Українці Сьогодні

Мамо, віддай мені квартиру, вона мені належить за правом! — Голос Оксани, моєї єдиної доньки, зазвичай м’який і трохи зверхній, зараз скиглив, пронизуючи тишу моєї старої кухні, наче деренчання розбитого шибки. Я сиділа за потертим, ще радянським столом, вчепившись у керамічну чашку з холодним трав’яним чаєм. Дивилася на Оксану. Вона стояла посеред моєї тісної кухні у панельній хатині на Троєщині. Її дорога стрижка, зроблена, мабуть, у Торонто, здавалася тут недоречною. Обличчя, таке знайоме з дитинства, тепер було спотворене гримасою, яку я досі ніколи не бачила — це була гримаса чистої, неприкритої жадібності. «Право», — подумала я, і мій внутрішній спокій був для мене справжнім дивом. Це була не байдужість, а глибока, стомлена рішучість

— Мамо, ти взагалі при своєму розумі? Віддай мені квартиру, вона мені належить за

Життєві історії 0

Після роботи я забігла до супермаркету і випадково підслухала розмову двох жінок: — У мене, уяви собі, пральна машина вийшла з ладу, — зітхнула одна жінка. — Це було ще восени, і вже кілька місяців я перу руками. Мовчу, не кажу чоловікові, що мені важко чи, що не задоволена я. У нас хоч сім’я велика, але я й далі так пратиму, лише б він нічого собі не надумав і я винною нікому нічого не була. Я стояла біля них довго, бо ж було цікаво, що ж там за проблема така. Ця розмова й досі крутиться в моїх думках

Вчорашній похід до супермаркету обернувся для мене глибоким, хоча й випадковим, уроком. Я стояла

Життєві історії 0

Оленко, я цілий день думав, — Богдан випростався у кріслі. — Ти маєш рацію. Я поводився… мерзенно. Вона мовчала, чекаючи. — Знаєш, коли я пішов, мені здавалося, що попереду нове, яскраве життя. А виявилося — порожнеча. Яна… вона не ти. Ніхто не ти. — І що далі? — запитала Олена, намагаючись приховати хвилювання. — Я згоден на твої умови. Всі. Квартиру розміняємо, як ти скажеш. Договір підпишемо. Готувати навчуся, — він усміхнувся, і ця усмішка була невпевненою, але справжньою. — Тільки не проганяй мене. — Чому? — питання вирвалося само по собі. — Тому що я тільки зараз зрозумів, — Богдан підвів на неї очі, у яких була каяття. — Ти — найкраще, що трапилося у моєму житті

Невелика кухня, оповита вечірньою напівтемрявою, здавалася Олені єдиним притулком. Вона сиділа, немов закам’яніла, дивлячись

Життєві історії 0

Я своїх двох онучок виростила практично з пелюшок. Як тільки вийшла на пенсію, то стала бігати до дітей щодня, все до копійки на них витрачала. Їм зараз чотирнадцять та десять років. Вони стали дорослими, але про мене зовсім не згадують. Жодна з них не дзвонить. Я ж усе їхнє дитинство була поряд з ними. Якось набрала сина, поплакала, розказала про образу свою. Я не знала, що невістка все чує, але вона не стала мовчати і її слова здивували мене

— Я своїх двох онучок виростила практично з пелюшок, — з гіркотою розповідала мені

Життєві історії 0

У Ніни Павлівни була доросла донька, Дарина, але вони абсолютно не спілкувалися. — Уже два роки, як минуло! Не дзвонить, не пише, на повідомлення не відповідає. Думаю, номер телефону давно змінила. Образилася, — скаржиться мати знайомих. Але нічого не каже про те, за що на неї образилася її донька

Моя сусідка, Ніна Павлівна, жінка шістдесяти восьми років, вела, як прийнято говорити, активний спосіб

Життєві історії 0

І ти справді віриш, що він мало не щодня сидить на роботі до першої ночі? — не раз сміялися знайомі Мар’яні в обличчя. — Ти наївна. Якщо не поставиш питання зараз, потім пошкодуєш. Робочий день закінчується о сьомій, о восьмій він має бути вдома. А якщо його немає, то треба зачиняти двері. Нехай іде туди, де сидить цілими ночами. Мар’яна послухала подруг і вирішила провчити чоловіка. Краще б вона не робила цього

Життя Мар’яни до недавнього часу нагадувало ідилічну картину з глянцевого журналу. Чоловік, Віктор, успішний

Життєві історії 0

Тобто власного кута не маєш? Взагалі нічого? — Тетяна Олександрівна поклала срібний столовий прилад на стіл. Звук був різкий, як ляпас, що розітнув затишну тишу недільного обіду. — Ні,— майже шепотом відповіла Соломія, стискаючи край лляної серветки,— я завжди винаймáла житло. Голос її був тихий, але щирий, проте в просторій, наповненій ароматами святкового печива їдальні, це зізнання прозвучало як постріл. — Чого ти одразу не сказала, що не маєш своєї квартири? Прийняли безприданницю до родини на свою голову, — обурення Тетяни Олександрівни було таким гучним, що задзвеніли кришталеві келихи. Вона обвела поглядом присутніх, ніби вимагаючи підтримки у цій нелегкій битві. Богдан, відчувши, як його щойно завойований світ хитається під ногами, швидко накрив долонею руку дружини. Тепло його руки було єдиною підтримкою, яку Соломія могла відчути в цей момент. Її щоки палали від сорому; вона почувалася, ніби її виставили на публічний осуд. — Мамо, припини. Яка різниця? У мене є квартира, і нам цілком вистачає. Ми не женилися заради квадратних метрів

— Тобто власного кута не маєш? Взагалі нічого? — Тетяна Олександрівна поклала срібний столовий

Без рубрики 0

Я вчиню по совісті. Як вважаю за потрібне. Ти згоден, Павлику? От і славно. Надія Степанівна діяла рішуче. Вона зателефонувала ріелтору, з яким колись працював Павло, і вже за тиждень дача була виставлена на продаж. Вона ігнорувала дзвінки Зоряни і відповідала синові лише короткими, фактажними повідомленнями. Протягом наступного місяця дача була продана. Оскільки ціни на землю в передмісті зросли, сума вийшла значною. Надія Степанівна не сказала синові ні слова про деталі угоди. Частину грошей вона залишила собі, відкривши рахунок із добрими відсотками, іншу частину внесла на спеціальний депозит, оформивши його як безвідкличний. Коли Максим дізнався про продаж, він примчав до матері, як ошпарений. — Мамо, як ти могла?! Ти ж мене навіть не попередила про ціну! Що ти з грошима зробила

Надія Степанівна стояла біля кухонного вікна у своїй затишній, але тісній київській квартирі, дивлячись

Життєві історії 0

У мене зовсім-зовсім мало грошей… а мені потрібен хліб… Орест, не роздумуючи, зібрав для неї цілий пакет: кілька пишних синабонів з корицею, пару хлібин «Бородинського», великий пиріжок з яблуками та навіть пару соковитих, свіжих фруктів. Він, звичайно ж, не взяв із неї жодної копійки. — Тримай, дівчинко, — сказав він, посміхаючись. — Це тобі подарунок. Їж і не хворій. Дівчинка з вдячністю, але швидко, схопила пакет, притиснула його до грудей, як найбільший скарб, і кинулася тікати. Її поспіх, її переляк і її неймовірна худість змусили Ореста відчути невимовну тривогу. Піддавшись пориву, який був сильніший за його ранкові обов’язки, він вирішив простежити за нею. Дівчинка привела його на центральну площу міста, де вже збиралися ранкові перехожі. Орест побачив дивовижне видовище: Зор’яна, а це була вона, швидко годувала великого, але напрочуд доглянутого пса з густою, світлою шерстю, лагідно називаючи його Сірком. Очевидно, частина його щедрого набору була призначена саме для вірного друга

Пекарня Ореста Вишиванюка «Сонячний Коровай» була більше, ніж просто комерційний заклад. Вона була серцем

Життєві історії 0

Одного вечора, Олеся прийшла додому після роботи, повністю виснажена після аудиту, і виявила, що Галина Іванівна знову вдома. Але цього разу вона була не одна — з нею була якась незнайома, чепурна жінка, років п’ятдесяти, з надмірно яскравою помадою. Вони сиділи на кухні, пили чай і про щось жваво розмовляли. — Олесю, привіт! — свекруха зустріла її зі звичною усмішкою, ніби вона — господиня приймає гостя в себе на дачі. — Познайомся, це Зінаїда Павлівна, моя найкраща подруга. Я їй про Дмитрусика і про ваш ремонт розповідала, вона захотіла подивитись, як ви тут облаштувалися. Олеся завмерла біля порогу кухні. Свекруха привела свою подругу до їхнього дому? Без попередження? Без запитання? Щоб показати, як вони живуть? Це було настільки зухвало, настільки за межею, що вона навіть не відразу знайшла слова. — Доброго вечора, — холодно сказала Олеся, ледве стримуючи подих

Галина Іванівна увійшла до їхньої квартири на столичному Подолі без жодного стуку, як завжди.