fbpx

Чи гріх відмовляти жебракам і волонтерам?

Доброго дня, Отче! На наших вулицях зустрічається доволі багато людей, які просять милостиню, але ж, я багато чула та читала, що всіх тих людей використовують якісь злодії і відбирають у них гроші та будують на них собі будинки. А жебраків тих напувають горілкою. Я майже завжди відмовляюсь давати їм подаяння. Відчуваю себе не гарно в таких випадках, але вважаю, що не маю права підтримувати цю систему. Підкажіть, чи правильно я роблю? Чи, взагалі, то моє діло розмірковувати куди й на що підуть ті гроші? Людина просить – маю дати. Дякую.
Здається, кожна адекватна людина хоча б раз у своєму житті намагалася знайти відповідь на це питання. А оскільки однозначної відповіді серед людей воно немає, я би хотів розповісти про свій особистий досвід і про те, як цю проблему віддавна вирішую я сам.

Вчення Господа нашого Ісуса Христа (Мф. 5:42) однозначно свідчить про те, що матеріальна підтримка ближніх є одною з найважливіших справ християнина, і безумовно, впливаючи на духовне здоров’я нашої душі, прямо впливає на спасіння людини в Вічності. Людина, яка не подає милостині – насправді не має любові та співчутливості до своїх ближніх, а значить – не має морального права називати себе християнином. Віруючими нас роблять не відвідування богослужінь чи дотримання пісних дієт, а життя згідно Заповідей Божих.

Тим не менше, професійне жебрацтво завжди було, та й досі є, одним із способів легкого прибутку для нечесних людей. Або самостійно, або використовуючи доступні способи впливу – шантаж, погрози, насильство – певні ділки змушують до такого виду діяльності інших людей. Відомо, що в свій час професійне жебрацтво було однією з найбільш прибуткових сфер кримінального бізнесу, нарівні з проституцією, збутом наркотиків чи збором «данини» з підприємців. Сьогодні певний вид професійного жебрацтва мають вигляд, створені в багатьох містах України, напівлегальні організації, які збирають гроші начебто для біженців із Донбасу, військових у зоні АТО, на лікування смертельно хворих дітей чи на операції дорослим.

Слід мати на увазі, що кожного разу подаючи милостиню, незалежно від суми, ми робимо надзвичайно важливу річ: ми дієво проявляємо свою любов до людини. І, безперечно, ви не могли не помітити свого відчуття блаженства після цього, коли поділилися з іншим своїм добром. У той час в наше серце входить благодать Божа, і дуже важливо її зберегти та помножити, а не перетворити в гординю.

Також важливо наголосити, що в багатьох випадках наша милостиня може принести шкоду тій людині, якій ми даємо. Наприклад, якщо чоловік, якому ми кинули гроші, їх негайно проп’є без жодних докорів сумління, або ж програє їх біля автоматів. (Так, вони й досі спокійно існують у великих містах). Ще бувають випадки, коли «власник» жебрака переконавшись у тому, що цей бізнес доволі вигідний, наступного дня буде вимагати від свого «раба» ще більше грошей, погрожуючи йому фізичним насиллям. А історії про «наколених» чи «обпоєних» якоюсь гидотою брудних дітей, що сплять усі дні на руках жебрачок, зовсім не чиїсь хворобливі фантазії.

Треба сказати, що будь-яка наша грошова підтримка людей, що можуть, але не бажають працювати є гріхом, оскільки ще більше стимулює їх до лінощів, лукавства чи навіть відвертої та свідомої брехні. А лінь, як відомо, однин із смертних гріхів.

Але, як мені здається, найгірше в «невдалій» милостині інше. Кожного разу, коли ми даємо свої гроші тим, кому вони непотрібні, або потрібні для зовсім інших цілей, ніж вони про це відкрито говорять, ми позбавляємо цих грошей справді нужденних осіб. Тих, кому кожна копійка може буквально врятувати життя. Не наша справа надмірно перейматися тим, як саме використають наші гроші жебраки. Наша справа – роздавати. Але й роздавати потрібно з розумом. Книга «Дідахе» – «Вчення Святих Апостолів» – про це віддавна писала так: «Нехай твоя милостиня запітніє у тебе в руках, перш ніж ти дізнаєшся кому подаєш». (Дідахе 1:6)

Фінансова, політична та моральна криза, помножені жахіттями військового протистояння на сході України, сьогодні «оголили нерви» нашого суспільства. Ми побачили неймовірну кількість героїв та альтруїстів, від яких, сказати правду, ніколи не сподівалися це побачити. Але, на жаль, побачили ми також і величезну кількість різного рівня шарлатанів, аферистів і шахраїв, для яких війна стала – «как мать родная» – унікальним способом доброго та швидкого заробітку. У це складно повірити, але переважна кількість людей, які слізно просили у вас грошей на вулиці – просто хотіли вас обманути.

Відтак, порада священика в такому випадку буде доволі проста, й сподіваюсь, цілком очікувана. Жертвувати, давати милостиню потрібно, а чим більше відчуваєш себе бідним, тим більше потрібно жертвувати – Господь обов’язково знайде спосіб вас благословити у відповідь фінансами, чи в будь-який інший спосіб. Однак, враховуючи все раніше згадане, намагайтесь робити свою милостиню адресною – давайте тим, кого знаєте. Якщо вам шкода голодну та холодну людину на вулиці – не давайте їй грошей. Купіть їй їжі та віддайте їй свій старий одяг. Якщо вас вона за це пошле куди подалі, або жбурне вам у очі щойно куплений для неї пиріжок, не приймайте це близько до серця. Це ще один спосіб переконатися, що маєте справу з аферистами.

Милостиня, яку ми подаємо іншим – для них має матеріальний вимір, а для нас – духовний. У цьому сенсі, всі наші пожертви іншим – це вкладення капіталу не тільки інших, але й самого себе. І безперечно, краще вже кілька разів подати «не тому», ніж узагалі нікому не давати. Подумайте про те, що дуже часто нашої допомоги потребують не тільки хворі люди в яких немає кінцівок чи є інші очевидні фізичні вади. Або не лише ті, в кого брудні руки чи подертий одяг. (Сир.12:4)

А ще, сьогодні з’явилась неймовірна кількість осіб і організацій, які збирають «пожертви на АТО», не маючи до волонтерського руху взагалі жодного стосунку. Не докоряйте собі в тому, що сумніваєтесь в таких людях. При бажанні, знайти активістів чи людей, які дійсно допомагають нашим героям, сьогодні не так уже й складно. Не задовольняйтесь тим, що кинете в скриньку невідомому підприємцю дві гривні. Назбирайте двісті, а ще краще – шістсот та занесіть їх тому, хто регулярно сам їздить у зону АТО. Він буде знати, як їх краще використати з найбільшою користю.

Найближчі кілька років, на жаль, наша держава буде проходити випробування на міцність. Військові будуть являти світу, чого вартувала їхня присяга на вірність Україні. Лікарі – чим для них була «клятва Гіппократа» без хабарів. Священики, безумовно, теж зможуть явити своє справжнє лице, обираючи між службою окупанту, чужій церкві та рідному народу. Зрештою, кожен із нас на своєму місці зможе в повній мірі проявити себе. Якими б бідними не були, знайте, що завжди біля вас є ще бідніші. І якими б слабкими немічними ви себе не відчували, біля вас завжди будуть набагато слабші. Тому, перестаньте порівнювати себе з олігархами та заздрити злодіям. Живіть просто та чесно – бо найбільше людське багатство зберігається не в євро, і навіть не в фунтах. Найбільше багатство – це чиста совість. А мати чисту совість знаючи, що біля нас стільки нужденних, а ми нічим їм не допомогти – просто ганебно.

Пам’ятайте, що чим більше ми роздаємо, тим більше ми багатіємо в Бога.

Євген Заплетнюк Священик. Публіцист. Місіонер.

Читайте також:  90-Й ПСАЛОМ: СИЛЬНА МОЛИТВА У СКЛАДНІ МОМЕНТИ ЖИТТЯ

Джерело

You cannot copy content of this page