fbpx

Вона звикла “тягнyти все на собі”. Працювати чоловік так і не почав, а дeкpетні пiдхoдили до кінця

Живе собі така жінка, може бути, вона дуже красива і цікава, може бути (і швидше за все) багато в чому успішна. Правда погляд такий втомлений – від усього. Просто вона втомилася “тягнути все на собі”. Але продовжує це робити день у день. Вона не може на когось розраховувати.

З чого все почалося? Складно сказати. Може бути, з її бабусі, яка після вiйни одна піднімала дітей. Або з іншого бабусі, яка терпіла чоловіка на дивані, тому що після вiйни кожен чоловік – на вагу золота. Може бути, з її мами, чий чоловік «злaмався» під час кризи 90-х і почав пuти, і вона вирішила взяти все на себе. Або з мами, яка вирішила обійтися без чоловіка зовсім, щоб цей баласт жити не заважав.

Росла наша дівчинка з повним відчуттям, що в цьому житті ніхто для неї нічого не зробить, і їй доведеться все і завжди робити самій.

Це і надійніше, і простіше, і просити-принижуватися не потрібно, і сподіватися не треба ні на кого, а значить, і розчаровуватися не доведеться. Їй про це наполегливо розповідала мама, так чи інакше на ці висновки її наштовхував тато, вчительки в школі кожен раз, хвалячи її за успіхи, додавали: «далеко підеш, сама з усім впораєшся!».

Читайте також: ПОЛЬСЬКІ ЗАРОБІТКИ: З’ЯСYВАЛА, ЩО ГОСПОДАР НAПUВAЄТЬСЯ КОЖНОЇ СУБОТИ. CТPAШНО БУЛО ЛЯГAТИ СПAТИ, AБИ НЕ ПPUБUВ

Так, швидше за все, в її житті немає і не було відносин з батьком. Батьком, який би носив її на руках, обожнював і захищав. Чи не бачила вона і дбайливого ставлення батька до матері, то вона не дозволяла цій турботі проявлятися, то йому зручно було думати, що їй двадцять кілограм картоплі тягти не важко.

У дитинстві ж вона засвоїла, що кожен сам за себе, що розраховувати на допомогу не варто.

Набагато простіше виявлялося зробити все самій. Виходило і добре, і якісно, ​​і швидко. Так, сил доводилося витрачати більше, зате за результат не соромно.

Просити завжди означало «принизити». Попросити допомоги означало визнати свою власну неспроможність .

Коли батько з матір’ю розлучилися (як і очікувалося, тому що тато – не дуже хороша людина), вона стала головною людиною в житті мами, яка не мала права її засмучувати, розчаровувати. До кінця своїх днів їй нести тепер відповідальність за щастя мами, і нести все це треба без зайвих скарг.

І коли прийшла перша любов, вона світилася щастям, цвіла, але свій портфель йому носити не дозволяла. Ось ще! Неначе вона сама не впорається! Що він тоді про неї подумає? І в кафе за себе платила, щоб не відчувати себе йому зобов’язаною. Потім навіть за двох платила, коли у нього не чинився з собою грошей.

Звичайно, чоловіків вона теж вибирала особливим чином. Їй подобалися тихі романтики, блукаючі в своїх мріях. А всі ці грубі і нахабні «мужики» тільки дратували. Один раз до неї підійшов хлопець, який їй навіть сподобався.

До тих пір, поки він не почав наполегливо відкривати перед нею двері, подавати їй руку при виході з автобуса і вихоплювати сумки. Це її відразу насторожило, а потім він ще й квіти без приводу приніс, мало не силою змусив взяти. А потім він ще й сказав, що його дружина ніколи не буде працювати.

З тих пір потрапив в «чорний список».

Працювати вона почала ще в школі. Розклеювала оголошення після занять, розносила листівки, потроху опановувала інтернет – переводила тексти, наповнювала сайти. В інституті (куди вона надійшла, звичайно, сама!) Встигла попрацювати і на ринку, і в магазині, і в мережевих компаніях, і прибиральницею.

Потім перевелася на заочне, щоб було зручно робити кар’єру у великій корпорації. І почала працювати по 10-12 годин на добу, планомірно просуваючись до своїх цілей. Цілі були прості – фінансова незалежність, престижна робота, своя квартира, повна самостійність.

Заміж вона теж вийшла за такого романтика, який весь час шукав себе. Кинув один інститут, другий, третій. Все було не те і не так, не підходило йому нічого. Працювати він не міг, тому як «навчався» і знову ж шукав найкраще місце для себе.

Та й навіщо працювати – адже вона працювала на трьох роботах, на все що потрібно – вистачало. Вона могла йому купити новий комп’ютер, дати грошей на чергове надходження.

Нічого не просила, нічого не вимагала і навіть нічого не чекала. Вона швидко просувалася по службі, паралельно закінчуючи університет.

Купила в кредит квартиру, цей же кредит сама і виплачувала. Зaвaгiтнівши, злегка налякалася, що доведеться харчуватися хлібом і водою, але все ж нарoдила. Працювала практично всі 9 місяців, і навіть з пoлoгового будинку завершувала деякі угоди.

Перед пoлoгами в квартирі потрібно було зробити ремонт, який він обіцяв зробити сам, але завжди знаходилося щось більш важливе.

Чекати більше вона не могла, і з величезним животом на самоті в новорічні свята переклеювати шпалери, укладала лінолеум і навіть приклеювала плитку в туалеті. Щоб хоч якось можна було жити з дитиною. Виявилося, що вона може абсолютно все – навіть в такому положенні. Можна було б і когось попросити, але навіщо?

Звичайно, з дитиною їй ніхто не допомагав. Чоловік вважав це нижче своєї гідності (тим більше це дівчинка, а не син!). Працювати він так і не почав, дeкpетні підходили до кінця.

Вибір стояв непростий, але вона звикла розраховувати тільки на себе. Знайшла дитині няню, вийшла на роботу. Вибuвалася з сил, намагаючись встигнути витягнути і будинок, і роботу, і дитинy. Допомоги не просила. Навіть у батьків. А то ще подумають, що вона не впоралася.

Чоловік все так же шукав себе, в перервах грав в «танки», дивився телевізор, пuв. Не знав, з якого боку відкривається холодильник, звідки беруться чисті сорочки. Жодної безсонної ночі з донькою не провів. Він уже мало був схожий на того повітряного романтика, скоріше – на ледачого ведмедя.

Толку від нього було мало, мороки навіть більше, але вона терпіла «заради дитини». Продовжувала “тягти все на собі” і навіть мало не спробувала нарoдити йому сина (а раптом син його з місця зрушить?). Слава Богу, не вийшло. Не встигла.

Ще була його мама, якій постійно щось було потрібно. То одне, то інше. Те лiки привези, то хліба купи. І хоча їй всього п’ятдесят, і вона не iнвaлід, чомусь за нею потрібен був постійний догляд. Син від усього цього відхрестився, але страшно гнівався, якщо дружина відмовлялася виконати прохання матері. Хоча за всі роки свого життя вона взагалі розучилася говорити кому-небудь «ні».

А потім розлучення. Через майже десять років такого життя. Він вирішив, що вона його не цінує і не розуміє, знайшов іншу і вирішив показати їй наостанок, хто в домі господар.

Зажaдав половину квартири, за яку вона все ще платила кредит, а він – не вніс жодної копійки. І щоб не принижуватися, вона погодилася на все. Пішла з дитиною в нікуди. Особливого бoлю вона не відчула, але відчуття бруду зради змити не виходило.

Зняла нову квартиру, продовжувала працювати, дочка вже ходила в школу, приносила звідти п’ятірки. Без чоловіка стало навіть простіше – практично «баба з воза – кобилі легше». І ось у неї є все, що вона хотіла – своя квартира, престижна робота, дочка, незалежність, навіть свій бізнес. А щастя немає.

Найбільше їй хочеться (хоч вона і боїться в цьому зізнатися) уткнуться в чиєсь сильне плече і почути: «Відпочинь, я все це сам зроблю».

Вона втомилася від всього – від постійної відповідальності за себе і дитину, від необхідності тримати все в собі (вона вже й не пам’ятає, коли плакала), від самотності, від того вантажу, який вона тягне все своє життя. Вона купує собі новий одяг для того, щоб на роботі було простіше укладати контракти.

Вона стежить за собою машинально, знову ж для того, щоб «обличчя компанії» було приємним. Вона не пам’ятає, розмовляла чи коли-небудь по душам з дочкою (у неї просто немає на це сил). Вона вже не зможе відповісти щиро на питання про те, чого вона хоче.

Її плечі нерухомі і важкі, жоден масажист не зможе розім’яти ті камені, які вона носить у себе трохи вище лопаток. Вона дуже сильна, незалежна і самостійна. Мама пишається своєю дочкою. А щастя-то немає.

Але сильного плеча немає. Чоловіки, які трапляються їй – ті ж самі романтики, слабаки, aльфoнси. Справжнім чоловікам вона нецікава, в ній занадто мало жіночого і зовсім немає сили. Та й її ці самі справжні чоловіки лякають, вона не розуміє, чого від них очікувати, як своє життя з ними будувати, як спілкуватися.

Що їм взагалі потрібно, якщо їх не треба утримувати і терпіти? І як взагалі можна відносини побудувати, зберігши свою незалежність, самостійність і силу? А вже відмовлятися від цього вона не готова, адже довіришся йому, а раптом він зрадить, кине, змінить, почне бuти?

Інший раз вона дивиться на своїх дурних і неуспішних однокласниць. Ось ця не відрізнялася особливим розумом, і завжди списувала контрольні, домашні. Закінчила якийсь технікум або коледж, а потім вийшла заміж. Троє дітей, люблячий чоловік, будинок. І живі очі, які іскряться щастям.

Ніякої кар’єри, нічого сама не може, а чоловікові ніхто інший не потрібен, до сих пір на руках носить. Або ось ця, яка працює психологом в школі, отримує сущі копійки, але цвіте і пахне. Нові вбрання, культурні виходи – музеї, театри, концерти. Нічого важче власної маленької сумочки ніколи не носить.

І виглядає набагато молодше за свої роки без будь-якої пластики. Є ще одна – ще більш дивна. І успішна, і щаслива. Займається якимись танцями, з душею займається, і танцювальний клуб свій відкрила, куди так просто вже не потрапиш. І чоловік золотий, і діти – чудо.

Але головне, на що завжди звертаєш увагу – це очі. Вони не можуть брехати. У щасливих жінок вони завжди світяться чимось незрозумілим і прuвaбливим.

А поруч росте її дочка, яка бачить маму – успішну і таку самотню. Бачить, що всього досягати потрібно власним важкою працею, що допомоги просити ні в кого і не навіщо. Бачить і бабусю, чия доля не надто відрізняється від маминої, хіба що бізнесу великого не побудувала.

І навіть якщо сама мама для неї такої ж долі не хоче, інших висновків донька не зробить. Кожен сам за себе. Тягни на собі стільки, скільки зможеш, поки можеш. Ти відповідаєш за все на цьому світі.

Джерело.

You cannot copy content of this page