в школу, а залишитися вдома, валятися на дивані і читати книжки стільки часу, скільки хочу.
А що, вчителі не помічали вашої відсутності?
Це була звичайна районна школа, де навчалося тисячі три дітей. Незліченна кількість. Мені було страшенно нудно, тому що я в свої шість років давно вміла читати і писати – навчилася у брата, а мої однокласники весь рік вчилися креслити палички і освоювали буквар. І якщо в перші роки нас ще якось контролювали, то потім зовсім розслабилися. Потрібно було з’являтися там час від часу, але в цілому я могла сидіти вдома або ходити в бібліотеку – як захочу.
Відсутність контролю і вкрай низький рівень вимог пояснювалися ще й тим, що це був український клас в російській школі. Мене туди записали з патріотичних міркувань: батьки таким чином боролися з русифікацією. Потрапляли туди діти не дуже здатні, або ж до нас переводили тих, хто погано вчився, – така форма покарання. Наш клас вважався «класом вирівнювання».
Це відома київська історія: українська мова вважалася мовою плебсу, непрестижною і непотрібною. У моєму класі було двадцять чоловік, в той час як російські – переповнені. Мої подружки з двору, які навчалися в російських класах, навіть соромилися мене – ми виходили з одного під’їзду, але йшли в школу різними шляхами.
У нашому класі ніхто не виявляв особливої спраги знань, а вчителі пред’являли дуже низькі вимоги, настільки низькі, що я легко справлялася із завданнями, хоча пропускала мало не половину занять. Відмінників не любили, я соромилася п’ятірок і тому з деяких предметів взагалі нічого не робила, щоб мати хоча б пару трійок в табелі. Ходила тільки на ті уроки, які мені були цікаві.
У школі я себе відчувала дуже дискомфортно. Однокласники зі мною не розмовляли, думаю, я була і одягнена якось бідно, та й взагалі не сильно їм цікава. У нас було мало точок дотику: те, навколо чого дружать діти, пройшло якось повз мене. Діти відчувають «своїх». У мене були тільки ситуативні друзі: ті, з ким я сиділа за однією партою, кому допомагала робити завдання. Багато просили списати, особливо українську. Але вчителька сказала, що списувати – погано. Якщо вона помічала, що хтось списав у мене контрольну, то карала не тільки того, хто списав, але і мене. Тому я відмовляла. За це мене називали жаднюгою, оголошували бойкоти. Так що клас жив своїм життям, я – своїм. Читала вома, обговорювала книги з друзями брата. Багато часу присвячувала гурткам і студіям: після школи, ледь закинувши портфель додому, їхала на плавання або до Палацу піонерів на хор, пізніше – на заняття з французької, на дзюдо. Мені було чим себе зайняти.
Батькам не говорили, що в школі у вас не складається?
Ну як не складається? Я адже в неї ходжу, отримую хороші оцінки. Ну спілкування не складається, але ж це моя проблема, а не їх. Вони були впевнені, що у мене все в порядку, оцінки адже хороші. Тату все це було нецікаво, а мама була дуже зайнята, щоб вантажити її ще й своїми дріб’язковими проблемами. Подумаєш, зі мною ніхто в класі півроку не розмовляє … Це зараз у Василинки ( дочка Ліди Василина. – Прим. Авт. ) в школі є уроки психології, на них діти вирішують колективні завдання, як розрулювати конфлікти, як дружити, як впоратися з труднощами . Після уроків я у дочки весь час випитую, з ким вона спілкується, про що, чому саме з цими дітками. Намагаюся прощупати, наскільки їй психологічно комфортно в своєму класі. Але мені здається, це вже інша крайність і я дуже сильно все контролюю. Та не тільки я: зараз дорослі кинулися вирішувати багато проблем за дітей, в результаті ті не в змозі впоратися з труднощами, коли дорослих немає поруч. Зараз як би зашкал в іншу сторону. В сторону Гіперконтролю і опіки, які позбавляють самостійності.
Чим довше думаю про те, як же краще, тим більше схиляюся до думки, що, як дитину не виховуй, йому все одно, коли виросте, знайдеться що розповісти психологу: чи то про гіперопіку, то чи про брак батьківської любові та уваги. Дитячі травми є у всіх. Звичайно, добре, якщо дитина все одно в підсумку розуміє: дитинство у нього було щасливе. При всіх плюсах і мінусах. Ось у мене, незважаючи на дивну школу і жорстке матеріальне становище, дитинство все одно було щасливим. Це факт.
Лідія Таран в студії ТСН, 2016 рік
Повертаючись до школи: останні два класи я вчилася в гуманітарному ліцеї університету, на історікофілософском відділенні. Вступила туди вже за власною ініціативою. Якось в тролейбусі почула розмову випадкових попутників про новий гуманітарний ліцеї. Я себе вважала гуманітарієм – я ж постійно читала. До того ж цей ліцей закінчив друг мого брата. У моїй школі стало зовсім нецікаво, більшість однокласників йшли після дев’ятого класу в ПТУ або технікуми, і я зрозуміла, що необхідно змінювати траєкторію, причому терміново. А ще це був шанс вибратися з не найбільш благонадійного спального району на Лівому березі і вчитися в самому центрі: ліцей знаходиться прямо в провулку біля Круглоуніверситетській.
У той рік був, здається, другий або третій набір, конкурс моторошний, шістнадцять осіб на місце, і потрібно було здати п’ять іспитів, серед них – іноземна мова. Мама почала обдзвонювати якихось подружок, знайомих, а я засіла за французьку, яку у нас в школі фактично не викладали. Але мені пощастило з мовою: якби вчила англійську, точно не пройшла б. А «французів» було мало, групу ледве зібрали, викладачі були зацікавлені в тому, щоб взяти мене. А решту предметів я здала непогано. І ось сталося диво: мене прийняли!
Протягом останніх двох років ліцейського життя пройшли абсолютно інакше, ніж попередні вісім шкільної. Це вже було справжнє братство. Всі хотіли нових знань, поряд з основною програмою ми завантажували себе ще й додатковою: уроки латини, наукова робота в бібліотеках, ходили на виставки, влаштовували кавеени і так далі. Ми вчилися мало не цілодобово, з суботою включно, і всі дружили. До сих пір з багатьма випускниками ми спілкуємося, я відповідаю, коли ліцей просить допомогти з ювілейними вечорами або прийти розповісти нинішнім ліцеїстам свою історію.
Лідія Таран у фотосесії для «Каравану історій», лютий 2017
Ліцей мав квоту на вступ до університету без іспитів. Я вирішила вступати в КІМО і в своїй безмежній наївності вірила, що пройду: у мене срібна медаль і дійсно високий рівень знань, та й французьку я вже непогано вивчила на той час. Яка ж я була наївна в свої неповні шістнадцять років! Батьки повинні були попередити мене, що доросле життя – непроста штука, скорегувати мій вибір. Але вони цього не зробили, і я «пролетіла» на співбесіді. Вступили діти, скажімо так, чиї батьки змогли докласти певних зусиль. А часу на те, щоб скласти іспити в інші вузи, вже не залишалося. Я була настільки самовпевнена, що не готувалася і документи більше нікуди не подавала. Було ще кілька варіантів: філософський факультет, але мені здавалося, що я його не потягну; філологічний, на якому вчилися одні дівчата; а також біологія і мамин рідний Інститут журналістики.
Тоді мені здавалося, що це поганий вибір. Тому що надивилася на маму і її друзів-журналістів, які вічно сиділи без грошей і працювали ночами. Правда, зовсім не мріяла стати журналістом! Тепер, після не одного десятка років в професії, мені здається, все зовсім навпаки: доля тоді мені сильно полегшила вибір, звівши його до мінімуму і залишивши тільки цей інститут. Таким чином, мені точно показали дорогу: ось вона, просто йди – і все.
У ліцеї від нас вимагалося і передмови до книг писати, і навіть щось публікувати, а я друкувала замітки в газеті «Радянська Україна». Правда, за твір я отримала трійку, хоча вигравала олімпіади з мови. Але в підсумку серед студентів з напівпрохідним балом, але зате з солідною папкою творчих робіт виявилася і я.
Адже ви відразу почали працювати на радіо? Це були складні, але веселі часи, коли все змінювалося дуже швидко і перед молодим настирливим людиною відкривалося багато нових шляхів, про існування яких ніхто раніше і не здогадувався …
Так. Наш ректор розумів цінність практики і заохочував працевлаштування за фахом, на відсутність на парах викладачі закривали очі, тільки здавай вчасно заліки та іспити. Могли собі дозволити не працювати тільки ті, кого утримували батьки. І ось у мене ідеальним тоді збіглися обставини: у батьків не дуже великі можливості, тим часом у мене з’явився шанс і працювати, і вчитися.
Мій однокурсник Андрій Макаренко вже працював в «Молодіжному ревю «Гарячий компот»», яке виходило на радіо «Промінь». Я попросилася до нього, і в підсумку нам двом довірили вести програму за заявками радіослухачів. Надсилали мішки листів, ми відбирали цікаві, редагували їх, писали сценарії, і це було набагато цікавіше, ніж сидіти на парах. Пам’ятаю, що з цеху машинопису готовий сценарій треба було віднести до відділу цензури і отримати штамп «з цензором номер такий-то узгоджено». До речі, це вже було в перші роки незалежності, але структура працювала ще радянська.
Я любила роботу: ми ставили улюблену музику, робили для людей щось хороше, ще й гроші за це отримували. В кінці місяця нам видавали відрізні купони на суму шістсот тисяч, за яку можна було купити дві банки кільки і три батона. Правда, нам ще окремо доплачував продакшен. Тридцять чи п’ятдесят доларів в конверті – це ж були гігантські гроші. На Республіканському стадіоні, де тоді був великий ринок, за цю суму можна було виторгувати футболку, сорочку братові, штани собі і ще купу всього корисного.
Потім одна за одною відкривалися FM-радіостанції, радіо включали на дискотеках, слухали в машинах. Завдяки досвіду роботи мене взяли на радіо «Довіра» ведучою новин. Деякі мої однокурсники досі, до речі, працюють на радіо – випадково піймав якусь хвилю, я впізнаю знайомі голоси. Голоси адже майже не змінюються.
Не можу сказати, що в юності я була так вже честолюбна або володіла лідерськими якостями – тими, яким зараз навчають на різних тренінгах особистісного зростання. (Сміється.) Нічого подібного. Це був вимушений стиль поведінки. Я розуміла, що, якщо не постукаю в двері, мені їх ніхто не відкриє. Якщо не вступлю до ліцею, ніхто мене туди не «надійде». Ніхто не зробить за мене черговий крок вперед. Якщо хочеш розвиватися, ти просто змушений йти вперед. Хочеш працювати на радіо – прийди туди і скажи про це.
Коли я влаштовувалася на FM-радіостанцію, мене запитали: «А що ти можеш?» Я перерахувала, додавши, що швидко навчаюся.
І ще, я думаю, дуже важливо те, що мені завжди щастило з хорошими людьми поруч. Вони відкривали мені нові можливості, побічно, звичайно, не буквально направляли, але все ж. Так, мій перший хлопець працював тоді на «Нашому радіо» програмним директором, і, до речі, завдяки йому я потрапила на телебачення. Я ходила до нього на роботу, а поверхом нижче якраз будувався «Новий канал»! І я пішла туди і постукала.
О, у вас все-таки був хлопець? Тому що з оповідання складається враження, що хлопчики не входили в сферу ваших інтересів.
Був, звичайно, а як же. У ліцеї не було, а в університеті з’явився. У студентські роки всі паруються. Так ось, я постукала на тоді ще не працюючий в ефірі канал. У приміщенні ще нічого не було готово – навіть підлогуа не дороблена, але подекуди вже сиділи і працювали за столами люди. У них я запитала, з ким можна поговорити про роботу, і потрапила в кабінет до Михайла Павлова. Продюсера, хоча тоді це слово було в новинку. Я постукала і сказала, що хочу вести спортивну передачу. Михайло подивився на мене як на божевільну, але посміхнувся і ввічливо попросив принести концепцію.
Я написала концепцію, потім довго ходила її захищати, щось переробляла, але мені знову пощастило з людьми. Одного разу Іра Карпова і Саша Стеколенко – тоді вони були головними режисерами і вони ж відбирали ведучих – побачили мене і запропонували прийти на проби. Були потрібні ведучі для «студії» – це було спілкування в вільному форматі з гостями або без них, відповіді на питання, які надсилали на пейджер. Це була революція, такого ТВ ще не було, був тільки «1 + 1», який здавався абсолютно недосяжним, хоча там вже працювали деякі мої однокурсники.
Лідія Таран в фотосссіі для «Каравану історій»
На пробах потрібно було щось розповідати протягом двадцяти хвилин перед камерою і виглядати при цьому природно. Мені знадобився радійний досвід заповнення пауз в ефірі, і в підсумку я пройшла! Можливо, трималася непогано ще й тому, що була впевнена в провалі, вважала себе некрасивою, невідповідною для телебачення. Ще й шрам на лобі – в дитинстві випадково потрапили ковзаном. Тобто на мене не тиснув тягар відповідальності, я не думала, що реально ось так взяти і спробувати пройти проби.
Я дійсно дуже здивувалася, коли це сталося. На свою зовнішність я звикла не звертати жодної уваги. Чи не фарбувалася, ходила, як всі, в джинсах Mavin, чорній сорочці і черевиках Grinders. У нас в сім’ї було прийнято вважати, що зовнішня оболонка не має ніякого значення, та й в моїх улюблених книгах теж про це говорилося. Хлопчики за мною не бігали, як за деякими моїми подружками. Хлопець у мене з’явився, скажімо так, за збігом обставин. Мені в голову не приходило, що я приваблива.
Так я прижилася на «Новому каналі» на цілих шість років. Це був час великих змін і великих можливостей. За цей час канал продали, змінилося керівництво, двічі змінювали формат. І мені вкотре щастило з людьми, які мені довіряли. Чомусь довіряли. Я встигла спробувати себе і в ранковому шоу «Підйом», і в спортивних новинах, і в політичних. Потім «Новий» став молодіжним, а молодіжне таблоїдне мовлення мене вже не приваблювало: я до того моменту вела вечірній «Репортер», а після перемоги Помаранчевої революції поміняла роботу – перейшла на «5 канал».
На вечірні дискусії до нас приходили політики, депутати, здавалося, що в суперечках народжується істина, що завдяки цим дискусіям країна змінить вектор, було багато очікування і віри тоді, в 2005-2007-му. Рейтинги інформаційних програм росли, люди постійно відчували прямо справжній інформаційний голод. Під час позачергових виборів у Раду ми отримали грант і разом з Єгором Соболєвим провели серію теледебатів за західним зразком. Це було дуже цікаво і з професійної точки зору, і просто жити в такій країні – можливостей і зростання.
З Василиною на виставці присвяченій ювілею фільму «Тіні забутих предків», 2016 рік
Зазвичай в цей день ми кудись їдемо. Зрідка вибираємося в подорожі на вікенд в Європу; в Україні влітку вирушаємо кататися на конях в кінному клубі під Ржищевом, взимку – на лижах, або на дитячий день народження, або на дачу, де живе мама.
Ліда, у мене склалося враження, що ви всі свої завдання і проблеми звикли вирішувати абсолютно самостійно, ні на кого не покладаючись, нікому не делегуючи відповідальність. А чоловік у вашому житті є? Ви брали участь у проекті «1 + 1» «І прийде кохання» з чистої цікавості або хотіли дати долі шанс?
З чоловіками я зустрічаюся, а як же інакше. Але одного-єдиного немає. Навколо багато прекрасних чоловіків, але поки цей мій особистий патерн не завершений, візерунок не склався.
У проекті брала участь з тих же мотивів, з яких роблю все в своєму житті, – спробувати щось нове. Було б трохи нерозумно сподіватися, що я таким чином знайду свою долю.
Втім, друзі дійсно знайомлять мене з потенційними бойфрендами. Це, перш за все, відмінний спосіб розширити коло спілкування! Мої батьки зустрілися саме так, і сама я в юності знайомилася з хлопцями через спільних друзів. Але це вже відмирає звичай. Зараз всі сидять в «Твітері», в меседжерах, на сайтах знайомств. Хлопчики і дівчатка шлють один одному в чаті різні посилання, пісні, кліпи – і думають, що у них стосунки. Молодь перемістилася у віртуальний світ.
Я, до речі, теж «віртуальна» жінка, оскільки найчастіше мене можна побачити на екрані телевізора. Знайомі кажуть: «Нормальному чоловікові страшно навіть підійти до тебе. Ти ж живеш в телевізорі». Ми сміємося, тому що знаємо, що в реальному житті я сильно відрізняюся від способу на екрані.
Хоча я все ж не з покоління дев’яностих – людей, серед яких багато чайлдфрі, налаштованих на життя для себе і про себе. У мені закладена і материнська плата, і батьківська програма, і, звичайно, жити в любові і бути в парі – це найприродніший було б. Я навіть готова зробити паузу в роботі, піти в другій декрет (сподіваюся, моє керівництво не помітить цієї фрази). Минулого разу я повернулася в ефір, коли Васі ще не було чотирьох місяців. Тому нереалізованість якась залишилася, материнська …
Багатьом я здаюся такою собі залізної леді, куленепробивною. Двадцять років прямих ефірів дійсно призводять до певної професійної деформації особистості: я людина неспокійна, завжди включена в інформаційний потік, а це, напевно, не ті вібрації, які залучають чоловіків. Я, знаєте, не ідеальна жінка. Але і ідеального чоловіка не чекаю. Спеціально не чекаю. Але вірю в те, що такий ось «мій чоловік», безумовно, існує, просто ми ще не зустрілися, час не настав.
Втім, всі ці розмови про сім’ю, чоловіків, декретну відпустку абсолютно умоглядні. Один мій приятель любить говорити: «Як не прокинуся – знову сьогодні, ще жодного разу не було, щоб настав завтра». Я не знаю, яким буде завтра, тому живу сьогодні, намагаючись прожити кожен день так, як хочу і можу.
Читайте також: РОЗПУСТИЛА ЛІДА КОСУ: ВЕДУЧА ТСН ЛІДІЯ ТАРАН ПРИГОЛОМШИЛА УКРАЇНЦІВ НОВОЮ ЗАЧІСКОЮ (ФОТО)
